Потрібен закон про висвітлення дій уряду
Чи відповідає сьогодні рівень інформаційної відкритості можновладців реальним потребам українського суспільства? Знаєте, ви самі відповіли на це у своїй публікації «Відкрито про «прозорість» («День», №72, 5.05.2006). Хто той матеріал читав, мав змогу переконатися — відповідь негативна. Задля справедливості відзначимо: кількість «таємниць», які влада приховує від народу, за час президентства Віктора Ющенка докорінно зменшилася. Однак з цього аж ніяк не слід робити висновок, що питання відкритості та прозорості стосунків української політичної верхівки з мас-медіа втратило свою актуальність. Гадаю, не треба напружувати свою думку, щоб зрозуміти: ми мусимо вельми уважно підійти до проблеми публічності влади, пам’ятаючи, що в ній віддзеркалено рівень комунікаційного менеджменту владних структур. Не кажучи вже про особливості поводження наших правителів з журналістами, що так яскраво характеризують частину їх культури.
З огляду на це дуже слушно буде розказати про цікавий досвід комунікаційного забезпечення діяльності урядів у деяких іноземних державах розвинутої демократії. Візьмімо хоча б Сполучені Штати Америки. Свобода слова для їхніх громадян передбачає не лише право захищати свою позицію і свої погляди — вона передбачає також право дізнатися про справжні погляди й позицію свого уряду. Переконливим свідченням того, якої ваги там цьому надають, стала вже Перша поправка до Конституції США, що проголошує: «Конгрес не може прийняти жодного закону, який би …обмежував свободу слова і преси». Тож не дивно, що громадська думка завжди була і залишається сьогодні потужною силою американського суспільства. Ще в ХIХ ст. видавець американської газети «Атлантік Манслі» Джеймс Ловелл зазначав: «Тиск громадської думки подібний до атмосферного. Його не бачиш, та все ж він тисне з силою шістнадцять фунтів на один квадратний дюйм». Звичайно, «право знати» потребує міцної законодавчої бази, оскільки воно є фундаментальним для забезпечення відкритості та суспільної підзвітності уряду. Серед найважливіших кроків у цьому напрямку фахівці відзначають так звану «доктрину пильного погляду», вперше сформульовану в рішенні процесу «Бостонське телебачення проти FCC» (1970). Згодом її було розвинуто в «Законі про висвітлення дій уряду» (1977). Між іншим, ця доктрина виросла на ґрунті численних нарікань, що деякі урядові структури не зобов’язані нікому нічого пояснювати щодо своїх стосунків з іншими структурами; вона полягає у з’ясуванні фактів «оборудок за зачиненими дверима», й має на меті зробити урядові структури підзвітними громадськості без продукування формальних звітів. Доктрина «пильного погляду» є спробою знайти золоту середину між правилами «необхідного удокументування» (які вимагають від урядовців підтверджувати кожний свій крок документом) та необтяжливим так званим «стандартом дитячої рукавички», за яким урядовець мусить лише виправдати загальну логіку своїх дій і рішень.
Коли читаєш про це, то вражаєшся тим, що багато з того, про що давно вже подбали в Сполучених Штатах Америки, дуже актуальне для нас сьогодні. Так, скажімо, «доктрина пильного погляду» визначає, що може зробити громадянин чи група громадян, якщо вони не мали можливості бути присутніми на офіційних відкритих слуханнях. За цією доктриною, урядовий орган мусить робити всі свої засідання відкритими, якщо предмет обговорення не становить службової таємниці, а також вести протокол усіх засідань. Визначається також порядок доступу громадян до таких протоколів та порядок, у якому може розпочатися судове розслідування порушень вищеописаних правил.
Уже прийняті в багатьох країнах закони про свободу інформації (наприклад, у Канаді, Австралії тощо) грунтуються на аналогічних засадах. За оцінкою експертів, їхня мета — уповноважити громадян стосовно контролю дій влади шляхом забезпечення їм доступу до урядової інформації, а також шляхом посилення інформування населення урядом про свої дії. На практиці, однак, все не так виходить, бо сфера дії цих законів у деяких країнах обмежена специфічними особливостями розвитку власного законодавства, що передбачає захист від розголошення певної важливої інформації. Ось, приміром, як вирішені ці питання у канадському «Законі про доступ до інформації». Він, зокрема, залишає недоступними для громадськості чимало типів інформації, — наприклад, дані, прямо одержані від іноземних урядів, значну частину комерційної інформації, протоколи федерального кабінету міністрів. Ця вимога поширюється також на інформацію, розголошення якої може зашкодити військовим, торговельним або дипломатичним інтересам держави, або ж перешкодити здійсненню правосуддя. Й ставляться в Канаді до цього з розумінням, бо такий підхід, в основу якого покладено гарантії інформаційної безпеки, запроваджений не штучно чи помилково, а випливає із вимог самого життя.
Уже навіть з цього видно, який повчальний для нас досвід країн розвинутої демократії. Адже йдеться про створення правового поля, в якому реалізуються не лише права окремих суб’єктів інформаційної сфери, а й закріплюються обов’язки й відповідальність держави, органів влади та управління за рівень інформаційної діяльності в цілому. Особливо актуальним для можновладців є відмова від так званої «коридорної політики» — дій, спрямованих на обмеження інформації про окремі важливі події чи рішення, допуску до них лише відібраних «надійних» журналістів. Одне слово, не важко збагнути, що в інформаційному суспільстві різко зростає роль права як головного механізму регулювання суспільних відносин. Однак інформаційне суспільство у нас розвивається такими швидкими темпами, що інформаційне право суттєво відстає від його потреб, і тому чимало суспільних відносин, вже сьогодні діючих в інформаційній сфері (передусім між владою та ЗМІ), все ще залишаються неврегульованими.
На мою думку, пильної уваги потребують сьогодні прес-служби в Україні. Як колишній керівник такої структури із дев’ятирічним стажем роботи з усією відповідальністю можу сказати: їх діяльність має свої виразні, тільки їм притаманні властивості. Однак вони й досі позбавлені правового регулювання, окрім, звісно, існуючих відомчих положень про прес-служби. З огляду на це, вельми корисним для нас стане запозичення практики, яку набуто у Франції.
У чому її цінність? По-перше, там створено і вже не один рік активно діє Національне об’єднання прес-аташе — професіоналів в галузі комунікації. По-друге, у французів є кодекс професійної етики прес-аташе, який прийнято ще 16 березня 1976 року. Цей унікальний документ, зокрема, складається із п’яти дуже цікавих статей. Ось вони: Стаття 1. Критерії професійної кваліфікації. Стаття 2. Роль професійного прес-аташе. Стаття 3. Характеристики інформації, що надається пресі. Стаття 4. Стосунки з різними аудиторіями та засобами інформації. Стаття 5. Самоконтроль і заходи професійного захисту. Скажіть мені, хіба не важливо все це хоч якось врегулювати на фаховому рівні? Питання, як бачите, риторичне. Завдяки такому відповідальному ставленню професія прес-аташе у Франції користується заслуженим авторитетом й гармонійно розвивається. Чи не настав вже час щось подібне створити в Україні?
