Шалений світ новітнього кочубейства

Синдром «кочубеївщини», «кочубейства» з’явився вже після Богдана Хмельницького, який в 1654 році уклав з Московією невигідну угоду, котра відтак відкрила шлюзи не лише зросійщенню, а і, за словами Юрія Шевельова, Переяслав політично і військово «став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Саме у 1954 році – до 300-літнього ювілею Переяславської угоди цей всесвітньо відомий український вчений з Харкова написав в діаспорі статтю «Москва, Маросєйка»*, у котрій визначив «три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини», що, на жаль, «живуть і сьогодні». Після опублікування цієї статті минуло вже більше 50-ти років, а кочубеївщина, модернізувавшись, і в наш час штормить, шаленіє, заважаючи державотворенню і становленню нації. У наш ХХІ вік, добу невідворотних глобалізаційних інтеграційних процесів, протистоянь ослаблених націй зоднорідненню, втраті своєї ідентичності не керуємося мудрістю цього видатного українця, що «всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не пожертвувати своїм власним» чи то національним розвитком, чи державним суверенітетом народу – його економікою, питомою мовою, культурними традиціями тощо?

Не хотілось повторення помилок минулого, зокрема, як зазначав Ю. Шевельов, що «бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї». Вони тоді не тільки змусили «Мазепу до суворої конспірації, що не дало йому змоги військово підготуватися до бою», а й «відгородили Україну від Заходу», звели спілкування Києва до «санктпетербурхського пролазу», проґавили нову технічно-світську революцію, яка вплинула на російську культуру і «церковну сторону», а… «українська залишилася на старому місці. Так вона стала старомодною».

Сьогоднішні кочубеї не лише заважають поставити пам’ятник Іванові Мазепі в Полтаві (до речі, саме депутати від БЮТ «Батьківщина»), а і збурюють в країні партійні цунамі кочубеївщини, котра може, не допусти Господи, затягнути Україну у смертельний вир. Шкода, що модерні кочубеї більше знаються на рейдерських атаках, фінансових махінаціях, офшорних зонах, аніж на культурі, нанотехнологіях чи главах історії України. Однак, як слушно завважила в інтерв’ю на «Радіо Свободи» Лариса Івшина, "на жаль, знала Юлія Тимошенко про те (йдеться про синдром кочубейства – С.В.) чи ні, читала вона цю главу української історії чи ні, але стала жертвою саме цього синдрому". Незнання ніколи і нікого не звільняють від відповідальності за скоєне. Знання, творче одухотворене думання, раціональний аналіз минулого, усвідомлення відповідальності за сьогоднішній стан речей та прогноз розвитку майбутнього країни повинні стати основною рисою сучасної української еліти.

Нині в ослабленій Україні, яку колишні поневолювачі намагаються і далі розшматовувати, партією влади є Партія регіонів. Проте, чомусь мало хто задумується над тим: як в сильній єдиній Німеччині досі немає Партії земель? Чому у нас немає хоча б за назвою всеукраїнських ідеологічно-концептуальних партій? Є партія «За Україну», але про яку Україну йдеться? – російську вже збудовано. Рветься до влади «Фронт змін», але, власне, яких змін, чиїх і де, бо стратегія змін не соціалізована; кричать «Захисники Батьківщини» – батьківщини кого?, чого? і т. інше.

Запізніле оприлюднення в ЗМІ умов укладеного газового договору, що його самовільно, не маючи на те повноважень, всупереч національним інтересам, особисто, а, значить, злочинно підписала лідерка «Батьківщини» Тимошенко в Москві 19 січня 2009 року з Путіним. Зрозуміло, що він – непосильний Україні. Ба більше, у такий спосіб вона не лише зрадила національні інтереси, утаїла, за достовірними даними тимчасової слідчої комісії ВР, сутність договору і свій борг – не Батьківщини ж – перед Москвою, а і мотиви скоєного; адже відтак, – маніакально намагалася за рахунок отриманих закордоном бонусів і обману власного народу посісти найвищу державну посаду. Однак, чомусь лише пенсіонер із Хмельницького О. Іщенко спромігся написати, що «тимошенківщина і кочубеївщина за походженням, як рідні сестри» («День», 7-8 березня 2012 р.).

Мають рацію і ті автори, котрі вважають, що більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше ми не мали б проблем з безкорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, «Русским миром». Але у нас така ж тоталітарна і безідейна опозиція, як і влада.

