Шевченко. Презумпція геніальності
Березень асоціюється із Шевченком, отже — з літературою...
Хотiлося б щось цiкавого з лiтератури почитати, — щоб було недовге, десь до 60 слiв, і щоб у кожному такому «чомусь» була нова й цiкава та неповторна думка. Одним словом, багато не вимагаю вiд авторiв — лише генiальностi. А вiд читача?
Чому пишу? Певно тому, що не маю зараз нiчого цiкавого до читання. Може сам не напишу нiчого цiкавого, але завжди якось час швидше промине...
Ну так — скромність... Але це, здається, погана звичка, бо не забуваймо, що народ прагне бути наповнений видатними одиницями. Отже, не приховуймо своєї геніальності. Таку необачну скромність не можна зарахувати інакш, як зраду національних інтересів, за яку не може бути прощення...
На одному із українських сайтів читаю інтерв’ю з Оксаною Забужко (iнтернетові — слав а!). Говорить, що роздратування критиків «радянського гарту» з приводу її «Шевченкового міфу України» мало ось таку причину: «...я заперечую міфологему, витворену совєтизованою культурою, про Шевченка — жлоба в смушевій шапці, того нібито «мужика-самоука», на якого совдепія вчила рівнятися цілі покоління інших мужиків-самоуків, як на такого собі селюка в чоботях...»
Українською звичкою почухав я потилицю, й побіг шукати свою записку про Шевченка, що зробив її ще за студентських років. А там написане: «Хтось запитає — у чому велич Шевченка? Він же, хоч і закінчив академію, селянський син — не писав філософських трактатів, а лише «прості» вірші. Коли я перший раз почав читати Шевченкові поезії, побачив, як бере він, неначе з піщаної дороги, слова, яких інші не вміли побачити сторіччями, й укладає з них рівний та твердий шлях для своєї думки. І читач, коли на цей шлях увійде, не може затриматися, доки не вичитає всього до останньої крапки...»
Так... Всі ми є з села — як не ми, то наші батьки чи діди. Різниця передусім в тому, що кому стирчить із халяв. Одному з них висовуються все ж таки віхті соломи, іншому проростають зелені пагінці свіжих думок.
