Модерна українська нація (Закінчення)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №120-121 від 12-13 липня 2013 р.

На початку 40-х рр. ХІХ ст. одним із провідних центрів національного руху стає Київ. Студенти й молоді викладачі місцевого університету організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил українського народу й звільненню селян із кріпацтва.

Найактивніші діячі «Київської молоди» — учитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак та професор Київського університету Микола Костомаров створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітників, православних святих Кирила та Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко; письменник та педагог, автор «Української граматики» й української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» (нею й донині друкують книжки), Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог та журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, Микола Савич; поет і перекладач Олександр Навроцький; етнограф і фольклорист Опанас Маркевич; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави» Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України на основі демократичного ладу в конфедеративній спілці з іншими незалежними слов’янськими країнами. Кожна з цих держав мала би становити окремий штат або розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався би найвищий консультативно-регулюючий міждержавні відносини орган — собор (або сейм). Для загального захисту конфедерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили та міліцейські формування. Всі громадяни мусили навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Декларувалися також громадянські права Всеслов’янської конфедерації й України в ній, передбачалися скасування станів, смертної кари й тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства та ліквідацію кріпацтва у Російській імперії.

Громадська діяльність кириломефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу та пошуку шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок із практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі навчальних закладів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царська влада заарештувала постійних учасників його засідань і під конвоєм відправила їх до Петербурга. Після ретельного слідства братчиків покарали засланням у віддалені райони імперії, а Т.Шевченка відправили в солдатчину із забороною писати. Особливо жорстоке покарання останнього зумовлювалося тим, що його поезія становила загрозу для царизму. У слідчій справі з цього приводу зазначалося: «Вірші Шевченка були тим небезпечнішими, що в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство минулих часів і про можливість України існувати у вигляді окремої держави».

Оцінюючи вплив братства на інтелектуальну еліту, М.Грушевський відзначив, що «...Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь український політичний рух».

З ліквідацією Кирило-Мефодіївського товариства політична складова українського руху у Російській імперії на деякий час згасає. Пожвавлення активності українофілів здебільшого довкола культурно-освітніх питань припадає на початок доби Великих реформ у Російській імперії. На початку 60-х рр. ХІХ ст. українська ліберально-демократична еліта Києва, Одеси, Полтави й Чернігова почала гуртуватися в самодіяльні напівлегальні об’єднання — так звані громади. Певних програм і статутів громади зазвичай не мали, але їх членів єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали підручники, збирали та публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-просвітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. Особливе занепокоєння спочатку викликали намагання українофілів створити систему освіти для простого народу на народній мові, що в умовах звільнення багатомільйонної маси селян від кріпацтва породжувало очікування соціальних катаклізмів та страхи, що створена українофілами мережа недільних шкіл для народу може бути використана як засіб пропаганди. Все це накладалося на стрімке загострення «польського питання» напередодні Повстання 1863—1864 рр.

Циркуляр від 18 липня 1863 р. Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам, що увійшов в історію за прізвищем міністра внутрішніх справ П.Валуєва, який його підписав, відкрив собою цілу епоху репресивних заходів російської імперської влади щодо українського руху на етапі його модернізації, ставши певним виразним символом такої її політики. Самозакриття «Основи», Валуєвський циркуляр, заслання одних українофілів і залучення на державну службу у Царстві Польському інших, припинення діяльності Київської Громади — все це призвело до того, що в українському національному русі настав, за влучним визначенням М.Драгоманова, антракт, промовистим свідченням якого є той факт, що за шість років після видання Валуєвського циркуляру вийшло друком стільки ж назв книг українською, як за один лише 1862 р.

На початку 1870-х рр. на тлі чергового загального пожвавлення суспільно-політичного життя у Російській імперії непомітно закінчився й майже десятирічний «антракт» у розвитку українського руху. Заборонні положення Валуєвського циркуляру не втратили чинності, проте дух певної лібералізації не міг не позначитися на практиці їх застосування — їм приділяли все менше і менше уваги. Громадівський рух не лише відновився, а й навіть пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. Із діячів громадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» усієї України. До складу Ради ввійшли видатні діячі науки та культури, зокрема В. Антонович, О. Русова, П. Чубинський. У лавах активних громадівців були М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, В. Самійленко, П. Рудченко (Мирний), М. Драгоманов, С. Подолинський.

Відновлення громадівського руху і, особливо, ефективне використання українофілами у своїй діяльності легальних можливостей відкритого 13 лютого 1873 р. за сприяння київського генерал-губернатора Дондукова-Корсакова Київського відділу Російського імператорського географічного товариства (РГТ), а також керованої ними редакції газети «Киевский телеграф» — все це швидко призвело до загострення на ѓрунті світоглядно-національних розбіжностей у взаєминах між українофілами та їхніми опонентами з числа малоросів, що відстоювали офіційний концепт «триєдиної» національної ідентичності східно-слов’янських народностей під спільним ім’ям «русский». Додаткової гостроти ситуації надавав особистісний конфлікт між провідними українофілами у Київському відділі Російського географічного товариства — його секретарем П.Чубинським і фактичним редактором «Киевского телеграфа» М.Драгомановим з одного боку, та їхніми опонентами, теж співзасновниками відділу — головою Київської археографічної комісії М.Юзефовичем і редактором та видавцем «Киевлянина» В.Шульгіним — з іншого. Програвши боротьбу за вплив на генерал-губернатора Дондукова-Корсакова та не маючи за собою більшості у Київському відділі РГТ, останні, гучно вийшовши з його членів, розв’язали у пресі кампанію проти нього та українофілів.

