Слони, що тримають планету

...Слони в Таїланді через гірський перевал ішли повільно, як танки на останньому пальному до гаражів. Швидше й не хотіли. Так звикли. Вони вільні! Смагляві погоничі не ґвалтували їхню волю. Люди і тварини розумілися ліпше, ніж це вдається нам.

Слони, задоволені таким ставленням, сумирно йшли кам’янистою дорогою. Сухі ноги їх наближували пасажирів, котрі повмощувалися в зручних сідалах на спинах тварин, до мети.

Втім, досягти якоїсь точки — лише вічна ілюзія руху, що часто здається людині прогресом. До наполегливого досягнення чогось вищого здатні не всі. Хіба що за Мойсеєм люди вперто ходили пустелею аж сорок років, поки не стало слабких і не виросло нове могутнє покоління. В Україні такого нема, бо цілеспрямований хід набридає, чергового Мойсея під крики огуди скидають, ставлячи нового. Проте це допускається, поки держава повністю не перетвориться в пустелю. Тоді Мойсеїв добиратимуть хутчіше.

Невдоволення таким поступом десь звіддаля, більше інтуїтивно, зачепило Колю зі світлим прізвищем Славутич. Народився він у 1950-му, в столиці УРСР. Батько Петро Якимович був родом із Ужгорода, мати Антоніна Миколаївна заманила його в Київ. Хлопчик ріс в одноповерховій атмосфері Подолу, бігав між рядами балакучих пенсіонерів. Закінчив електромеханічний факультет Київського політеху. Трудився на електронну промисловість на столичному заводі напівпровідників «Маяк». Розробки Миколи вийшли за республіканські межі — почав взаємодіяти з Прибалтикою, Москвою, Ленінградом. Ба — японці зацікавилися. З 1977-го до 1979 року працював у Японії, у перерві пособляв і Польщі. У 1980-му сонце зійшло ще раз і конкретно — за приїзду в Японію дуже вигідний довгостроковий контракт Славутичу запропонував військово-промисловий комплекс США. Чоловік знайшов шляхи чесні — через посольство СРСР написав заяву, поїхав у Штати на постійне місце проживання. Почав осягати заморський край: не такого вже й неприємного Жовтого Диявола з Сан- Франциско, відтак перевели на підвищення в Коннектикут, а останні роки праці на військовиків пройшли в штаті Нью-Йорк, на базі поза містом.

— Роки, — розповідає, — промайнули в науково-дослідній роботі. Був старшим науковим співробітником Міністерства оборони США. Це — військові замовлення. В усіх планах було дуже вигідно. Останній час на 50 відсотків працював над науковими розробками, ще 50 — у менеджменті. В останньому що складніше завдання, то більше слід було подумати. Я захопився. Особливо, як застосовували на свій лад куплену в німецькому Гамбурзі частину «Філіпса», коли відома фірма ввійшла в цейтнот із фінансами, а ми цим скористалися. Та якраз тоді душа раптом перестала лежати й до науки, і до менеджменту. Я зрозумів, що всі ці людські технологічні завдання, мілітаристські бази, всілякі АЕС, мегавати мають межі. Це — більше приємна іграшка для допитливої людини, ніж щось серйозне. Одна набридає — іншу придумуєш. От не було в родини ніколи авто «Феррарі». З’явилися гроші — стоїть. Спершу весь світ утілюється в ній, а далі бачать — шмат заліза з начинкою. Я відступив на крок від усього й запитав себе: «Навіщо?» Чи варто робити кар’єру на тому, щоби посилати бульдозер руйнувати береги озера, де так чарівно пташки співають, горнуться до берега лагідні рибки. Я різко відійшов від зомбувальної сучасної настанови на фінансовий добробут. Бо зрозумів, що відповіді на мої запити лежать не в науці, а в сферах метафізичних, духовних.

Славутич читав книги, а потім ішов із відкритим серцем у різні церкви. Найдовший дотик до окремої релігії — півроку в буддистському монастирі в Бірмі. Країни мінялися, мов грандіозні декорації. Європа, Південно-Східна Азія, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Африка, Китай, Непал. Дуже коротко ознайомився в Ізраїлі з іудаїзмом.

— Але кінцевий висновок мене пригнітив, — знизує плечима Микола Петрович. — Жодна релігія не дала відповіді на всі питання. Всі релігії мають у витоку одне завдання — відвести людину від гріха до блаженства, поближче до пана Бога. І віра в Нього — основна частина доктрини, довкруж якої кружляють словесні розкладки. Я порівняв усі релігії з хазяйками-жінками. В одної борщ дуже смачний, а котлети підгорають, а в іншої котлети — супер, а борщ.., не при релігіях будь сказано.

На його думку, релігії були філософськими системами, які хотіли зі сповитку себе філософськи зберегти й вижити, продумали свій самозахист. Далі, як і все створене людиною, релігія обростає бюрократичними атрибутами. Зовнішні ознаки (ритуали, оздоблення, будівлі, одяг) тяжіють над Істиною, Богом, первісний задум утрачається.

На Філіппінах одружився з місцевою красунею Флорізою. Народився син. За заповітом Миколиного батька, осіли в 1995 році в Ужгороді. Тут народилися ще дві доньки. Вирішальним у той рік, при переїзді, став базар, завалений добірними грибами. Вони пахли... здоров’ям краю.

Ужгород став їхнім.

Як і весь світ!

Славутич — доктор фізико-технічних наук. Дисертацію захистив у США. Вивчав принципи використання непотрібного розсіювання електронів при процесах наналітографії (прописування маленьких геометрій на інтегральних схемах. — Авт. ). Небажане розсіювання змусив працювати в потрібний бік. Завдяки йому електропроменеві установки протрималися у вжитку на 10-15 літ довше.

Але, як про найбільше щастя, згадує таке:

— Найчистіші й найглибші погляди бачив у Непалі біля китайського кордону. Там не бачили лампочок, не хочуть нічого спільного з телевізором, космосом. У них щасливі обличчя! З п’ятдесятикілограмовим мішком солі і лобною пов’язкою йде Гімалаями непалець. Однаково швидко що вниз, що вгору. Небо не давить йому на плечі, тільки мішок... Так і ми — сіль землі — сиділи в Таїланді на слонових спинах і грілися в променях їхньої величної свободи. З ними був Бог!