Погляд з Австралії

Ця дискусійна публікація на тематику адміністративної реформи надійшла до редакції від Посольства України в Австралії. Її автор — впливовий представник української громади Сіднея, відомий юрист та державник — попередньо опублікував статтю в газеті української громади Австралії «Вільна думка», де викликала широку дискусію як серед місцевого українства, так і представників України, йдеться в листі Надзвичайного і Повноважного посла України в Австралії Миколи Кулініча. Редакція відкрита до інших думок з цієї складної та вкрай дискусійної теми.

Кожна держава в розвинених демократіях старається децентралізувати владні структури і вести розміщення державних рішень і фінансів поза єдиним столичним урядом. Прикладів можна навести багато. Мабуть, читачам відомо про поділ Австралії на штати і Канади на провінції, а відтак у менші відповідні структури, які в Австралії називаються локальними радами, довкруги значних населених міст.

Франція поділена адміністративно на арондісменти, Об’єднане Королівство не тільки на Англію, Шотландію, Вельс і т.д,  але також на Йоркшир, Кент тощо. Німеччина має т.зв. федеративні бундесландер (бо вона постала як федерація), далі слідують Бразилія, Аргентина тощо, з їхніми адміністративними поділами.

Такі адміністративні одиниці, допомагають зменшувати відразу до непопулярних фіскальних ініціатив центрального уряду. Всякі рішення такої більше локальної одиниці служать буфером між центральним урядом і краями. Якщо подумати — в Україні на Донбасі і Луганщині російськомовні круги не мали б такої їді на «фашистський» уряд у Києві , котрий, на їхню думку, нехтував їхніми інтересами. Щоправда, втручання Путіна Росії було плановане, настирливе і злюще та безпрецедентне в ХХІ або будь-якому столітті модерної ери.

Отож порівняння не зовсім влучне — але в принципі правдиве. Українська держава може взяти з того приклад. Це не повинно означати, що нам потрібний федеративний устрій, як у Німеччині або Швейцарії. Зосередимося на загальній моделі. Тож аналізуймо стан у нашій українській державі. Звісно, можна мати свою опінію — але нижче подаю мою.

Почнемо розгляд сучасного адміністративного устрою. Хоча Україна є унітарною державою, вона поділена адміністративно на 24 області, одну Автономну Республіку (окуповану під сучасну пору Росією) та 2 міста з особливим статусом (Київ та окупований Севастополь) — де останнє, згідно з міжнародним договором між Україною і Росією був в оренді для Чорноморського флоту Росії. Фіскально однак немає порівняння — поодинокі адміністрації міст під прямим президентським наглядом нічого не вирішували в арені фінансів. Вони надавалися Києвом — ВР або президентом.

Все це було поставлене під сумнів після окупації Криму путінською аґресією — хоч Україна ніколи не визнала такої окупації. Решта —  24 області було виділено ще за т.зв. радянських часів, але в той горезвісний період вони віддзеркалювали частини імперії та були вигідними Кремлю.  Цьому стану обов’язково має прийти кінець у нашій державі. Не годиться незалежній державі мавпувати що-небудь із тих кремлівських режимних залишків.

Україна мала природний поділ на краї. Ще до козацької ери та під час неї про Україну було відомо як колишні княжі краї, а пізніше відбувся поділ на Поділля, Слобожанщину, Червенські городи та Галичину і Волинь, Правобережну і Лівобережну, осідки полковників козацької ери (брацлавський тощо) та на Київщину, що була столичною територією.

Час прийшов, щоб запровадити новий устрій. Верховна Рада та уряд президента має передискутувати та постановити, що поділ на краї з особливим статусом є розв’язком різних спірних питань. Щоб це стало дійсністю, населення України, свідома діаспора та політичні партії України та бізнес (дрібний, виключаючи олігархів) має тиснути на ВР ухвалити відповідні зміни до законів та насамперед конституції.

Чому виключити олігархів? Їхні інтереси постійно були суто особистими, накопичення майна. Дрібний бізнес може вимагати різниці в трактуванні по різних краях, свідома діаспора може послужити іноземним досвідом, а політичні партії мусять бачити питоменну собівартість. Суть партійного поділу не пропаде. Політичні партії надалі мали б роль пропонувати, досліджувати та переконувати.

Ще одна передумова — краї мали б мати часткову фіскальну автономію. Державна скарбниця мала б збирати податки за певними критеріями в кожному краю — не порушуючи засад справедливості. Податки, зібрані в краях, мали б бути використані навпіл з державою та даним краєм, на специфічні цілі — як-от оборона держави, будівництво транспортної мережі, охорона здоров’я або соціальні пільги, де держава вирішує — однак усередині країв на внутрішні дороги, поважніші соціальні вимоги, суди і судівництво та захист екології і на крайову адміністрацію.

Щоб частково оминути спори, Конституційний суд мав би право розглядати добре аргументовані позови від юридично поставлених організацій або осіб. Ця ділянка складна — отже, потребує особливого підходу юристів, після схвалення нових законів.

Більші населені пункти всередині країв мали б право на міське самоврядування. Міські ради мали б мешканці обирати на міських виборах. Такі міські вибори могли б бути визначені конституцією в один і той самий день кожні три або чотири роки. Так потрібно, щоб оминути шахрайства.

Як підійти до адміністраторів або губернаторів, це інша річ. Їх мав би призначати президент держави з правом відставки у разі корумпованості або нечесної поведінки. Оминати безтермінових призначень. Якнайбільша прозорість при цьому важливому факторі може сприяти корисній адміністрації.

Поділ на краї мав би статус недоторканності після рішення Верховною Радою та змін до Конституції. Президент мав би право пропонувати зміну адміністративних пунктів, у разі цілковитої непрацездатності бюрократів . Президент, за згодою ВР, міг би вести переговори із сусідніми демократичними державами щодо територіального обміну в певних випадках — як наприклад Перемишль, за згодою мешканців, після міжнародно визнаного плебісциту і зa згодою уряду дотичної держави. Часто-густо це могло б бути обміном певних районів у іншому місці.

Фіскальна автономія була б обмеженою валовим продуктом попереднього року. Економісти і політики мали б опрацювати рівень запроваджених оплат. Переважно в демократіях соціальний захист старших, пенсії, захист безробітних фінансуються центральними урядами, як і охорона здоров’я, оборона держави та навчання.

Поліція, паливо, внутрішній транспорт, послуги житлово-комунальної сфери та інші мали б бути покриті із доходів країв з оподаткування.

Все, що зазначено вище в цій статті чи пропозиції, є дискусійне.  Але в такій дискусії учасники мали б дотримуватися нормальної елементарної чемності. Якщо пропонується інший підхід — він повинен бути аргументованим.

Де згода в сімействі —  там згода в політиці — можна погодитися з проектом, як він поданий. Так довести до відома інших та всіх зацікавлених. Закликаю до цього. Демократія однак вимагає більшості. Майте свою думку.