Неможливість усамітнення
Отримуючи нову книжку, вже звичкою стало дивитися (після чуттєвої, емоційної оцінки «книжки-об’єкта», коли обкладинка, шрифти, формат і таке інше заінтриговують десь приблизно однаково з тим, що «притягує» нашу увагу в назві книжки) на оригінальні доповнення — примітки, таблиці, схеми. Останнім часом до такої форми подачі інформації підвищилась увага максимально: суцільний авторський текст сприймається вкрай негативно, як вир безкінечного, затягнутого, «саспенсового» монологу, з котрого читач може «вийти» не інакше, ніж закинувши книжку кудись подалі. Як кожній моді, видавець повинен вміти потрафляти і цій «мозаїчності», прагматично використовуючи «колективні бажання» на користь головного завдання.
Книжка Адама Б. Селігмана «Ідея громадянського суспільства», 500 примірників якої нещодавно випустив у світ видавничий дім Дмитра Бураго, на перший погляд нічим не відрізняється від таких собі «брошур на день» — скромненьких «сіреньких качечок», котрі туляться десь там у закапелках письмових столів. Більш ніж скромна поліграфічна якість цього видання — це особлива послуга читачеві. На цих сторінках можеш залюбки підкреслювати, ставити знаки оклику, домальовувати схеми, вписувати свої «не погоджуюсь» без остраху й удаваної незручності. А висловлювати свої емоції щодо цієї праці, котру автор скромно назвав «есе», кортить мало не на кожній сторінці. І не лише тому, що назва книжки заінтриговує, бо не полишає думка — чи тут будуть апологетика і штампи, чи науковоподібне перетлумачення, чи, може, нарешті — нові ідеї? Причому видання підтримали саме ті організації — фонд OSI-Zug спільно з Центром видавничого розвитку Інституту відкритого суспільства (Будапешт) та Міжнародний фонд «Відродження» (Київ), — які використовують словосполучення, винесене в назву книжки, що називається «на автоматі». Отже, інтрига існує…
Автор, про якого ми не знаємо нічого, і відсутність бодай невеликої передмови, коментарю, пояснення, анотації аж ніяк не прикрашає українське видання, котре вийшло через 8 років після першодруку в Канаді. Так от, цей загадковий автор справляє враження дуже приємне. Розважливістю, вмінням писати водночас просто і глибоко, а інколи й дуже дотепно, доречно описуючи «сценки з життя», котрі демонструють, як по-різному «працює» ідея «відкритого суспільства» в різних країнах. Автор стверджує, що його підштовхнули до написання цього дослідження події, що розгортались у Центрально-Східній Європі після 1989 року, де під гаслом «побудови громадянського суспільства» розумілись абсолютно інші цілі й методи їх запровадження, ніж це було, наприклад, у США чи Ізраїлі. Вражає й те, що в основі ідеї автор вбачає «проблему встановлення довіри в суспільстві», а отже, побудови чи відродження моральних критеріїв між приватним і громадським, особистими пристрастями та суспільними турботами. Тому, доводить Селігман, у сучасному світі неможливо сховатись у приватне життя: власні інтереси громадянина стають соціальними явищами.
І ще: неможливо не відзначити переклад, здійснений Олександром Камінським. Він саме тієї якості, коли не мова диктує сенс, а сенс стає зрозумілим через посередництво мови. Читачеві не доводиться «перечіплюватись» через усілякі смислові затемнення, діалектизми чи бюрократизовані ідіоми. Що ж до дизайну — будемо сподіватися ще хоча б на 500 нових примірників книжки в іншому оформленні, без прикрих огріхів верстки та набору.
