Родина, яка кинула виклик «ДНР»

Такі люди вселяють віру в незнищенність України. Хоча, зазвичай, їх можна щодня бачити поруч і не звертати при цьому жодної уваги. Зате у важкий час історичних випробувань такі люди одразу стають помітними. Саме така ситуація була в Краматорську минулої весни. Самійло та Оксана Мамченки вже тоді мали одинадцятеро дітей. Щороку зустрічали поповнення. І це при тому, що Оксані виповнилося лише тридцять три. Наймолодша багатодітна мама України! Не знаю, як вдавалося виживати, годувати таку велику родину. Мали, щоправда, свій маленький бізнес, а ще виручали теплиці, у яких вирощували власні огірки та помідори. Все б нічого, але прийшли історичні «друзі» з півночі, допомогли розв’язати на Донбасі справжню війну. А родині ж Мамченків є що берегти, є за кого переживати — он яка славна дітлашня спинається на ноги! І, зіткнувшись з суворими реаліями «ДНР», родина не заклякла в оціпенінні, не скорилася. Навпаки, свідомо вибрала шлях протесту. Певно, саме тому так і вчинила, що виховувала одинадцятеро дітей — майбутніх громадян України.

НА ДАХУ БУДИНКУ НАПИСАЛИ ОДНЕ ЛИШ СЛОВО — «УКРАЇНА»

Я довго думав над тим, які обставини сформували готовність молодої краматорської родини до опору, хай навіть і символічного. Дійшов висновку, що головних причин — дві. Відсутність будь-якого сентименту до цінностей «русского мира» та його похідних. Може, тому, що самійлового діда розстріляли «червоні». Явно не за злочин — за дідом такого не водилося, а за свою принципову позицію, яка не збігалася з офіційною. Це у них, видно, родове. Не боялися Мамченки говорити правду у вічі. А другою причиною нонконформізму була і є елементарна порядність, яка закономірно випливає з християнських установок молодого подружжя. «Не можна коритися силам темряви», — для Мамченків це аксіома. Тож після захоплення краматорського СБУ і появи сепарських блокпостів Самійло також озброївся своєрідним чином: почав пересуватися на власній автівці вже з великим українським прапором. Принципово! Дивно, як за це не розстріляли, не кинули до місцевого «гестапо». Можливо, виручали діти, яким батьки спеціально пошили синьо-жовті жилетки.

Одного разу сепаратисти, з подивом позираючи на український державний прапор, якого власник авто і не збирався знімати, сказали: «Может, тебе лимончиков бросить в кабину?» Мали на увазі, звичайно, не цитрусові, а бойові гранати — «лимонки». «Будь ласка!» — відповів батько, опустивши вікна автівки. Терористи аж роти пороззявляли... Сидять там дітки-горобчики у синьо-жовтих жилеточках, найстаршій дівчинці — дванадцять, найменшій — рік. Сидять собі, русяві та блакитноокі, і безстрашно дивляться на «сепарів»... А чого їм боятися? Тато ж не боїться! Це неодноразово спрацьовувало. Проросійські терористи звикли, що їх усі бояться. А тут система дала якийсь збій...

А ще на даху будинку краматорчани написали великими літерами дороге їм слово — «УКРАЇНА». Це також, з психологічної точки зору, був своєрідний оберіг. Добре, що сепаратисти не мали своєї авіації і не знали про таке кричуще порушення «нового порядку». Зате коли почалася антитерористична операція, цей напис бачили українські льотчики і утверджувалися в думці, що ризикують недаремно: таки є кого визволяти в Краматорську... Одного разу наші здивовані вертольотчики опустилися зовсім низько і довго кружляли над обійстям, махаючи руками дітям — отим одинадцятьом маленьким «укропчикам», які також радісно висипали на подвір’я і, не стримуючи емоцій, вітали своїх визволителів.

ВІД РОЗСТРІЛУ ПАТРІОТА ВРЯТУВАВ... СТРЄЛКОВ-ГІРКІН

Не можна сказати, що у лавах сепаратистів були лише закінчені бандити. Було й «романтиків» чимало... До Мамченків проросійські активісти заходили неодноразово, адже знали Самійла як підприємця. Спочатку приходили без зброї, агітували. Мовляв, ми за народ, але проти Порошенка, Яценюка і Юльки... Проти київської хунти і карателів, які хочуть прийти сюди і нас усіх знищити. Ось утворимо свою республіку і будемо жити як сир у маслі! А ще краще — станемо частиною Росії... Там такі високі пенсії! Всі розмови були в такому дусі. Навіть «круте» посвідчення обіцяли, з допомогою якого Самійло Мамченко міг би покарати своїх ворогів.

