100 років самотності

Стаття доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО «Смертний вирок народу» («День» № 72-73 від 24 — 25 квітня ц. р.), в якій ішлося про страшну трагедію вірменського народу, що він пережив рівно 100 років тому, не залишила і не могла залишити байдужими багатьох читачів «Дня». І це зрозуміло: українці, які втратили багато мільйонів життів кращих своїх синів та дочок у жахливих катаклізмах ХХ століття, організованих тоталітарними режимами, не залишаються байдужими до чужого болю (взагалі, чужого болю не буває, хто це заперечує — робить перший крок на шляху до злодіянь). Стаття українського історика привернула пильну увагу також іноземних читачів нашої газети. Зокрема, Посольство Азербайджанської Республіки в Україні надіслало в «День» листа, в якому запропонувало альтернативний погляд на катастрофу вірменського народу. Цей погляд відстоює у своїй статті азербайджанський історик пані Шелале Гасанова.

Керуючись традиціями «Дня»: представляти на наших сторінках найрізноманітніші точки зору, а також виходячи з того, що обговорювана тема має загальногуманістичне та універсальне значення (аж ніяк не вузьконаціональне!), ми друкуємо статтю Ш. Гасанової та відповідь професора С. Кульчицького. Чиї аргументи переконливіші — судити нашим читачам.

Світове вірменство на прикінці квітня відзначило 100-річчя свого «геноциду». Потім настане завтра, потім післязавтра, минуть місяці й роки, підійде дата чергових напів’ювілеїв квазігеноциду, і ті, хто веде нещадні баталії за і проти, зрозуміють, що, по суті, нічого не змінилося. Навіть після того, як Євросоюз вважає за краще дивитися на події 1915 року крізь флер власних інтерпретацій, а Ватикан і Австрія визнали «геноцид вірмен», тюркський світ так само, як і низка західних політиків і вчених, справедливо переконаний в тому, що трагічні події в Османській імперії 1915 р. апріорі не підпадають під дефініцію Р. Лемкіна.

Перестрілки і словесні баталії довкола цієї теми жодним чином не можуть бути суперечкою, в якій народжується істина, оскільки ключову роль тут грають не пошуки тієї самої істини, а політичні інтереси. У цю парадигму вкладається як прийняття Європарламентом резолюції про проголошення дня пам’яті жертв, так і політкоректні дії ООН, в якій не квапляться визнавати «геноцид вірмен» і закликають встановити факти. Інакше кажучи, ті, хто вирядився в тогу захисників «геноциду вірмен», керувалися зовсім не співчуттям до полеглих жертв. Ними рухала жага затаврувати Туреччину, аби перешкодити позитивному сприйняттю цієї країни міжнародним співтовариством. А ООН такої мети не ставить, тому і демонструє свою повагу і довіру до його величності факту. Все просто, як двічі два.

ТРАГЕДІЯ ВІРМЕНСЬКОГО НАРОДУ НЕ БУДЕ ЗАБУТА І В ХХІ СТОЛІТТІ / ФОТО З САЙТА DIC.ACADEMIC.RU

Зі зрозумілих  причин промоутери «геноциду вірмен» ніде не згадують про те, що наприкінці серпня 1915 року Талаат-паша віддав наказ про припинення переселення вірмен в інші регіони Османської імперії. Близько 400 тис. осіб із числа депортованих повернулися в свої оселі одразу ж після виселення, так і не доїхавши до місця заслання. Навіть відомий журналіст Грант Дінк говорив, що чисельність вірмен, які повернулися в рідні оселі, була близько 300-350 тисяч. Ну і найпереконливіший аргумент — більше 100 тисяч вірмен до сьогодні живуть і процвітають у Туреччині.

Однак був геноцид вірмен в Османській імперії чи ні? Судячи з різноманіття абсолютно полярних відповідей, це злободенне питання ризикує надовго залишитися в ранжирі риторичних. Якщо взяти за основу матеріали досліджень Білого дому в період президентства Р. Рейгана, то не було того, що називається етнічним чищенням з метою повного знищення нації. Про це разом із багатьма західними експертами невпинно свідчить радник Рейгана з правових питань Брюс Фейн. Він стверджує: дослідженнями було доведено, що вірмени винищили два мільйони османських турків, а втрати самих вірмен у той період склали близько 500 тисяч осіб.

