«Ватра»

У Польщі, в селі Ждиня пройшло ювілейне 25-те свято лемківської культури «Лемківська Ватра». Щороку сюди з’їжджаються з усіх усюд біля 10 тисяч чоловік (не обов’язково лемків), щоб послухати лемківські пісні, лемківську говірку, вклонитися землі на якій народились їх батьки чи вони самі, поспілкуватися з лемками з інших країн.

Щороку «Ватра» розростається, займаючи все більшу територію. Гори неначе спеціально розкрилися до цього свята, утворюючи велику розлогу місцевість. «На схилі гір, неначе варта, пришите до лісів село», — сказав про цю свою землю проникливий лірик Богдан-Ігор Антонич. У даному випадку «пришиті» намети, в яких живе в основному молодь. Нижче, на луках теж стоять палатки разом з автомобілями, автобусами. Є і спеціально відгороджена територія для організованих туристів уже із армійськими наметами. «Головна» гора теж грунтовно обгороджена. Щоб потрапити на її територію видаються спеціальні пластикові пропуски для входу і виходу. Тут, власне, і проходять гуляння. Йдуть безперервні концерти, а вночі і ввечері танці для молоді. Її багато — сучасної, розкутої. І вихованої. Зі спиртних напоїв хіба що пиво. І звучать українські пісні. Особливо зворушує їх виконання, власне, польськими громадянами, бо знаєш, як непросто було бути там ще донедавна українцем. А вони витримали, збереглись. І зараз, на цьому святі, їх час.

Цією місцевістю вже другий термін поспіль керує лемко. Про це розповіли місцеві жителі, коли ми робили невеличку екскурсію прилеглими до «Ватри» територіями. Говорили про цей факт так, неначе ставили знак якості. А знак якості дійсно можна ставити — містечко чисте, гарно прибране квітами. Квіти є всюди, навіть на ліхтарях. Всі будівлі доведені до ладу.

Містечко курортне. Там б’ють лікувальні джерела. Воду можна набрати безплатно в одному з них. А в самому санаторії тобі наллють за невелику платню будь-яку із 5-ти мінеральних вод. Двоповерхова дерев’яна споруда вмiло відреставрована. А їй під лад затишні альтанки. Вдалині, під лісом, видніється модерна багатоповерхова споруда іншого санаторію. На дорогах вивішені оголошення про дешеву здачу квартир для бажаючих.

Лад не тільки в цьому містечку, лад і у дворах селян. Нові будинки, як правило, без огорож. Якщо ж і є такі, то не громіздкі, малопомітні. (Тоді з досадою згадуються паркани-монстри у нас, а за ними неприбрані обійстя.) Подвір’я у людей у квітах, низькорослих кущах. Бачила стареньку бабусю, яка доживає свій вік у такій же старенькій хатині. Але і вона понаставляла горщиків з квітами серед некошеної трави на своєму подвір’ї. Мода є мода.

Поїхали ми і на водосховище. Колись на його місці були лемківскі села. Зараз сюди приїжджають відпочивати з палатками. Дивишся на всю цю красу і починаєш знову згадувати Б.-І. Антонича : «До ставу, що закрився гаєм, ідуть дівчата хмари прати».Допоміг мені згадати цю тремтливу поезію Іван Яцканин своєю статтею у газеті «Нове життя», що його видає Союз русинів-українців Словаччини. Вірші Б.-І. Антонича приведені у його щемливому репортажі про рідний край поета, який знаходиться недалеко від «Ватри».

«Ватра» жила, заспокоюючись десь о 4-й ранку. Щоб через пару годин прокинутись, бо ж — «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». І «піднявся день, мов олень з кручі, ніч відпливла, мов корабель», щоб знову свято затанцювало, заспівало, заговорило.

А говорити було про що, було з ким. Люди поприїжджали з усіх континентів. Пан Славко, скажімо, приїхав аж з Австралії. Ходить уже місяць з палаткою і рюкзаком по селах Лемківщини — цікавить глибинка. Йому 65, але виглядає на років 20 молодшим. Пише поезії англійською, глибоко знає історію. І хоче осягти «суть». Двоє молодших чоловіків приїхали з Німеччини. Одному важко говорити від хвилювання , від спогадів. Інший, оптиміст і життєлюб, радо розказує про себе. Приїздить на «Ватру» з Берліну останні 20 років разом із своїми синами. Жінка — німкеня, не протестує проти приїзду їх дітей. Пан Іван хоче приїхати у Київ , побувати в Криму.

Розговорилась і зі старшими людьми. Одній жіночці 80 років. Приїхала з-під Вроцлава разом з трьома своїми синами. В Україну не виїхали, бо жаль було кидати новий великий дім, 30 га лісу і 60 га землі. А в 1947 р. в село прийшло польське військо, дало їм годину на збори. Опинились на «землях повернених», де вже жили поляки, які переселилися з центральної Польщі і поляки з України. Вони і зайняли кинуті німецьким населенням хати. А лемкам дістались розвалені будинки. Перед їх приїздом влада постаралась нагнати страху людям, які там уже проживали, та такого, що були припасені на всяк випадок сокири. От у такій атмосфері приходилось починати нове життя. Йшли в найми. Але, як тільки господар взнавав, що робітник є лемком, зразу ж відмовляв у роботі. — Ми були третім сортом впродовж десятиліть. І тільки, коли Войтила став Папою, почали трохи нас толерувати, бо ж тато Папи народився недалеко звідси, а мама, так взагалі на Тернопільщині. — розказує жіночка. Ні, — не згоджується з нею інша жінка, — стало легше, коли Україна стала незалежною.

Хочеться подякувати владі за чіткість в організації, за різноманітний вибір страв, за цілодобові душові кабінки з теплою водою, за ввічливе обслуговування гостей «Ватри». І за те, що ведеться цивілізована політика по відновленню історичної справедливості до найзахіднішої гiлки українського народу — лемків, етносу спокійного, доброго, інтелігентного у діях і помислах, етносу, який зберігав свою мову і віру впродовж тисячоліття, опираючись лихоліттям. З обличчям, повернутим до України-Русi.