Позивний «Ведено»

Ніколи раніше не доводилося розмовляти з бійцями чеченського Опору. А тут пощастило: сидить переді мною учасник двох воєн, до того ж, ще й воїн-інтернаціоналіст, бо разом з українськими побратимами зупиняв наступ росіян на Донбасі. Не можу сказати, що Україна оцінила останню обставину належним чином. Бо постійної роботи мій співрозмовник не має, житла також; знімає квартиру і сяк-так перебивається ремонтами автомашин. Говорить про все відверто, ось тільки фотографувати не дозволяє, та й імені свого просить не називати. Адже в Чечні у нього залишилися родичі. А це своєрідні заручники, які можуть постраждати від одного лише зайвого слова земляка-емігранта. І це нічого, що слово може бути сказане у Варшаві, Вільнюсі чи в Києві. Все одно, постраждають — такий вже нині режим у Чечні. Тому цікавлюся фактами і тенденціями лише в межах дозволеного.

«Мій позивний був «Ведено», — каже мій співрозмовник. — Бо це моя мала Батьківщина, там я народився. Був в зоні АТО, з грудня 2014-го по січень 2015-го воював у районі Донецького аеропорту. Спочатку воював у батальйоні ім. Джохара Дудаєва разом з Ісою Мунаєвим. Я його знав ще з Чечні, з 1994 року. Потім був у «Правому секторі»...

Звичайно, я розумів, що можу загинути. Але добре усвідомлював, що українці люблять життя і свободу, так само як і ми, чеченці. Тому, попри те, що виховую п’ятьох дітей, я не міг у цей тривожний час стояти осторонь. Адже добре знав, що може принести з собою російська окупація... Тим паче, що живу в Україні з 2011 року. Чому вирішив залишитися в цій країні? Тому, що мені подобаються звичаї українського народу, його гостинність, толерантність. Люди у вас доброзичливі — не те, що в Росії... Навіть коли кадировці приїхали на Донбас, щоб воювати з українською армією, навіть в цей момент мені нічим не дорікали. Мовляв, ми добре знаємо, хто ви, а хто вони».

«Розумію, що у вигнанні жити складніше. Багато нових проблем. Діти хоч пам’ятають рідну мову?» — запитую «Ведено». — «Так, ми з ними розмовляємо чеченською, тому розмовну мову вони знають добре. А ось писати їм легше українською, бо ходять до української школи. Думаю, вони швидко інтегрувалися б в українське суспільство. Засмучує лише одна обставина — раніше ми стояли на обліку як біженці. Але після того, як я побував в зоні АТО, мене зняли з обліку. Кажуть, такий тепер закон. Але він, по-моєму, не дуже справедливий... Бо в найгіршому становищі опиняються вірні друзі України».

*  *  *

...Коли стаття була майже готовою, я відчув, що бракує якихось штрихів. Так і тягнуло запитати у «Ведено»: чому ж проти української армії воювали кадировці? Дещо прояснила ситуацію розмова з Ахмедом Аліходжиєвим — одним з організаторів товариства українсько-чеченської дружби. Ось його коментар:

«Мені боляче, що на боці росіян воювали кадировці. Але є на те причини. У 2002—2003 роках відбувся певний злам у настроях чеченців. Вони говорили так: «Якщо світ від нас відвернувся, якщо ми цьому світові не потрібні, то пішли вони всі к бісовій матері! Ми не будемо воювати з росіянами, захищаючи Європу. Бо й вона, і всі колишні радянські республіки не захищали нас, а вели торги з Росією». От і у нас з’явився Кадиров. У нас загинув кожен четвертий чеченець, і було зовсім не схоже, що Росія збирається на цьому зупинятися... А стосовно України, то коли я ось тепер їхав з Європи в Київ, то земляки-емігранти застерігали мене: «Не їдь, бо між Україною і Росією рано чи пізно буде якийсь торг, і тебе заарештують та обміняють потім на Надю Савченко, чи ще на когось... Ми туди не їдемо, бо не довіряємо Україні!» Навіть тепер, коли Росія воює з Україною, українцям не довіряють. Бо добре пам’ятають, як при режимі Януковича тут ловили чеченців і видавали Путіну. А той віддавав їх Кадирову. Чеченці, затиснуті в лещата «реал-політики», не можуть бути іншими. Повинні бути системні зміни у світі...».