Деякі патріоти-інтелектуали не лишень легко відмовляються від української «частини території», сперечаються з приводу галицької федерації, ментальності, епатажно виступають з «надоригінальними» думками, в т.ч. щодо відсутності української національної ідеї (УНІ). Наші колишні президенти, окрім необачних тверджень, що буцімто УНІ не спрацювала, залишили в спадок замість стратегії розвитку країни хіба що розпач: «Маємо те, що маємо» і «Скажіть, яку Україну будувати?». Насамперед – українську! Замість боротьби за долю такої України, реалізацію її одвічної національної ідеї маємо, за Ліною Костенко, – «велике мискоборство», котре продовжується із залученням до внутрішніх міжпартійних чвар різних закордонних, не завжди дружніх сил. Далі у відносинах між урядом і тими, що претендують на роль опозиції, – агресивність, погрози відімститися, а не інтелект, конструктивні вектори співпраці і відповідь на виклики України.

Чи може національна еліта, що справді любить свою Батьківщину, егоїстично, спекулюючи не лише таїною змісту укладеного договору з чужою країною, а і списком своїх хвороб, чинити світовий фетиш, передвиборний піар, нищити не так «своїх внутрішніх ворогів», як українське відродження, сіяти недовіру до нього, до новоствореної держави? Хіба гуманно в зросійщеній Україні вносити до ВР закон, який фактично далі її деукраїнізує, денаціоналізує? Чому зловмисно запрошуємо в Україну з інших країв чи то лікарів для опозиціонерів, чи то духовників для високих урядовців?

Набила суспільству оскому інформація, що теперішня опозиція не довіряє чинній тоталітарній владі. Недовіра до влади характерна для всіх цивілізованих і не дуже країн. Дивує інше. Досі, приміром, не оприлюднені мотиви дивовижної згоди БЮТ і Партії регіонів, досягнутої у ВР щодо вибору президента України в парламенті. Не в Північній Кореї це було і народ пам’ятає, як ці дві політичні сили за обопільною згодою, нахабно, нехтуючи громадською думкою, домовилися позбавити суспільний загал його конституційного права вибирати на найвищу державну посаду національного лідера. Тобто хотіли автократично узаконити вибори президента не народом, а парламентськими «більшовиками» домовленого партійного висуванця.

Опозиція нині волає про зрадництво Партії регіонів, про небезпеку чесного і демократичного волевиявлення після заборони подвійного балотування (за партійними списками і на мажоритарних округах), критикує прийнятий закон про вибори. Соціум теж тим переймається, але він не розуміє велику одностайність, виявлену провладними і буцімто опозиційними нардепами під час голосування за прийняття цього закону. Про виборців вкотре було забуто, а політики раптом спільно актуалізували одне суспільно «важливе» питання: як зберегти свої доходні місця у ВР.

Скаржимося, що в Україні соціум нікому не довіряє. Правда, у нас не діє чинник довіри, консолідації нації, як соціальний капітал спільноти. Але ж ми самі цю недовіру породили і цей капітал розтринькали. Чи можна вірити людині, що її побили і вона голодує, що вона хвора і хоче лікуватися, якщо до того нею безперервно оголошувалися і вихвалялися «вигоди» газового договору, укладеного в 2009 році в Москві? З іншого боку, чи можна вірити урядовцям, котрі заперечують побиття та голодування, якщо вони публічно не перестають рекламувати «позитиви» Харківських домовленостей? Адже, ніде так виразно не проглядається зловмисне зрадництво відродженню, заради партійної доцільності та поза громадською думкою, як при підписанні цих домовленостей, за якими продовжено термін перебування в Україні військ чужої держави. Поспіхом їх уклавши регіонали позбавили себе вагомих аргументів не лише в подальших перемовинах з Росією щодо зниження ціни на газ, а й стосовно довіри до їхнього ж твердження, що такі кроки були буцімто вимушені та приречені договором Ю. Тимошенко з В. Путіним. Однак правда, вочевидь, за Ю. Шевельовим: кочубеївщина, зрадництво діють й сьогодні, особливо, коли в мотивах самопроголошених патріотів відсутні інтереси народу, українська державна ідея, національні цінності.

Емісари «клубу Немирі» в Європу їдуть не задля пропагування «Євро-2012», не для пришвидшення прийняття України в Асоціацію європейських держав, не для створення з ЄС зони вільної торгівлі, а навпаки. Виходить, що сутність нинішньої кочубеївщини – «Хай гине Україна, аби далі гуляла ТигрЮля». Як не парадоксально, в цьому шаленому пориві, цунамі проти України з’єдналися урядові голоси і Росії, і канцлера Німеччини, які грають антиукраїнську роль за сценарієм, вочевидь, не ними написаним.

