Заручники несмаку

Давно назрілу проблему репертуару FM-станцій підняла редакція «Дня» (№ 182), і дуже точно закцентував її у своїй статті «Маршрутне есперанто» Олександр Євтушенко. В мене теж часом складається враження, що ці FM-станції неначе випробовують терпіння українців — так безпардонно, цинічно топчуться по нашій національній гідності. Бо як пояснити майже повне ігнорування ними культурних потреб народу, серед якого діють? Як пояснити абсолютно «наплевательское» ставлення до законів? А може вони виконують таємний план — довести українців до обурення, оскільки їм просто набридла наша терпимість? Я вимагаю, щоб моя влада розібралась ґрунтовно з цим питанням.

А поки вона буде наводити порядок, ми і далі залишаємось заручниками смаків водіїв маршруток чи смаків відповідальних за «звуковий фон» у поїздах чи супермаркетах, а також на майдані Незалежності та Хрещатику у вихідні дні. Бо деякі водії чи бригадири поїздів можуть «попотчевать» нас цією ж попсою чи «песнями, воспевающими романтику нар» і за допомогою касет.

Власникам же супермаркетів хочу порадити: якщо ви переймаєте досвід суперобслуговування, то перейміть заразом і звукове оформлення зали, — а це тиха, мелодійна музика, що часом переривається спокійними оголошеннями.

Щодо музичного супроводу Хрещатика і майдану Незалежності, то не знаю, чого тут більше — нефаховості, несмаку чи навпаки — фахового нав’язування підсвідомості людей вторинності нашої пісенної культури. Бо чим пояснити підбір українських пісень, явно «неслухабельних» для такого простору та місця? При всій моїй пошані до незабутнього Назарія Яремчука — крутити тільки його пісні, всі підряд, протягом тижнів, — яка ціль? Чи ставити невиразну українську пісню, і тут же, їй на противагу, гарну, мелодійну російськомовну, яку хочеться наспівувати? Тому тут проглядається фаховість, але вже іншого плану. Невже така проблема — знайти фахівців із української музики (з хорошим відчуттям аудиторії та моменту), щоб вони скомпонували касети за всіма законами сприйняття, відібравши найкраще з того, що є в репертуарі наших співаків? Незалежно від політичних симпатій.

Критерієм повинна бути гарна мелодійна музика, пісня, яка б додавала настрою, яку хотілось би наспівувати. Такої музики у нас цілий океан, але вона — десь на узбіччі. Можна було б вклинювати і зарубіжну, щоб не переситити українських слухачів, особливо тих, хто вихований на російській попсі та й і на гарних російських піснях теж.

Тут (як і всюди) потрібна міра й такт. І згодом такі люди обов’язково відкриють для себе все це пісенне багатство, яким ми володіємо, але яке зараз практично не працює на нас.

А зараз я зміню тему і знову повернусь до Майдану Незалежності, але вже в таких собі спогадах про майбутнє.

Коли будувався монумент Незалежності, у суспільстві виникла гостра дискусія з приводу його доцільності. В кожного була своя аргументація. Моє «за» підкріплювалось майбутнім музеєм державності, який обіцяли збудувати замовники. Уява вимальовувала вервечку екскурсантів, що терпеливо чекають на можливість заповнити прогалини у своєму знанні історії України.

Але, в результаті, маємо те, що маємо. Музею немає. Єдине, що радує, — виставка-продаж картин. Решта — все ті ж модернові, але безлюдні в цьому місці торгові ряди. Гіркою особливістю цієї частини є також ресторан.

Людський політ фантазії вражає. Так до чого я все це веду? А до того, що, може, власники вернуться до заявленого на початку варіанта — музею державності? «Знімуть калькулятори з очей» і зроблять Справу. В центрі столиці, за невелику плату (а хтось — безкоштовно) кияни та гості зможуть ознайомитися зі справжньою історією нашої держави.

І ті, хто спричинився до такого лікнепу, могли б собі сказати: «В моєму становищі непросто бути патріотом цієї землі, але я це зробив» — і з гордістю глянути на людей, які, вийшовши з музею, замислилися над нашою незнищенністю. Під мелодію гарної української пісні, що плавно змінює одна одну.