У жовтні 1875 р. М.Юзефович подав на розгляд міністра внутрішніх справ Тимашева записку, в якій характеризував українофільський рух як «измышление австрийско-польской интриги». Він же підготував затверджений Нарадою 24 квітня 1876 р. проект її рішення з 11-ти пунктів, а далі домігся його підпису 18 травня 1876 р. в Емсі імператором Олександром ІІ у більш жорстких формулюваннях, ніж це планувалося Тимашевим, зокрема, наполігши на закритті Київського відділу РГТ і на висилці з краю П.Чубинського та М.Драгоманова.

Емським указом, що зі зрозумілих причин в українофільських колах дістав назви «закон Юзефовича», не дозволялося не тільки друкувати «на малорусском наречии» оригінальні та перекладні твори, окрім історичних пам’яток за умови їх друку загальноросійським правописом, а не «кулішівкою», а й завозити у межі Російської імперії такі книжки, надруковані за кордоном. Також заборонялися будь-які українські сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання («как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций»). Встановлювався ретельний нагляд по учбовому відомству за політичною благонадійністю вчителів і викладачів «по отношению к украинофильским тенденциям» (неблагонадійних пропонувалося переводити на службу у великоросійські губернії, заміняючи їх викладачами звідти), а також за недопущенням викладання будь-яких предметів «на малорусском наречии» в початкових училищах. З бібліотек усіх нижчих та середніх училищ підлягали вилученню раніше надруковані українською мовою книги, заборонені указом.

Із впровадженням у життя суворих, а у деяких пунктах — бездумно понаднадмірних правил Емського указу українофільський рух у Російській імперії не згас, а тільки помітно зросло морально-психологічне відчуження його прибічників від російської ідеології, що вже у наступному поколінні мало своїм результатом поворот від етнографічного культурництва до формування національно-політичних цілей і вироблення програм з їх досягнення. Окрім того, позбавлена відповідних можливостей у себе на батьківщині значна частина української інтелігенції перенесла свою громадську, наукову та видавничу діяльність за кордон, переважно в австро-угорську Галичину, що багаторазово збільшило роль зовнішньополітичного чинника в «українському питанні» у найменш прийнятному для офіційного Петербургу варіанті.

Так, М.Драгоманов та С.Подолинський виїхали на початку 1876 р. за кордон і заснували згодом у Швейцарії українську вільну пресу. В Женеві вони публікували те, що не могло бути видане у Російській імперії. В «Передовому слові» до «Громади» 1878 р. М. Драгоманов виклав кредо «громадівського соціалізму»: насамперед у ньому підкреслювалося, що «український соціалізм не партія, а громада» — об’єднання тісно пов’язаних між собою товариств. Програмні засади М.Драгоманова базувалися, зокрема, на таких гаслах: «жити по своїй волі на своїй землі», «чиста справа потребує чистих рук» тощо. Політичний аспект його програми передбачав забезпечення Україні автономних прав.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х рр. згуртувалися навколо редакції часопису «Киевская старина», що з 1882 р. видавався у Києві. Тут і в інших містах України вони й далі займалися культурно-освітньою діяльністю, а коли на початку XX ст. стали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці почали вступати до їхніх лав.

Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (син відомого історика-«старогромадівця») та Михайла Русова — разом із представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети «Селянин» і журналу «Гасло». Один із лідерів РУП, харківський юрист Микола Міхновський, у програмній праці «Самостійна Україна» висунув гасло «Україна для українців».

1904 р. в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Уже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася реорганізація залишків РУП, яка після цього прибрала іншу назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідниками були мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Чисельнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста й села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби УСДС не схвалювала, а земельне питання пропонувала розв’язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної ради. Спілчанська газета «Правда» друкувалась у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки Спілки користувалися серед залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах загального спаду політичної активності після революції 1905—1907 рр. знекровлена арештами і переслідуванням з боку влади українська соціал-демократія (УСДРП та Спілка) не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. 1909 р. Спілка розпалася, а керівники УСДРП — Симон Петлюра і Валентин Садовський — стали шукати союзника у новоорганізованому 1907 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого, з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, що самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Провідники ТУП — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко — на той час уже мали певний парламентський досвід. Вони не були депутатами перших трьох скликань Державної думи Російської імперії, проте керували діяльністю створеного за їх ініціативою припарламентського політичного клубу — «Української думської громади». На його засіданнях, у яких добровільно брали участь окремі депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених та майбутніх промов. Спілкування в «Українській думській громаді» національно свідомої української інтелігенції із селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни почали виголошувати промови проти соціального й національного гноблення українського народу, зокрема, обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

Аби зрозуміти, який величезний стрибок у своєму розвитку — від особистої справи сотень подвижників до свідомої позиції значно ширших кіл, — зробив у перші два десятиліття ХХ ст. український рух у Російській імперії, варто пригадати хоча й не позбавлений певного перебільшення, проте дуже влучний образ, використаний Євгеном Чикаленком при описі полтавських урочистостей 1903 р. з нагоди ювілею І. Котляревського. Згадуючи, що чи не всі свідомо українські діячі, що вирушали на урочистості до Полтави з Києва або через Київ (включно з делегацією від українських товариств та організацій Австро-Угорщини) розмістилися у двох вагонах одного потяга, Є.Чикаленко писав у своїх «Спогадах»: «Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації...» І поряд, для контрасту, враження від величезного україномовного, але ще не пробудженого до свідомої національної праці селянського океану: «Від Перемишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією, суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діалектів від Карпат до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону...» Цей україномовний, на кілька діб подорожі залізницею, океан ще треба було зробити своїм союзником тим «двом вагонам» свідомих українських діячів початку ХХ ст., які намагалися говорити від його імені про його нагальні потреби у сфері національного життя.