За обставин, коли одна персона, навіть з небувалим досі, за Ю.Щербаком, коефіцієнтом інтелекту (IQ), навіть з цифровим мисленням трясе Україною, Європою і світом, варто хоча б трішки задуматися кожному, а відтак запитати самого себе і ближнього: «Чи не жертва ТиМошенства?» Паче того. Чи не стала вся нація жертвою шалу партійної кочубеївщини, коли денно і нощно останні вісті починаються з інформаційного шумовиння про українську «Матір-Терезу», про те, що на тілі буцімто носія морально-духовної чистоти, патріотизму появилися плями.

Спочатку партійні «гениальные мальчики» інтенсивно інформували суспільний загал, що вони були великими і невідомого походження, а нині – відбиток небувалих нібито досі катувань. Але чомусь наслідки знущань над беззахисною жінкою (?) сама потерпіла не оскаржила, не показала вітчизняним лікарям, зрештою не вимагала проведення судово-медичної експертизи. Їх, вочевидь, зволено буде продемонструвати тільки закордонним ескулапам, хоч нас, пересічних, адвокат і колишній омбудсмен зомбують сфотографованими синцями, до того ж плутаючи руки, на яких вони буцімто є, з тими змазаними йодом місцями, що їх безперервно демонструють по ТБ.   

Хто проти здоров’я Тимошенко? Дай, Боже, їй, як кажуть наші сябри, моцної спинки і хребта, як у Амурського тигра. Хай якомога швидше закінчиться її голодування і почнеться лікування медичними світилами зі всього світу. І бранці буде легше, але не тисячам ув’язнених в Україні. Аналізуючи шквал газетних шпальт, голосних виступів в електронних ЗМІ сучасних кочубеїв від розгублено-залишкової опозиції, на вулицях перед дорогими прихильниками, судами, тюрмами, не ця соціальна «несправедливість» найбільше турбує і буцімто дошкуляє Україні. Щоденно партійні кочубеї зомбують пересічних іншою: чому ВОНА в тюрмі, а Ющенко на волі? На цей раз відповім словами вчительки історії Луцької гімназії №14 Лесі Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими учасниками національно-визвольного руху. «Відкриття Інституту національної пам’яті роками гальмувалося Ю. Тимошенко та її урядом (гальмувалося не лише це – С.В.), бо це був проект Ющенка й тут також відбувалися політичні торги. І в тому, що сьогодні наша держава скочується в тоталітаризм, є провина попередніх політиків через їхню нерішучість в обстоюванні національних інтересів. Але Ющенко поки єдиний з українських президентів, та й взагалі політиків високого рангу, хто побував у Сандармосі й на Соловках і вшанував пам’ять українців, які там загинули» («День», 20-21 квітня 2012 р.–с.22). Додам, він також єдиний, котрий запросив Патріарха Константинопольського Варфоломія в Київ, поїхав у Грузію, коли там в крові топили відродження її державності, запалив всеукраїнську Свічку народної пам’яті за невинно убієнними штучним Голодомором дітьми і жінками. А Тимошенко очікувала хитромудрою паузою, а відтак підхихикувала (?) разом з Путіним над отруєним Президентом.  

Зрозуміло, те, що зробив Ющенко задля національного відродження, історичної пам’яті українського народу, не знаходило позитивного відгуку ні в фіналістів останніх президентських виборів, ні в їх зарубіжних друзів, підтримкою котрих кожен претендент хотів один проти одного скористатися. У цьому контексті будьмо чесними і припинімо, нарешті, лукавити, хитро вишукуючи причини небувало великого відсотку «противсіхівського» голосування. Купленим політологам, соціологам, журналістам не треба мудрувати, спекулюючи «більшим» чи «меншим» злом. Тут, як кажуть, були двоє на один копил. Насправді «противсихівство» – це реакція свідомої національної інтелігенції на комплекс сучасної кочубеївщини, коли, здавалось, новітні мазепівці, самозвані січові стрільці вже були поруч, на Майдані. Це був протест проти того, щоб ми через регіональну провінційність, кочубеївщину, що були в нашій історії та змусили нас спілкувалися із Заходом «через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз – Санктпетербурх, а не через Київ». Це виступ проти ідей новітньої кочубеївщини як не самодостатньої національної політики: разом з Росією в НАТО, через Митний союз до ЄС, православні в «Русский мир», без старшого брата ні кроку вперед. З іншого боку, – це протест проти неєвропейських безкінечних демонстрацій нових мод, чвар та набридлого перманентного монологу перед народом, що дедалі більше зубожіє. Зрештою, це реакція суспільного загалу на щедрі обіцянки економічного, науково-технічного «прориву», дешевого цукру, м’яса, ліків, контрактної армії і всяких інших небилиць.

