Захищати лемків

Пишу про лемків не тому, що маю лемківське коріння. Ні, мої діди-прадіди жили на півночі Чернігівщині, їх називали сіверянами. Хтось із рідні після утворення УРСР залишився на українській території, а хтось опинився з російського боку, на історичній Стародубщині, яка стала частиною Брянської області. Стародубці писали листи з проханням приєднати їхні землі до України, але що тоді могла Радянська Україна? Більшовики національно свідомих стародубців без вагань розстрілювали і репресували, тому згодом там усе затихло. Лишилося гірке усвідомлення: якщо мати під тиском обставин забуває про своїх дітей, то й вони згодом звикають до мачухи. Так стародубці стали росіянами. З лемками, які жили в Польщі, все було інакше: знайшлася критична маса патріотів, які змогли голосно заявити, що вони українці. Дорогу ціну заплатили за таке рішення, бо довелося жити у вигнанні і вже там, у нових краях, нести свій важкий лемківський хрест. Україна в боргу перед лемками, принаймні я, нащадок сіверян, це чітко усвідомлюю.

ВБОЛІВАЮЧИ ЗА СВОЄ, ГРУДЬМИ СТАЮТЬ НА ЗАХИСТ УКРАЇНИ

Велелюдність 16-го всеукраїнського етнографічного фестивалю «Лемківські дзвони», що відшумів не так давно, просто вражала! Західніше Монастириськ, уздовж автотраси Тернопіль — Івано-Франківськ яблуку було ніде впасти: тисячі людей, сотні автівок! Запитав у молодих волонтерів: невже й справді так багато лемків у районі? Трохи подумавши, юнаки відповіли, що на фестивалі, можливо, лише 20% присутніх — лемки, решта ж — зацікавлені з усіх куточків України. Але переважно з Тернопільської області.

Під час одного з перепочинків я розговорився із сивим лемком, що задумливо сидів у тіні старого дуба. Чоловік згадав події минулого року. Він настільки детально розповідав про найменші подробиці протистояння на Майдані, що не виникало жодного сумніву у його активній участі в революції Гідності. А я ж ніби й не шукав героїв — просто узяв і... зіткнувся з такою людиною. Цілком випадково. Схоже, що лемки не лише прагнуть зберегти своє, але і в українських справах не пасуть задніх. Серед Героїв Небесної Сотні є двоє лемків — Назар Войтович зі Збаражчини та Володимир Жеребний із Львівщини. Є навіть «кіборг»-лемко, це 24-річний доброволець Володимир Гавриляк.

Бачу професора Миколу Мушинку з словацького Пряшева. Відомий фольклорист і етнограф погоджується з тим, що в умовах Тернопільщини його родакам таки трохи легше жити, ніж у степах Донеччини. Рідної землі ніщо не замінить, але вкриті лісами зелені пагорби від Бережан до Монастириськ дуже нагадують Лемковину. От якби ще бурхливих річок та гірських потоків було побільше... І все ж, це не херсонський степ, не кіровоградський, не Луганщина. Професор з болем говорить про нинішню ситуацію в Україні: «Хто б міг подумати, що у наш час будуть нові переміщення, нові депортації? Вже зі Сходу на Захід. Ми зробили свій маленький внесок — прийняли до Пряшівського університету кількох чоловік з Донецької і Луганської областей, щоб вони могли продовжувати своє навчання. Але хочеться, щоб війна закінчилася, і люди могли повернутися до рідних осель, могли жити і працювати там, де народилися...»

Потім трохи спілкувався з Ігорем Дудою — мистецтвознавцем, директором тернопільського художнього музею. Почав з провокаційного питання: а що, якби не зігнали лемків з їхніх земель у Польщі? Це краще було б для лемківської культури? Чи гірше? Бо й там би вже полонізувалися, і тут не було б такого ядра, яке є відчутним. І головне, що населення Тернопільщини тепер ставиться до лемків цілком лояльно, навіть шанобливо. У Польщі ж інакше...

«Важко сказати, — відповів пан Ігор. — Історія не знає умовного способу... Тут також майже 50 років про лемків ніхто не згадував. Було не прийнято вголос визнавати себе лемком, бо це чомусь було... непрестижно. Час був нетолерантний, відмінності не віталися. І все ж, ми переїхавши в 1945 році в Монастириська, вдома, на вулиці, у школі говорили по-своєму, по-лемківськи. Місцеві нас прийняли нормально, ми не відчували якоїсь неприязні. Але за Радянського Союзу ця тема була закрита. Тільки в 1989 році постало товариство «Лемківщина» у Львові. А потім в Тернополі — в 1991 році. Відтоді, можна сказати, почалося відродження нашої культури. В 1999 році я започаткував «Лемківську ватру» в Гутиськах Бережанського народу. Потім ми перейшли сюди, бо тут лемки живуть компактніше, і тут дуже сильна лемківська організація. А ще — тут набагато більше простору. Якщо перша ватра зібрала три тисячі людей, то тут не менш як тридцять тисяч!»