Молодий підприємець сказав, що помста його не цікавить і в райське життя внаслідок торжества сепаратистських ідей він не вірить. Агітатори були дуже розчаровані, але з оргвисновками поки не поспішали. Зате сам підприємець з кожним днем дедалі більше переконувався, що новий режим є страшним за своєю суттю. Сепаратисти палили тролейбуси, підривали бензовози, їздили з мінометами і стріляли по місту. І всім розповідали потім, що це палить і стріляє... «Правий сектор». Найгірше те, що люди цим казочкам вірили. Мамченки ж постійно наголошували, що не сприймають нової влади. Демонстративно використовували українську символіку. Це впадало у вічі — хтось із краматорців плювався, хтось називав батька одинадцяти дітей «правосєком», проте дехто сприймав таку позицію позитивно і схвально кричав навздогін «Молодці!». Гірше було в місцях скупчення бойовиків. Дітки-янголята не завжди виручали, траплялося й без них їздити, особливо в пізню пору. Про один з таких випадків Самійло розповів детально:

«Це сталося увечері. Їх було осіб двадцять — у масках, балаклавах, «кікіморах». Всі озброєні: з автоматами, гранатометами і снайперськими гвинтівками. Було вже темно, тож облич я все одно не зміг би побачити. Один з сепаратистів зірвав синьо-жовтий прапор з мого авто і почав шматувати його над моєю головою. Хтось боляче вдарив мене прикладом, спитавши: «Что это за тряпка?» Я відповів: «Это не тряпка, это флаг моей страны!». Тоді вони кинули прапор на землю і люто почали топтати його. Забрали в мене машину, загнали за блокпост; запитали моє прізвище — я назвався. Починають дзвонити, виясняти, хто такий. А я стою і з великою цікавістю прислухаюся до чисто московської вимови. Таки дехто з них точно не наш, не донецький... Раптом чую притишене: «Валите его...». Мабуть, вже зібрали про мене достатньо інформації. В цей момент побачив немолодого сепаратиста з дуже знайомою фізіономією і зрозумів, що це і є відомий «Бабай». Ну, думаю, кінець... Скинув з себе футболку, кинув під ноги і кажу: «Стріляйте!» Вже був готовий до найгіршого. Але допомога прийшла звідти, звідки зовсім не чекав. Виходить з темряви сам Стрєлков-Гіркін (спочатку я навіть не впізнав його) і каже: «Отдайте ему ключи... Бери свою футболку, садись в машину и уезжай!» Через стресову ситуацію я навіть не встиг відчути страху. Навіть посмикав «Бабая» за бороду, щоб переконатися, чи вона у нього справжня. Від такого нахабства з мого боку терорист сторопів, але нічого не сказав. Я зрозумів, що всі вони там дослухаються до Стрєлкова і не звикли ні словом, ні жестом перечити йому. Від наших військових якось почув (це вже після визволення Краматорська було), що серед предків Стрєлкова-Гіркіна були й дворяни, тому у нього свої поняття про честь. Видно, на його думку, я поводився спокійно, з гідністю — таких прихильників «хунти» він ще не зустрічав».

«ДОНБАС МИ ПІДНІМЕМО, ГОЛОВНЕ — ЗГУРТУВАТИ НАРОД!»

Отже, Самійло Мамченко, як міг, захищав честь своєї Вітчизни. Але ніщо не минає безслідно: через постійні переживання (де працювати, як годувати сім’ю, як взагалі виживати у нових умовах) колишній успішний підприємець пережив інсульт... Пролежав місяць. Потім почав з вірними друзями організовувати у Краматорську «Міську варту».

«Це вже коли наші були в місті, — каже Самійло. — Склад міліції був новий, та все ж ми боялися, щоб сепари-підпільники не підривали мости, не робили інших диверсій. Своїй міліції ми не довіряли категорично, адже це вони все закрутили... Але й щодо нової міліції та СБУ я сказав би так: потрібна постійна ротація кадрів. Це надзвичайно важливо! Бо я помітив тенденцію: щойно звикнуть, адаптуються — так одразу й втрачають попередній запал. Вони також люди і хочуть спокійнішого життя. Може, тому нас більше не запрошують у «Міську варту», кажуть, що наші посвідчення десь «загубилися»... Мабуть, приємніше працювати зі спокійними хлопцями, а не з тими, хто прагне заглиблюватися у всі проблеми міста, зокрема й активно здійснювати люстрацію. Тому тепер працюємо над створенням руху «Сильні громади Донеччини». І все одно для нас дуже важливо, щоб силовики працювали енергійно й ефективно. В такому разі Донбас ми піднімемо, головне — згуртувати народ, примусити його повірити у свої сили! Якщо ж колишні сепаратисти залишаться не «люстрованими» і непокараними, то шлях до процвітання нашого краю буде набагато довшим...»