Час кохати і час ненавидіти

Як не парадоксально це прозвучить, але саме з однiєї з останніх прем'єрних вистав «Ромео, Джульєтта» театру «Ательє 16» пару років тому і почалося захоплення київських театрів цією трагедією Шекспіра.

У жовтні 2003 року режисер Ігор Тихомиров репрезентував на сцені Молодого театру виставу «Ромео і Джульєтта» з випускниками Інституту театрального мистецтва (нині університету) ім. І. Карпенка-Карого. Цей факт пропоную зарахувати, як варіант попередній, у режимі work-in-progress, оскільки режисер роботу продовжив, концепцію не змінивши, але перетворивши ескізні начерки вистави на повноцінне театральне полотно.

Прем'єра остаточного варіанту з назвою «Ромео, Джульєтта...» для різноманітності відбулася минулої суботи в Житомирі, куди київський театр «Ательє 16» виїжджав на гастролі. Від інших столичних вистав цю відрізняє досить похмурий погляд режисера на проблему кохання і як наслідок родини, шлюбу, а також взагалі складних стосунків між статями.

У викладі Ігоря Тихомирова хрестоматійна історія починається, як у Шекспіра: жив та був юнак, звали його Ромео (Сергій Радченко), кохав він одну дівчину... Розаліну. А Розаліна чи то не так сильно кохала його, але взаємністю не відповідала. Так би й тужив Ромео від спопеляючого запалу любовного і нерозтрачених сил молодецьких, якби одного разу на балу не познайомився з іншою дівчиною — Джульєттою (Анастасія Касилова). Ось тут і починаються режисерські «варіації на тему».

Бо Джульєтта на свого Ромео, звичайно ж, чекала, але також часу даремно не гаяла і, судячи з досить-таки фривольної поведінки, певного любовного досвіду також набула... Перший, пригадується Макс Рейнгардт, далекого 1902 року представив вайльдовську Саломею в новому амплуа «інженю- вамп»; у літературі новий типаж «німфеток» вивів Володимир Набоков. У виставі Тихомирова Джульєтта схожим чином позбавлена невинності й одвічного амплуа «блакитної героїні». Щоправда, за жвавою поведінкою та глузливим поглядом як і раніше ховається глибинне дівоче прагнення справжнього, єдиного кохання.

Навіть пояснення-виправдання такої метаморфози героїні режисером знайдені. Сімейка у Джульєтти непроста. Батько і глава роду Капулетті (Андрій Павленко), пристрасно закоханий... у свого племінника Тібальта (Дмитро Тубольцев), не двозначно манірного та поважного. Мама, леді Капулетті (Світлана Шекера) — порожня лялька з ідіотськи-відчуженим сміхом (одна з найточніших і найяскравіших акторських робіт) також закохана... в Паріса (Сергій Стрельников), милого інфантильного юнака, занадто флегматичного та недосвідченого (прямо реліктовий експонат у цій компанії). Причому, ні батько, ні мати своєї вкрай дивної поведінки від очей дочки й жителiв Верони зовсім не приховують. Очевидно, вважають: що природне — те непотворне. Лише одного разу Капулетті порушить логіку своєї сценічної поведінки й вигадає зіграти весілля дочки за три дні, щоб не запідозрили його в розбещених стосунках з убитим Тібальтом.

У таборі одвічних опонентів Монтеккі, за волею режисера, також сталися деякі зміни в сюжеті. Бенволіо, наприклад, перетворився на симпатичну дівчину (Віта Смачелюк), яка пристрасно кохає вітряного та балакучого Меркуціо (Олександр Богданенко). І все було б нічого, якби Тихомиров не лише стать персонажа, але й мотиви його вчинків змінив. Щоб глядачам стало зрозуміло: чому раптом дівчина Бенволіо, байдужа до Ромео, відраджує друга від кохання до Розаліни з аргументацією «та що — інших мало»? Чи заохочувати хуліганські та донжуанські витівки Меркуціо, навіть не намагаючись його урезонити, зробити розсудливим, напоумити? Зате направо і наліво роздає запальна Бенволіо ляпаси, позначаючи тим самим розмиті рамки свого досить неосяжного терпцю.

З усіх персонажів трагедії лише Годувальниця (Віталіна Біблів) і брат Лоренцо (Борислав Борисенко) залишилися без пари, що в контексті даної вистави викликає навіть певне здивування та співчуття глядачів. А може, режисера збентежила саме очевидність такої можливості?

Так чи інакше, всю першу дію і через інерцію половину другої в бравурному тоні хвацької комедії герої вибудовують свої досить складні стосунки, керуючись виключно сексуальними пристрастями. А в фіналі, контрастно драматичному, також не обійшлося без «режисерських варіацій». Так Ромео, який прилетів на крилах кохання до усипальниці законної дружини, як у анекдоті, застає там скорботного Паріса, якого вбиває. І раптом на Ромео зійшло осяяння — адже це був коханець дружини! Ну, не буде ж, погодьтеся, стороння людина так непідроблено тужити за смертю стороннього? Логіка залізна! Мужньо й благородно з'єднує він руки вбитого Паріса та невірної дружини. Остаточно пересвідчившись у тому, що жінки бувають лише двох видів — неприступні черниці та чарівні розпусниці, — Ромео випиває отруту.

Джульєтта, яка прокинулася від летаргічного сну, зрозуміло, не змогла відновити логiку міркувань чоловіка про підступну жіночу природу, тому встромила в себе кинджал від втрати сенсу існування, яка настала внаслідок смерті коханого...

Таку досить жорстку і навіть цинічну історію допомагають розігрувати чи то слуги просценіуму, чи то янголи, чи то блазні- оповідачі — Петро (Максим Максимюк) і Гавриїл (Володимир Коваль). Саме їхня присутність вселяє певну примарну надію в публіки: буває кохання не лише земне, спустошуюче, спопеляюче, порочне, фатальне, таке, що тягне за собою смерть, безумство, відчай. А й абсолютно інше...

Тихомиров, нехай ненастирливо й побіжно, але все ж таки обмовляється у виставі про незнане нікому з героїв чисте, високе, ніжне почуття, трагічно загублене й забуте. Мабуть, лише цей режисерський засновок — найважливіший і найпотрібніший — спроможний пояснити, навіщо знадобилося переказувати історію Шекспіра в такому своєрідному ключі. «Світ без кохання перетворюється на пекло» — одне з тверджень, якому варто просто було б повірити без зайвих перевірок і доказів.