ЖИТТЯ І МОВА

Мова лемків гине — про це з тривогою говорили найстаріші вихідці з Лемковини, які були присутні на фестивалі. Ну, це їхній погляд, я його просто ретранслюю. Мені ж, сторонній людині, здалося, що ця, досить самобутня говірка, що суттєво відрізняється від літературного варіанту, за 70 років збереглася непогано. Принаймні, тут, в Монастириськах, на день-два вона таки розправила плечі. Нею постійно промовляли зі сцени, і всі присутні її розуміли.

Самі лемки не такі оптимісти, вони вважають, що зберігаються лише якісь невеличкі фрагменти лемківської культури. Той же Ігор Дуда з сумом сказав: «Хоч до лемків на Тернопільщині ставилися лояльно, але певні проблеми були. В радянські часи лемківські пісні підганяли під загальноукраїнські стандарти, позбавляючи власного колориту. Я навіть мусив відстоювати твердий звук і літеру «ы», бо все це є в лемківській мові. Посилався на Тараса Шевченка, який, пишучи свої вірші, використовував три літери: «і», «и» та «ы». І ревнителі чистоти української та ідейні вороги «москальської» літери «ы» відразу давали мені спокій. А загалом... хоч ми й прагнемо зберегти свою говірку, але у нас жодного сумніву немає стосовно ідентичності. Ми — українці!»

Слухаючи науковця, я думав про те, що в переміщенні лемківського ядра на Тернопільщину є один маленький плюс. До лемківських справ можна підключати скільки завгодно місцевих українців. Адже ніхто з присутніх (а це десятки тисяч люду) не протестував проти формули «Лемко — це українець із знаком якості», яка прозвучала зі сцени. А у цій формулі пряма настанова до дії! Працювати на Україну, зберігаючи стільки «свого», скільки можна зберегти у нинішніх умовах. Корінна Україна відповість взаємністю.

Ця взаємність дозволить здійснювати певну лемківську експансію на великі території. Наведу приклад: лемківську пісню «Пливе кача по Тисині» знають і шанують не лише на Тернопіллі, але й у Дніпропетровську, Запоріжжі, і навіть у прифронтовому Маріуполі. Її вважають неофіційним гімном-реквіємом за розстріляними активістами Євромайдану. Мало хто знає, що пісня «Пливе кача...» стала відомою всій Україні завдяки уродженцю Закарпаття Василю Гренджі-Донському. Редактор газети «Русин» та журналу «Наша земля» Василь Гренджа в якийсь момент настільки виразно усвідомив себе сином великої України, що простяглася від Сяну до Дону, що в 1926 році подав прохання в Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини про зміну свого прізвища на «Гренджа-Донський». Через чотири роки його прохання задовільнили. Пройшло цілих 85 років і раптом таке визнання записаної ним пісні! Не знаю, хто заніс у Закарпаття міф про велику Україну (більше міг би розповісти про Галичину), але бачу на прикладі Гренджі-Донського, що він спрацював. Отже, міфи можуть суттєво впливати на наше життя. Більше навіть, ніж реально існуючі кордони між говірками.

ЯК ОРИГІНАЛЬНІ ІДЕЇ КОМПЕНСУЮТЬ ВТРАТИ В ЕТНОГРАФІЧНІЙ СФЕРІ

При мудрій постановці питання лемківська справа може бути підтримана на сході. Ще й використана для загального зміцнення українства. Про це говорили місцеві донецькі активісти на форумі «Донбас — Україна. Порядок денний», який проходив у Слов’янську на початку липня. А ось як відгукнулася луганчанка кубанського походження на документальний фільм «Луганські лемки»: «Фильм тронул до глубины души, я даже не выдержала, всплакнула... Я знаю это село Переможне, там недалеко в Штормовом  живут мои знакомые, они мне много рассказывали про это село. Могу сказать только одно. Иногда Бог самым любимым своим детям дает вот такие испытания, потому, что они очень закаляют дух. А те, кто так бесчеловечно поступает с людьми (как поступили с лемками), рано или поздно ответят перед Богом...»

Підкреслю, що луганчанка була схвильована довоєнним фільмом, знятим ще у 2011 році. У ньому розповідалося про жахи колишньої депортації. А якою була б її реакція, коли б дізналася про останні події? Адже сепаратисти спеціально обстрілювали Переможне з гармат, щоб завдати якомога більше руйнувань і заставити лемків покинути село, до якого звикли... А потім вдерлися й самі, маючи на руках списки людей, які допомагали нашій армії. Сім чоловік розстріляли прямо на власних подвір’ях... А якби про ці звірства терористів знали всі луганчани? До війни лемки мешкали компактно і в інших селах:  в Октябрському і Козацькому Новоазовського району, в селі Званівка під Артемівськом. Не знаю, яка там тепер ситуація. Подейкують, що багато людей звідти виїхало, бо ставлення сепаратистів до «бандерівців» усім відоме. Рефлексії на цю тему у нас попереду. Якщо виїхали, то мусять і повернутися.

Всі ми — одна родина. Після війни на Донбасі багато чого повинно змінитися у ставленні до наших коренів.