І вже суцільним злом кочебеївщени тхне від каригідних спекуляцій Голодомором 1932-33 років на вигоду північному сусідові. Буцімто народ, його кров, сльози не пам’ятають: був цей страшний мор геноцидом чи ні. Чи не є фарисейством і блюзнірством твердити зворотнє перед європейськими парламентарями після того, як цю зловмисно створену трагедію справедливо і чесно визнали геноцидом понад десяти держав світу? А ви, сучасні кочубеї, досі «доносите» на Голодомор, на мертвих, невинно убієнних. Рівно ж, з іншого боку, – щораз витонченішими стають доноси на живих і ненароджених, на «не європейськість» України, заклики до бойкоту «Євро-2012». Ця обопільна лицемірна підступність викликана внутрішньою боротьбою, скажімо, не тільки Донецького і Дніпропетровського кланів, їх звертаннями по допомогу чи прихильністю до різних зарубіжних сил, як це легко пояснюють журналісти в ЗМІ.

Додатково серйозну небезпеку становить те, що спільними елементами в тих зверненнях, закликах, як і реакцій на них, домінантними є певні етнічні суб’єкти, наскрізні сили, що генерують ненависть до всього українського, окрім, зрозуміло, природних матеріальних (земельних, лісових, мінеральних, водних тощо) ресурсів та нематеріальних активів; особливо ненависні їм національні ідеї та візії соціально-економічного, духовно-інтелектуального і етнокультурного відродження.

З українців у зарубіжному, особливо російському кінематографі перманентно творяться суцільно негативні образи (злодії, колаборанти, вбивці, повії), останнє «досягнення» – це буцімто «матч смерті» між футболістами київського «Динамо» і солдатами нацистської Німеччини.

Водночас, ніхто досі не спромігся навіть пунктирно окреслити дефініцію національної ідеї, орієнтири стратегії нашого сталого поступу і тяглості державності, допомогти ослабленій нації вибудувати алгоритм України як соборної, української, гідної людини і нації держави. Всі закликають об’єднатися «проти» когось і «навколо них». Народ перетворено в заложників не властивої йому боротьби і не за його інтереси. Реалізується давно запланована, як її називають російські технологи, «декомпозиция Украины». А ми в себе, в дома, буцімто на «своїй – не чужій землі» забули, що в національно свідомій, об’єднаній державницькою місією спільноті – ні кочубеївщина, ні влада імперативного мандата народного депутата – не  процвітають. І навіть слабий лідер стає сильним за допомогою відпрацьованої трудової моделі розвитку, а не злодійству і корупції, завдяки високій національній свідомості, історичній пам’яті, громадській активності та культурним традиціям. Лише не в регіональній, не в кочубеївській Україні не буде «ліво- і правообережної», як про це з сумом співає Т. Петрененко, а пануватиме всеукраїнська гордість, спільний патріотизм, соціогуманістична політика і «буде син, буде мати і будуть люди на землі».

Мене ображає, коли на Україну негативно дивиться сита і байдужа до наших нагальних проблем Європа. Але ще прикріше, коли нардепи від буцімто демократичної опозиції надзвичайно ретельно рахують дні перебування принцеси «Ю» в Залізничній лікарні м. Харкова. І зовсім не лічать дні до прийняття ВР законопроекту про надання російській мові статусу другої державної, що остаточно і без вороття зросійщить не тільки вже майже російськомовний Харків, а розколе Україну. Чому досі наша політична еліта не довела до свідомості світової громадськості, що ми ослаблена, за Мейсом, постетно-лінгво-інтелектоцидна нація? Чому сама ця еліта, якщо вона є такою, не дослухається до думки інших вчених, що ідеологічний супровід нашого державотворення вимагає зеленого, червонокнижного захисту, як це застосовується щодо тих видів фавни і флори, яким загрожує зникнення. Українці, їх мова, культура, національна ідентичність вимагають бінарного захисту – захисту і людини, і нації на їх обітованій землі. Псевдозахист так званої радянської людини – це продовження шовіністичного, закамуфльованого під більшовицький інтернаціоналізм, імперсько-царського зросійщення України. Не може бути вільною людина, коли уярмленою є її нація.