Можна апелювати й до інших джерел, серед яких істиною в останній інстанції зазвичай є наука. Два роки тому на російському державному каналі «Культура» в одному з випусків популярного тележурналу «Власть факта» президент Інституту країн Азії і Африки, видний фахівець з османської історії професор Михайло Мейєр категорично заявив: «Тему геноциду хотіла розіграти Антанта. Вони цю тему розіграли дуже сильно в тому плані, що повинні мусульмани і безневинні вірмени-християни. Хоча насправді там було побоїще з обох боків. Всього ж бо було півтора мільйона вірмен. Оскільки якась частина збереглася, не можна говорити, що було півтора мільйона жертв геноциду. Багато хто помер із голоду, хвороб». Річ у тім, що в Першу світову війну Османська імперія разом із державами Потрійного Союзу, що склався в 1904 -1907 рр., — Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією — виступила проти Антанти — Англії, Франції, Росії та їхніх союзників в особі США. З того часу османів почали звинувачувати у навмисній політиці винищування вірменської меншини. Торік вчений так само наполегливо артикулював свою точку зору в ЗМІ: «Вірменська сторона роздуває ці цифри. За моїми підрахунками, під час подій 1915 року загинула третина вірменського населення Османської імперії. Неправильно говорити, що вірмени були по-звірячому вбиті за допомогою вогнепальної і холодної зброї, бо багато хто з них помер під час переселення. Я не можу сказати, чи правильно називати це «геноцидом». Але є безперечний факт, який полягає в тому, що в роки Першої світової війни втрат серед мирного турецького населення було неймовірно багато». Примітно, що авторитетний російський учений фактично спростовує «геноцид вірмен» у країні, в якій 1995 року Держдума на парламентському рівні визнала цей геноцид. Мабуть, вся справа у принциповості наукової думки.

Звернімося до західних учених. Міхаель Гюнтер, професор політичних наук Технічного університету Теннессі, називає імена вірменських письменників, таких як Луїза Налбандян, Джеймс Мандалян і Армен Гаро, які пишуть, що ще напередодні масових убивств 1915 р. вірмени відкрито воювали проти турків. З цією обставиною погоджуються і відомі західні вчені, такі як Вільям Лейнджер, Арнольд Тойнбі, Волтер Лакер. Професор посилається на журналістку New York Times Сабріну Тавернайс, яка написала, що скорочення чисельності вірмен на 900 тисяч осіб в Османській імперії в 1915—1917 рр. не означає, що всі вони загинули. Багато хто вижив, утік і врешті-решт влаштувався в інших країнах. Науковець стверджує: «Що ж до документів, які нібито підтверджують факт офіційної політики геноциду, то таких просто немає. Хоча є безліч описів важкого становища вірмен, це не доводить навмисність дій Османського уряду». Елізабет-Енн Віл, учений-історик з Кембріджського університету, в складеному нею «Словнику Першої світової війни» зафіксувала такий факт: «Репресії щодо вірмен виражалися в тому, що кілька разів їхні спроби переворотів придушувалися урядом молодотурків... Турки почали роззброєння вірменських цивільних осіб після того, як 2,5 тис. повстанців узяли Ван у квітні 1915 року і проголосили тимчасовий уряд».

Автор книг про історію Османської імперії Едвард Еріксон з Бірмінгемського університету однозначно спростовує звинувачення на адресу молодотурків і вважає історичну літературу такої спрямованості «емоційно зарядженою». На думку вченого, «через спроби вірмен Османської імперії змусити світову спільноту визнати геноцид вірмен збалансований і об’єктивний дискурс на цю тему став досить складним. Звинувачення у геноциді не ґрунтуються на достовірних доказах, і офіційної політики етнічного знищення вірмен не було».

Е. Еріксон вказав на камінь спотикання — «об’єктивний дискурс на цю тему став досить складним». Минулі 100 років показали, що він став неможливим, оскільки абсолютно полярна система цінностей прибічників і противників визнання «геноциду вірмен». Для тих, хто проти визнання «геноциду», головною цінністю є ФАКТ, узятий з історичних джерел і показань свідків. Для адептів геноцидальної ідеї в ранжирі головних цінностей першість за продуктом ПРОПАГАНДИ. Для противників визнання квазітрагедії важливі гуманітарні цінності, що передбачають визнання багатотисячних жертв з числа винищеного вірменами мусульманського населення Османської імперії. У стані ж вірменства в пріоритеті ксенофобія. Проблема ще й у відсутності рівноправного діалогу, який можливий виключно за бажання сторін ПОЧУТИ один одного. До того ж діалог передбачає рівні права на самовираження і волевиявлення. Але хіба сили, які під жупелом прав людини насильницьки просувають свої політичні інтереси, дають можливість просунути в світовій спільноті точку зору тюркського світу?

