Фрагмент Великого стилю
Якісний рівень фільму було гарантовано високопрофесійною знімальною групою на чолі з режисером Тимуром Золоєвим, що свого часу прославився в жанрі кінопортрета картиною про знаменитого хірурга Миколу Амосова. Більш широкій аудиторії він відомий своїми фільмами на військово-пригодницьку тематику «Чекання полковника Шалигіна» і «В двох кроках від «раю».
Щодо змісту нового проекту «Контакт», то склалося враження, що головний герой — екс-прем’єр Юхим Звягільський — особистість насправді могутня і колоритна — дозволив групі зняти винятково те, що сам вважав за потрібне. Потрапивши під вплив свого персонажа, кінематографісти — свідомо чи несвідомо — надали власному твору тональністі, властивої фільмам епохи радянського Великого стилю. Пишу про це без іронії, і тим більше не в докір творцям картини. Адже реакція аудиторії Будинку кінематографістів, в якій були присутні і метри вітчизняного кінематографу, мало чим відрізнялася від реакції так званого «масового» глядача на кінохіти радянських часів. І це тільки ще раз підтверджує: у нашої публіки існує реальна потреба бачити на екрані цільну, нерефлексуючу особистість. Ця потреба диктується бажанням надати цілісність власному світовідчуванню, «склеїти» реальність, що розсипалася на купу незрозумілих постмодерністських осколків. Певна річ, що герой, здатний успішно керувати величезним господарством, в якому — і велика шахта, і десятки тисяч гектарів сільгоспугідь, і санаторій для шахтарів, і ще Бог знає скільки і чого — не може не викликати симпатії. Бажання делегувати відповідальність навіть за власне життя комусь великому і сильному, здатному легко і швидко вирішити всі наші проблеми, вказує на те, що ми, українці, все ще живемо уявленнями, притаманними так званим традиційним суспільствам. Розцінювати цей факт як перешкоду на шляху прогресу, чи навпаки, як здатність зберегти національну ідентичність — питання, що не має однозначної відповіді...
Мені ж запам’ятався більше за інші епізод зустрічі Звягільського з жителями одного з «безперспективних» у минулому сіл. Численні прохання селян екс-прем’єр вирішує чітко і швидко, за допомогою коротких розпоряджень — підібрати приміщення під аптеку, побудувати міст, забезпечити сільську бібліотеку пресою... І тут якийсь чоловік підходить зі скаргою, мовляв, хоч вугілля для опалення тепер підвозять й регулярно, але ось сорт чогось не того — доводиться подовгу сидіти біля грубки, підтримуючи вогонь. У розгубленного від такого прохання Звягільського на мить спадає маска «великого начальника» і ми бачимо обличчя — все ж таки вже літньої і досить стомленої людини. Він довірчо нахиляється до прохача і майже шепоче «Сидіти, кажеш, довго? Ну то... посидь».
...Дещо в цьому житті кожному все ж таки доведеться робити самому. Навіть у традиційному українському суспільстві. Навіть за наявності справжніх господарів...
