Пора закликати весну!

Якими тільки властивостями та епітетами не наділяли глину її знавці: і що вона має лікувальні антиоксидантні властивості, і що очищає енергетику в приміщенні й воду, і що вона є концентрацією енергії сонця... А якщо задуматися над біблійною легендою про те, що Бог створив людину з глини, то з’ясується, що цей непоказний матеріал із земних надр є для нас зовсім не чужим. Підтвердження того — предмети українського народного побуту, починаючи від глиняних будівель до дитячих іграшок, вироби декоративного мистецтва, обрядові предмети ще із часів Трипільської культури, коли праукраїнці поклонялися славнозвісній трипільській богині — теж глиняній...

Не набагато молодшим за трипільську богиню є українська іграшка свищик: їй кілька сотень століть, кажуть працівники Музею українського національного декоративного мистецтва. Вона являє собою невеличку глиняну пташку (поміщається на дитячій долоньці), порожню всередині, у якій за спеціальною методикою зроблені отвори і якщо подути в один із них, виходить звук. Якщо заглибитись у народну філософію й вірування, то свищик має багато значень: що весна вже на порозі і свистом можна закликати весну, що цей звук відганяє злих духів тощо. На майстер- класі діти освоювали секрети виготовлення цієї стародавньої іграшки і більше захоплювалися не значенням її, а самим процесом.

— Технологія виготовлення свищика — не складна. Та найважче зробити, і це може зайняти більше часу, отвори або канали, завдяки яким із іграшки видобувається звук, — розповіла керівник майстер- класу, член Спілки майстрів народного мистецтва України Катерина Меркушева.

Справді, іграшка створюється дуже швидко — так, щоб глина не встигла пересохнути: зі шматочка матеріалу робиться «коржик», його зліплюють, як вареник, але перед тим просунувши всередину пальчик, щоб там утворилася порожнина, потім глина вигладжується водичкою, іграшці робиться голівка, хвостик, можна причепити по боках крильця, зробити візерунок. А вже тоді дерев’яний прутик у руки — і обережно робимо канал для звуку.

Саме такий свищик висів на шиї заступника директора з наукової частини музею Галини Безкоровайної, яка теж навчала юних киян стародавнього мистецтва.

— Цей майстер-клас — частина нашої програми «Сімейне дозвілля», яка діє в музеї із жовтня. Восени мало хто знав про наші заняття, а тепер — аншлаг... Вставляй свій маленький пальчик, бо в мене — бачиш, який товстий. Ніколи не зупиняйся на півдорозі, — навчає й повчає дітей, одночасно розповідаючи про заняття пані Галина. —Я багато читаю книжок і багато з дітьми розмовляю на заняттях — так ми працюємо та спілкуємося.

За раз такі майстер-класи відвідують з батьками не менш ніж шість десятків дітей і, як правило, серед них немає таких, хто сюди зайшов «випадково», навіть якщо й уперше. Вероніка Терещенко вже має досвід роботи з глиною — за допомогою гончарного кола вона навчилася робити підсвічник у Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові.

— Це зовсім різні відчуття — робота на гончарному крузі і тут, бо тут все робиться власними руками, — розповіла Вероніка. Тепер вона прийшла із мамою в музей, бо їй сподобалося працювати з таким матеріалом. Що ж, дійсно, як говорила Катерина Меркушева, глина затягує...

— Ми захотіли провести час із користю й тому прийшли сюди, тим більше, що сьогодні таке велике свято — Богоявлення... Навіть для духовного зростання корисно побути на території Києво-Печерської лаври... Хоча ми тут уперше, але у нас з’явилося бажання прийти ще і ще, тому що Вероніку зацікавило заняття із виготовлення ляльок- мотанок, — поділилася її мати Людмила Терещенко.

Майстри кажуть, що іграшка з глини — тепла, а атмосфера в аудиторії, де проходив майстер-клас, — надзвичайно доброзичлива і радісна. Невже «винна» звичайна глина?.. Хтозна, але, як з’ясувалося, не така вона й звичайна.

— Глину потрібно довести до потрібної кондиції, щоб із неї щось сформувати — не так, що взяв із кар’єру та працюєш, — пояснила Галина Меркушева. — Наші діди і прадіди готували глину для наступного покоління (дід — для батька, батько — для сина): робили велику яму, наноcили туди глину з кар’єра, а там вона зберігалася 50— 60 років. Син використовував її, а для своїх дітей заготовляв її окремо... Чим більше вона лежить, вивітрюється, вимерзає — тим краща потім для формування виробів.

Свищики — це тільки початок роботи народних умільців із формування любові у дітей до народної іграшки, до смаку, до розуміння різниці (і виховання пріоритетів) між натуральним матеріалом і штучним. Адже нині на ринках безліч готового іграшкового ширвжитку, а тут — альтернатива: тепла іграшка, іграшка з душею. Майстри згадують, що діти, які виготовили в них на заняттях щось своїми руками, потім навідріз відмовляються розлучитися із виробом — іноді навіть не хочуть подарувати близьким. Можливо, це від творчого голоду, бо сучасному поколінню з народження дають все готове, а прийшли ми у світ, кажуть, для творчості. Тож є сподівання, що наступні майстер-класи, на яких в Музеї українського народного декоративного мистецтва навчатимуть дітей вишивати, робити ляльки-мотанки, керамічні вишивки і ще багато чого цікавого, пробудять у них цю природну творчу іскру, а вона зробить їх духовно багатшими, знаючими і щедрішими.