Примруж очі

Нинішній Фестиваль фільмів європейських режисерів, який проводиться у Києві з 1995 року, на відміну від попередніх кінофорумів, проходив не в Будинку кіно, куди публіка потрапляє за запрошеннями, а в кінотеатрі «Київ», у якому кожен сеанс обходився глядачеві у 20 грн. Звичайно ж, було б смішно думати, що на цьому заході країни ЄС збираються збагатитися. Комерційним фестиваль став з метою збагачення враженнями тих глядачів, яким вхід до Будинку кіно з причини корпоративності більшості заходів, що проводяться там, закритий.

Тепер, по завершенню фестивалю, особисто в мене з’явився сумнів у тому, що справа варта заходу. Можливо, від ідеї показати нові європейські фільми широкому глядачеві в кінцевому результаті хтось і виграв (наприклад, кінотеатр, для якого цей захід став додатковою рекламою, хоч зал на більшості фільмів був напівпорожнім). Однак завзяті сінефіли точно програли. Бо далеко не в усіх тих, хто «поїхав», на кіно є можливість викласти майже триста гривень, щоб подивитися всі чотирнадцять показаних картин. А подивитися на нинішньому фестивалі Європейського кіно було що. Незважаючи на те, що представлені посольствами старих і нових членів Євросоюзу фільми відрізнялися тематичною, стилістичною і жанровою різноманітністю, всі вони були гідні глядацької уваги.

Нідерландський «Юний Кейс» Андре Ван Дюрена переносить глядача до Амстердама кінця позаминулого століття, який не вирішив ще багатьох економічних і, до речі, медичних проблем, від яких нинішнє покоління європейців позбавлене. Дванадцятирічний Кейс, батько якого помирає від сухот, вимушений переїхати з матір’ю і молодшими братом та сестрою з центра міста на його бідну околицю. Хлопчик, який постійно перебуває в мріях, зрештою, вимушений залишити школу і йти працювати, щоб допомогти матері. Короткий переказ основної колізії фільму, звичайно ж, не передасть усіх його достоїнств. У простій буденній історії режисер зумів показати той внутрішній конфлікт, у якому кожен із нас через неспіввіднесеність бажаного й дійсності, перебуває з самого дитинства. І цю проблему ніякі економічні та медичні успіхи нової Європи вирішити не зможуть, бо багаті, як відомо, теж плачуть, оскільки заповітну мрію про любов і щастя ні за які гроші не купиш. Щоправда, режисер не залазить у екзистенціальні нетрі взаємовідносин мрії та реальності, давши глядачу у фіналі західний рецепт простого людського щастя: працюватимеш — то й матимеш. Юний герой зможе купити якщо не щастя, то його бліду тінь: ситість і комфорт.

Мріями живуть і герої німецької картини «Анансі — мрія про Європу», молоді, повні сил та амбіцій, хлопці бідної африканської країни, для яких Європа стала втіленням земного раю. Фільм Фріца Баумана досить симптоматичний, без картин про нелегальних емігрантів, без оголошення війни тих, хто окупував Європу, мабуть, не обходиться сьогодні майже жодна презентація кіно європейських країн. Герої «Мрії про Європу» на шляху до омріяного матеріалістичного раю проходять вогонь, воду й мідні труби. В океані їх висаджують на саморобний маленький пліт iз борта російського судна, на якому дружина одного з утікачів стала жертвою насильства. Коли ж принижені й ображені жителі чорного континенту добираються до берега, їм загрожує смерть у спекотній африканській пустелі, а, добравшись до Європи, їх переслідує поліція. У Німеччині ж, куди вони таки дійшли, доплили, доїхали, добігли, доповзли, на одного, захопленого фотографією емігранта, чиї творчі ідеї цікавлять європейців, швидше за все чекає нова боротьба — за визнання. А у разі успіху, спокуси слави. Не лише старі члени ЄС, але й Чехія, яка нещодавно увійшла туди, наприклад, теж стурбована расистськими настроями, так і незжитими в нашу «просвітницьку» епоху. Герої картини Зденека Тіца «Пустуни» вимушені були поїхати з Праги на село, оскільки сусіди знущалися над їхніми прийомними дітьми, ромами, які не завжди вписуються в правила європейського співжиття.