Огляд думок і аргументів приводить до переконання, що, за великим рахунком, придуманий західними політтехнологами геноцид — це не всевірменська об’єднуюча ідея, а жупел, що смердить і викликає відразу, під який зігнали все вірменство.

Шелале ГАСАНОВА, історик, Азербайджан

I все ж таки то був геноцид

Пані Шелале Гасанова сумнівається в тому, чи підпадають трагічні події 1915 року в Османській імперії під дефініцію Рафаеля Лемкіна. Розроблене Лемкіним визначення геноциду було втілено в Конвенції ООН, яка набула чинності 12 січня 1951 року. Фундаментальна дефініція геноциду, яка міститься в Конвенції та використовується в міжнародних судах, звучить так:

«Геноцид означає будь-яку з наведених дій, які було вчинено з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

1  Убивство членів групи.

2  Заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи.

3  Навмисне створення для певної групи таких умов існування, наслідком життя за яких має настати повне або часткове її вимирання.

4  Заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи.

5  Насильницьке передавання дітей із однієї групи до іншої...» (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні. Стаття 28 мовами. — Київ, 2009. — С. 25).

Для висновку про геноцид досить і однієї з перелічених дій, проте в реальності смертоносні дії, спрямовані проти спільноти — об’єкта таких дій, відбуваються в більшій, аніж одна, кількості.

У моїй статті «Смертний вирок народу» (Вірменський геноцид 1915 року та його уроки), яку «День» опублікував 24 — 25 квітня 2015 року, наведено факти, які підпадають під пункти 1, 3 і 5. За пунктом 5 можна додати, що разом із дітьми були випадки, коли молодих жінок віддавали в гареми. Пункт 2 я не згадую, тому що заподіяння серйозних тілесних ушкоджень релігійні фанатики вважали напівзаходом — «невірні» мусили згинути. Ті, хто уникав смерті, могли відчувати розумовий розлад, але статистика не може цього враховувати. Відомо, однак, що композитор і диригент світового значення, Комітас (Согомон Согомонян), котрий мешкав у Константинополі (теперішньому Стамбулі) й бачив те, що робили з вірменами, став психічно хворим і припинив творчу діяльність, хоч помер у Парижі аж 20 років по тому...

Хотів би висловитися також стосовно ключового елемента у формулі геноциду: «знищити повністю або частково». При застосуванні цього формулювання до конкретних фактів постають дві величини: чисельність членів групи та чисельність знищених у ній осіб. Ті, хто хоче штучно обґрунтувати геноцид або так само штучно заперечити його, маніпулюють із цими двома величинами.

Дві треті статті «Смертельний вирок народу» я присвятив різанині вірменів 1878, 1895 — 1896 і 1909 рр. Приблизна кількість жертв за ці роки становила 326 тис. осіб. У літературі до цієї теми наведено безліч свідчень тих, хто вижив, і ці розповіді не дозволяють нікому залишатися байдужими. У моїй статті наведено лише декілька фактів, які дають уявлення про характер убивств. Тільки треть статті я присвятив підрозділу під назвою «Геноцид» — про події 1915 року. Перш ніж пояснити таку структуру статті, пошлюсь на судження французького вченого Іва Тернона, який має фундаментальні дослідження з історії Голокосту й вірменського геноциду.

У першому виданні книжки «Вірмени. Історія геноциду» (1977 р.) Ів Тернон вважав, що вірмени стали жертвою кількох геноцидів, але в другому виданні (1996 р.) визнав геноцидом лише події 1915 року, а попередні — різаниною геноцидного характеру. У попередні роки вірменів винищували частково, а 1915-го їх було винищено практично повністю. Як пояснював Тернон, він змінив своє судження, щоб уникнути баналізації поняття «геноцид». Справді, складно визначити кількісні параметри для поняття, передбаченого Конвенцією ООН, якщо йдеться про часткове винищення людської спільноти.

Знищення 326 тис. вірменів — це достатня кількісна межа для вбивств, які підпадають під визначення геноциду. Однак абсолютно мав рацію Тернон, коли зробив наголос на події, яку супроводжувала цілковита ліквідація вірменів на їхній етнічній території, але не визнав геноцидом інші події. Щоправда, суть справи — не в баналізації поняття «геноцид».

