Чи можлива Україна не в Україні?

«Нема на світі України, Немає другого Дніпра…», — ці слова класика інтерпретовано серед його сучасників по-різному. Инакший погляд маємо і сьогодні, коли в час війни тлумачимо для себе думку: чи можна збудувати Батьківщину деинде, якщо раптово її не стане в географічних кордонах?

Нещодавно минули одинадцяті роковини з прийняття і набуття чинности Закону «Про засади державної мовної політики», що в народові відомий за іменами двох його формальних авторів: закон Ківалова-Колесніченка, який поширював мову ворога, з яким на той час ще навіть не було війни, в більшості сфер державно-суспільних взаємин, покроково витісняючи з них українську. Себто такий собі спосіб побудови однієї держави в межах иншої. Тоді, 2012 року не надто було зважено серед громадськости на загрози чи виклики подібного законодавства, хоча «войовнича меншість» (за висловленням одного з діячів кола президента Зеленського) очікувано вийшла на протести, відбувся мовний майдан. Однак скасовано цей ганебний політичний акт лишень чотирма роками після Революції Гідности і лише через провадження в Конституційному Судові.

Сьогодні, в часи всеохопної московсько-української війни, розпочатої під відозвою «денацифікації», питання мови стало провідним. Завдяки українській попервах визначали ворога, командування зобов’язало послуговуватися винятково українською, українська стала популярною для вивчення по світові, та й на полі бою своїх від чужих завсігди визначала мова. Подібні зрушення спостерігаємо і в культурі, почасти — в освіті.

Саме освітню царину можна вважати оборонною і стратегічною в часи війни. Звертаючись до недалекого минулого, пригадуємо статтю кремлівського диктатора, яку оприлюднено влітку 2021 року, щодо походження України та нашої з ворогом буцім історичної споріднености. Основними віхами того тексту є теми мови та історії, а перегодя ті неправдиві гасла він повторив у лютому 2022 року. Московська навала мала на меті утвердити ці ідеї, проте спонукнула переважно до протилежного результату. Як згадано вище, освіта — отже відповідне міністерство — є стратегічно важливими в часи війни, себто є за визначники змін у запіллі. Сьогодні МОН, незалежно від проводу, є структурою, яку промовисто описує прислів’я «удень підливає, вночі під корінь рубає». Усуваючи з освіти московську мову, не повертає обов’язковости вивчення української мови та історії України у вищій школі (запровадив міністр С. Квіт); просуваючи англійську мову як мову спеціяльного статусу (а це політика всевладна, яку свого часу ще виголосив голова РНБО О. Данілов), що фактично обмежує в певних напрямах ужиток української, не збільшує кількости годин чи якости методики викладання української. Годі вже говорити про науковців, яким мали би бути створені можливості для розвою вітчизняної науки і в площині гуманітарній, на чому стоїть держава, і в площині технічній, що просуває державу. Натомість в Україні наявні умови для science. Отож, порушимо знову проблему: чи можна збудувати Батьківщину деинде?

Окрім згадування про мову, неможливо оминути історії — поля бою за погляд і свідомість кожного національного громадянина. Позаяк історія є не лише про предмет навчальної програми, а ширше — за підложжя всього державного будівництва. Механізм побудови самодержавства Московії повсякчас усеціло полягав у формуванні нерозривности з Україною, у створенні наративу братерства і в наступництві Руси — як наслідок, з-поміж українців формували ідеї «незначного народу», «маленької культури» та «сільської мови». І врешті в основі вже влаштовували иншу державу. Звитяги українців упродовж історичного поступу всупереч гнобленням північного сусіда і здобутки на світовій арені потребують окремого матеріялу, проте зосередьмося на єдиному моментові, аби все-таки дати відповідь на початкове запитання.

Згідно з останніми даними від 23 лютого 2022 року, кількість українців у світі сягає близько 20 мільйонів. Таку думку висловив очільник Світового конґресу українців, тож можливо цифри і не є цілком точними, поготів у часи великої війни. А втім за більш вагомі є причини появи нашої діяспори: пошук ліпшої долі, возз’єднання з родичами, політична еміґрація, війна. Звернімося до другої, а затим третьої хвиль (усього прийнято говорити про чотири чи, залежно від поглядів дослідників, п’ять-шість хвиль еміґрації), які мали місце спершу в міжвоєнний період 1920-1940ві років та повоєнний, в 1940-1960ті роки. За аванґард того часу вважаємо інтеліґенцію, яка виїжджала з теренів, які окупували більшовики-совєти, через неможливість розвитку власного наукового потенціялу, понад це — через ризики бути розстріляними чи засланими у вигнання.

Тоді серед великого пласту еміґрантів були Дмитро Донцов, Евген Маланюк, Улас Самчук, Василь Барка, Юліян Вассиян тощо, а відтак до цієї інтелектуально-культурної когорти доєдналися Орест Субтельний, Омелян Пріцак, Юрій Шевельов, Костянтин Андрусишин та инші. Дехто з приїжджих, а дехто вже народжений переважно в США чи Канаді, проте всі вони не просто стали за форпост збереження української тожсамости — велика частина з цих науковців започаткувала напрям україністики за кордоном, завдяки чому про Україну, тогочас окуповану, почали дізнаватися по світові.

До сих спроб, а саме так слід окреслювати ту поважну діяльність, побудови України за межами України належать і започатковані кадетри української мови при американських вишах, і укладання антологій перекладів англійською мовою українських класиків, і написання праць історичного характеру про досі широкому колові невідому Україну. Оксана Забужко стверджує, з чим зайве сперечатися, що всі ці представники «країни ді-пі» (ді-пі від англ. DP, displaced person — переміщена особа в часи Другої світової війни) є за рятувальників української державности по розпадові СССР. Саме їхні надбання, привезені з центрів діяспори, було покладено в розбудову наукових інститутів і загалом знань про нас самих. Тут спадає на думку Евген Маланюк, який, намовляючи українців бути «репрезентантом української визвольної боротьби за кордоном», зазначав: одне із завдань еміґранта — «інтенсивна культурно-освітня праця по духовному усвідомленню».

Усе-таки чимало діяспорян, зокрема згадані О. Пріцак чи Ю. Шевельов, потрапивши до Батьківщини в 1990-х, роках були розчаровані, не в останню чергу через несправджені уявлення і почасти брак прагнень українців і влади до втілення отих заповітних мрій про Велику Україну вдома. Як наслідок, науковці верталися до США чи Канади, хоч і лишали свій доробок на нашій землі. Хоч і не всі: пан Шевельов заповів усю свою книжкову спадщину бібліотеці японського університету в Гокайдо. Багатьом такий крок може видатися незрозумілим, а втім оттоді існувала впевненість, що архів буде збережено.

У підсумкові маємо, як скидається, ясну відповідь: Україна можлива лише в Україні, але про Україну мусять знати поза її межами. Оксана Пахльовська часто наголошує, що по Европі бракує перекладів українських класиків, тоді як самі країни цього континенту на цьому будують своє майбуття. Обстоюючи власне — мову, історію, культуру насамперед, — ми маємо шанс, що випадає націям у прі за свободу раз на сто років, не лише зберегти державу, а примножити її потуги і врешті вийти на заслужене місце серед панств світу.

Олег ПРЕЛОВСЬКИЙ