Тінь міжетнічних відносин у сучасній Європі торкнулася й іншої, яка не має безпосереднього стосунку до проблем еміграції, шведської картини «У ліжку з Сантою» Чель Сундваля. Уже з назви зрозуміло, що в цій комедії режисер потішається над сучасними манерами, які стосуються інтимного, сімейного життя європейців, темі якого присвячений також іспанський мюзикл «Інший бік ліжка» (режисер Еміліо Мартінес- Ласаро). Героїня шведської картини Сара запрошує на Різдво всіх своїх колишніх чоловіків iз дружинами. Цей візит і спогади про потаємні моменти життя з Сарою, якими в сауні проймаються троє батьків її дітей, має витерпіти її нинішній чоловік. Він же, піклуючись про чужих дітей, своїх не хоче, через що виникає досить пікантна, анекдотична ситуація. Зрештою, не здатна чинити опір материнському інстинкту, Сара внаслідок штучного запліднення народжує чорношкіру дитину. Мир і щастя запановує в оселі, оскільки ніхто не замислюється над запитанням: а навіщо вони народжують дітей? Для того, щоб ті, коли виростуть, також перетворили своє життя на анекдот?

Питаннями душевного дискомфорту забезпечених усіма благами сучасної цивілізації дітей займається польський режисер Анджей Якимовськи. Знята на власній студії картина «Примруж очі» може слугувати зразком такого собі європейського дзен- буддизму. Помістивши героїв на стару занедбану ферму, Якимовськи розглядає сучасну цивілізацію через призму сприйняття життя соціальних маргіналів. Десятирічна дівчинка втікає від забезпечених батьків із «нових» поляків до колишнього вчителя, нинішнього сторожа, який випадав із загального руху до матеріального процвітання. Утікачка спить на підлозі, харчується, чим Бог пошле, заради спілкування з філософськи налаштованим, мудрим сторожем, який навчає її тому, чому не навчить сім’я і школа: стосунки — важливіші за володіння, мир, щастя не в багатих будинках і не в шикарних автомобілях, на яких за дівчинкою приїжджають тато і мама, а всередині нас. Примруж очі, зосередься на внутрішньому переживанні — і ти досягнеш бажаного. Від цивілізації до тайги, аби перевірити себе і знайти мудрість древніх північних племен, тікає й герой естонської картини «Серце ведмедя». Режисер Арво Іхо, як і його польський колега, нехай не прямо, але все-таки попереджає своїх співвітчизників, що їхнє входження до економічно розвиненої Європи не вирішить головних життєвих проблем, які знаходяться у сфері духу, а не економіки, якою б вона не була важливою.

Про те, що ці проблеми існують навіть на соціально-економічному рівні, розповідає фінська картина Ярмо Лампела «Ейла», героїню якої разом зі своїми колегами-прибиральницями незаконно звільнили з роботи. Цей «виробничий» фільм з інтересом дивишся лише завдяки вдало підібраній на головну роль актрисі. В Ейлі Сарі Мяллінен втілена, як про неї говорять, сіль землі, на таких терплячих, здатних прощати людях, і тримається світ, у якому їм стає дедалі менше місця. Втікачем із цього світу приречений стати герой словацької картини «Дощ падає на наші душі» (режисер Владо Балцо», герої якої — молодий ув’язнений і десятирічна дівчинка, яка невільно стала його заручницею — переховуються від поліції. Хлопця, який відбуває термін за крадіжку автомобілів, і кмітливу дівчину з неблагополучної сім’ї ріднить те, що вони стають об’єктом знущань — один у в’язниці, інша — в школі.

Хоч на нинішньому фестивалі представлені здебільшого фільми на злободенну для Європи соціальну тематику, були в програмі й картини на теми, які не зазнають тліні. Психологічна драма литовця Альгімантаса Пуйпа повертала нас до традицій скандинавської літератури позаминулого століття з її напруженим вдивлянням у найменші порухи думки і почуття, з її схильністю до ідеї фатуму, який підминає під себе життя і долі. Як на мене, то фаворитом фестивалю стала чудова, сплетена з тонкої павутини людських стосунків, сповнена особливою атмосферою очікування кохання, італійська мелодрама «Серце не з тобою» (режисер Пуппі Аваті), яка розповідає про стосунки зрілого, але соромливого чоловіка та світської примхливої красуні, яка осліпла в катастрофі. Фільм вражає тією безкорисливою жертовністю, яку закоханий вчитель античної літератури проявляє по відношенню до молодої жінки, яка мучить своїх покровителів.

Фільми нинішнього фестивалю, крім того, що дали нам етичні, філософські, художні уроки, прекрасні ще й тим, що зроблені вони, як правило, за мінімального бюджету, без усієї цієї голівудської помпи та тріскотні. А значить — і нам гріх скаржитися, що немає грошей для того, аби знімати хороше кіно. Може, вся справа в бажанні й таланті?