Проаналізуємо такі слова з Конвенції ООН про геноцид: «дії, які було вчинено з наміром знищити... групу як таку». Чим відрізняються винищувальні дії попередніх років від дій 1915 року? До того різанину чинили підбурювані султаном та його губернаторами неграмотні мусульманські селюки. Вони мали зиск, привласнюючи після вбивства вірменів їхню землю, майно, жінок та дітей. Але все-таки ці дії являли собою спалахи стихійного релігійного фанатизму, який нерідко призводив до трагічних наслідків не лише між мусульманами і християнами, а й усередині мусульманських спільнот, між шиїтами і суннітами. Дії цілком освічених діячів младотурецької партії «Єднання і поступ» 1915 року виключали будь-яку стихійність. Координацію та інформаційну ізоляцію цих дій забезпечував державний апарат, а їхня кінцева мета виказувала намір цілковитого знищення вірмен. Мухаджирів, тобто мусульманських втікачів із Росії та окупованих Росією османських провінцій, а також кочові курдські племена влада використовувала як сліпе знаряддя вбивства. А поняття «єднання» схиблені на панісламізмі й пантюркізмі младотурки розуміли як очищення імперії від християнських іновірців — вірменів, греків, айсорів. У своїй статті я висвітлював лише вірменську тему.

Оскільки цією статтею зацікавилися іноземні посольства в Україні, хотів би звернути увагу, що вірменський геноцид столітньої давності не обтяжує виною сучасну Турецьку Республіку. Звинувачуючи в геноциді султанську владу, потрібно зважати на те, що декретом Османської імперії вождів партії «Єднання і поступ» було піддано суду в грудні 1918 року за звинуваченням у втягненні країни у війну на боці Німеччини та організацію геноциду вірменів. Усі вони були засуджені до смертної кари, але заочно, тому що втекли в Німеччину і розчинилися в натовпі. Виконання вироку організував з’їзд партії Дашнакцутюн, який відбувся восени 1919 року в Єревані. 15 березня 1921 року Согомон Тойхерян застрелив у Берліні Талаата, і суд виправдав вбивцю. 5 грудня Аршавір Ширакян ліквідував у Римі главу першого кабінету младотурків Саїда Халіма. 17 квітня 1922 року Арам Ерканян застрелив у Берліні Шакіра і колишнього губернатора Трабзона Джелала Азмі. 25 липня Петрос Тер-Погосян та Арташес Геворкян знищили в Тифлісі колишнього міністра військово-морських сил Ахмеда Джемала.

Мехмед Назим уник вірменських месників, повернувся в Туреччину, зробив невдалу спробу замаху на Мустафу Кемаля Ататюрка і був покараний смертю. Колишній військовий міністр Енвер-паша перебрався з Німеччини через Баку в Середню Азію, очолив антирадянський рух басмачів і 1922 року загинув в бою.

Шелале Гасанова навела «найбільш убійчий» аргумент проти геноциду: понад 100 тис. вірменів нині мешкають і процвітають в Туреччині. Я наводив у своїй статті дані про розселення вірменів в Османській імперії: сукупні дані — до трьох мільйонів людей під час російсько-турецької війни 1877 — 1878 рр. Через чотири десятиліття кількість їх могла б істотно збільшитися за рахунок природного приросту, але 1918 року в країні залишилося не більше 150 тис. вірменів, причому не на їхніх споконвічних теренах, а в Константинополі та околицях на захід від Проливів. На цій території младотурки утрималися від цілковитого знищення вірменів, побоюючись реакції великих держав. Сучасні переписи реєструють наявність 65 тис. вірменів, розселених переважно у Стамбульській агломерації (14 млн осіб). У Великій Вірменії (Ерзурум, Ван, Бітліс, Діярбакир, Шарпут, Сіірт), у Малій Вірменії (Трабзон, Сівас) і в Кілікії вірменів не залишилося зовсім. Який аргумент може бути більш вагомим, щоб визнати наявність геноциду?

Під кутом зору міжнародного права геноцид є найтяжчим злочином з усіх можливих. Тому держави, які вважають себе правонаступниками урядів, які чинили геноцид, відхрещуються від такого визначення і загрожують погіршенням політичних та економічних відносин усім іншим державам, які наполягатимуть на геноциді.

І на завершення декілька слів про реагування азербайджанських політиків та вчених на вірменський геноцид. У Вірменії та Азербайджана є спірне питання про приналежність Карабаху. Можна ставати на той чи інший бік у цьому питанні, але зрозуміло, що воно жодним чином не пов’язане з подіями 1915 року в Османській імперії. Агресивне і необґрунтоване заперечення вірменського геноциду означає лише те, що азербайджанські вчені й політики гріють руки біля чужого вогнища.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук