Хата, де живе фільм
П’ятдесят років тому розпочали зйомки «Тіней забутих предків»
...Змонтований фільм режисер Сергій Параджанов уперше показав гуцулам із Верховини і Криворівні, які у ньому знімалися. Це було 24 серпня 1965 року. І щойно у вересні відбулася офіційна презентація «Тіней...» у Києві, під час якої виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл із критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року. Під їхнім листом тоді підписалося 140 осіб — і реакція влади була блискавичною... А світ тим часом захоплювався фільмом-казкою, фільмом-феєрією. Уже того ж 1965 року він здобув найвищу нагороду на Міжнародному кінофестивалі в Аргентині і на Міжнародному кінофестивалі в Римі. Наступного року Сергій Параджанов здобуває золоту медаль на Міжнародному кінофестивалі у Салоніках. Цей же 1966 рік приніс премію журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві, і у наступні роки ще було багато нагород, всього — шістдесят п’ять, з них двадцять вісім — міжнародні.
Про це уже дізнаємося у музеї фільму «Тіні забутих предків» у селищі Верховина на Івано-Франківщині. Там донині збереглася гуцульська хата, де під час зйомок мешкав режисер-постановник фільму Сергій Параджанов (а сценарій вони написали разом із закарпатським письменником Іваном Чендеєм). У цій хаті Петра і Євдокії Сорюків, здається, й нині живе той дух творчості, гуцульської автентики і якась особлива творча атмосфера.
«Фільм знімали до 100-річчя Михайла Коцюбинського саме у цьому місці, де він написав свій знаменитий твір — у сусідній Криворівні, у нас в Жаб’ю, бо так раніше називали Верховину, — розповідає екскурсовод Галина Мокан. — 1963 року до нас приїхала творча група фільму, і їх усіх поселили в готелі у центрі. Сергій Параджанов любив прогулюватися околицями, шукав місця для зйомок. Якось виник конфлікт між ним і оператором Юрієм Іллєнком: один вважав, що потрібно усе відзняти так, як у повісті Михайла Коцюбинського, а інший — що треба додати щось до свого фільму... Параджанов після тієї сварки вийшов прогулятися і пішов вгору попри хату Сорюків. Господар був на подвір’ї, незнайомець чемно привітався з ним, і той запросив його до хати.
Параджанов зізнався, що хотів би пожити в атмосфері справжньої гуцульської хати, відчути на собі той побут, їсти ті ж страви, і Сорюки запропонували йому свою світлицю — кімнату, якою гуцули користуються тільки на великі свята, а сам господар з господинею жили у меншій кімнаті з великою піччю. Другого ж дня Параджанов переніс до Сорюків усі свої речі».
ПІД ЧАС ЗЙОМОК РЕЖИСЕР ФІЛЬМУ СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ ХОТІВ ПОЖИТИ В АТМОСФЕРІ СПРАВЖНЬОЇ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ХАТИ
Та велика піч у хаті збереглася донині, ті ж лави, стіл — уся та обстановка, що була тут у шістдесятих роках минулого століття. Тільки немає «залізного ліжка» із пружинами-гойдалками, на якому спав Параджанов.
У цій хаті живе пам’ять про велике кохання, про гуцульських Ромео і Джульєтту — Гутенюкову Марічку і Палійчукового Іванка, оспіваних у повісті і в фільмі. Зі світлин на стінах усміхаються актори — «буковинський гуцул» Іван Миколайчук, для якого це була перша роль у кіно, уже відома на той час акторка московського театру «Современник» Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва (Палатна), Спартак Багашвілі (мольфар Юра), господарі цієї оселі Євдокія і Петро Сорюки у своїх гуцульських строях.
У МУЗЕЇ «БУКОВИНСЬКИЙ ГУЦУЛ» ІВАН МИКОЛАЙЧУК УСМІХАЄТЬСЯ ЗІ СВІТЛИНИ НА СТІНІ. НА ФОТО: КАДР ІЗ ФІЛЬМУ
«Коли Параджанов привіз фільм до Верховини, то була велика радість для людей, — продовжує розповідь Галина Мокан. — Вони вперше побачили себе на великому екрані, милувалися тою місцевістю, якою ходили щодня, і не помічали, яке то все прекрасне. Після перегляду фільму було велике піднесення, до хати Сорюків прийшло багато людей, і усі разом з Параджановим храмували за оцим столом... Більше режисер Гуцульщини не відвідував».
У Верховині ще живуть люди, які знімалися у тому фільмі. Пані Ганна Бойчук, яка їздила на зйомки і озвучення фільму до Києва, пригадує: «Як тілько ми приїхали, то Параджанов відвів нас у Володимирський собор, дав усім свічки. Ми вклякли і стали молитися. На другий день про це вже знали на студії. Параджанова хотіли покарати, але ми сі збунтували: сказали, що не будемо зніматись і озвучувати фільм. І пояснили: «У нас, гуцулів, інакше бути не може: ми усяку роботу починаємо з молитви, то й тут так зробили». На якийсь чис йому дали спокій...»