«Мене ображає, коли негативно оцінюється те, що дуже часто нам належить, у тому числі пам’ять історії», – заявив В. Ющенко як керівник Інституту «Стратегічні ініціативи» на презентації проекту «Колекція свободи», яку зібрав Інститут Джорджа Буша. Президент України впевнений, що зараз найважливіше, аби не схибити і не звернути зі стратегічного шляху євроінтеграції. «Переконаний, що ми у цих складних обставинах зможемо знайти власну національну відповідь – як упоратись із цими викликами, як не потрапити під брехливі, легкі рецепти, у тому числі у зовнішній політиці» («УМ», 17 травня). На жаль, нині в опозиції і в уряді дефіцит стратегій розвитку України на внутрішньому і зовнішньому напрямках, про національну, правову державу не йдеться. Кочубеївщина – і далі ходовий робочий інструментарій, який обидві сторони намагаються «використати проти своїх внутрішніх ворогів», залучаючи (не відають, що творять), – зовнішніх, якщо відверто не ворожих осіб, то принаймні байдужих і нещирих до України.

Отже, пришвидшити цей процес можуть безпосередні дії активної спільноти, громадянських інституцій, висока свідомість нації та її духовно-інтелектуальної еліти. Насамперед, по-перше, слід усвідомити, що розум дурневі не пересадити, від домашнього злодія сім’ї не оберегтися, насильно любити не примусиш, а кочубеївщину розвинені країни таки перемогли. Тому таких «слуг», котрі тривалий час перебували при владі, забронзовіли і нічого не зробили задля народу, а, навпаки, заробили на владі, на доступі до ресурсів, – треба усунути не залежно чи вони в «коаліції» чи в «апазіції»! Пора усвідомити: Україні потрібен уряд національної єдності, сформований із достойників і подвижників ідеї державотворення, шукати яких слід як серед уряду, так і опозиції, бо в ослабленій неволею, кочубеївством країні – їх не багато, а знайти нелегко навіть вдень і з свічкою.

По-друге, кочубеївщина завжди проявляється в зраді особи, лідера, але вона не життєздатна в середовищі національно-патріотичних, духовно-інтелектуальних, моральних вартостей. Тому ті загальнолюдські цінності мають бути не вдавано-фарисейськими, а обов’язковими, внутрішньо притаманними і домінантними для кандидатів, котрі своїми портретами завчасно почали вже заполонювати бікборди.

І по-третє, при підтримці кандидатів зважаймо на їхні діла, на світоглядну позицію, аби була суголосною зробленому для конкретної громади, спільноти та життя України взагалі як на внутрішньому, національному, так і на міжнародному, зовнішньому обширах. Не наголошуватимемо на корупції, проти якої влада буцімто бореться. Це надовго. Але вже нині ми в змозі не дати розгулятися нашій історично-доморощеній кочубеївщині як негативу, який віддалив українське відродження від цивілізаційного розвитку, подальшого науково-технічного і культурного прогресу, зрештою, призвів до насильного зросійщення, узурпації Київської церковної метрополії Москвою та подальших її анафем подвижникам ідеї відродження української Державності.

Нині для України найважливіше: щоб зло кочубеївщини не зашкодило рухові українства як вільних людей вільної спільноти в новітньому брюссельському євроінтеграційному напрямі чи то економічному, культурному, а, найголовніше, безпековому! Єднання спільноти навколо Української Ідеї як духовно-інтелектуального коду нації, активна громадянська ініціатива самоуправління, взаємна підтримка «знизу» і політична воля «згори», національні круглі столи, критична маса справжньої еліти, а не урядова чи опозиційна кочубеївщина як інтелектуальний антиукраїнізм, – усе це, як багато іншого, що консолідує народ, – допоможе вивести нас не тільки з духовно-ідеологічної, а і з економічної криз.

Україні, щоб вижити, потрібно реалізувати концепції не тільки сталості (Ріо+20), а й тяглості розвитку в контексті збереження національної ідентичності за умов подвійної глобалізації: невідворотної, світової як цивілізаційного світового явища та більш небезпечної – імперсько-залишкової, котра особливо зросійщує не лише окремі регіони України, а і стимулює її кочубейство. Працювати разом на добробут України, її народу, його національну ідею, спираючись на свої сили і власні ресурси, не відкидаючи позитивний досвід світового співтовариства, – це чи не основні ліки, аби позбутися фатального синдрому кочубеївщини, і заходи самостійного розвитку України.

* Маросєйка – вулиця (квартал), де переважно селилися українці, які прибували в Москву з місією окультурювання московітів. Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками» (майстрами випікання московських млинців) у другій половині ХVІІ сторіччя розташовувалися двоє «подворьєв» – Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці – це зіпсоване слово «Малоросєйка» (Тепер Малоросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Юрій Шевельов. «Москва, Малоросєйка». («Кримська світлиця», 2012, 13 квітня, -с.8).

Джерело: VOX-POPULI.COM.UA