Ми і північний сусід

 Як ставитися до Росії, якщо перебуваємо з нею у фактичному стані війни? Чого хоче від нас Росія? Чи здатні ми погодитися на її вимоги, щоб припинити війну?

Відповіді на ці запитання шукають нині і в Україні, й у всьому світі. Українсько-російські відносини неочікувано опинилися в центрі уваги політиків і політологів провідних держав. Адже насправді йдеться не про Україну, а про руйнування міжнародного порядку, встановленого після Другої світової війни. Що може відбутися у світі, перенасиченому ядерними боєголовками і атомними електростанціями, коли зникне світопорядок, який витримав випробування холодної війни 1946 — 1989 рр.?

На сформульовані запитання, включно з останнім, неможливо відповісти коротко навіть тому, хто знав би переконливі відповіді. Можна, однак, полегшити пошук відповідей, застосовуючи ретроспективний аналіз глибинного смислу українсько-російських відносин.

***

1  Як вважає президент Російської Федерації Владімір Путін, розпад Радянського Союзу являв собою найбільшу геополітичну катастрофу XX ст. Насправді, однак, це була доленосна подія для ув’язнених в цій державі народів, не виключаючи росіян. Вирішальну роль у розпаді відіграла якраз Російська Федерація, яка менше постраждала від репресій загальносоюзного центру, ніж національні республіки. Проте Росія успішно суверенізувалася тільки тому, що після довгих десятиліть гниття вичерпався час, відведений для існування комуністичної диктатури під облудною маскою «союза нерушимых республик свободных». Коли загроза розпаду СРСР почала матеріалізуватися, останній вождь загальносоюзного центру М.Горбачов спромігся сформулювати таку тривіальну істину: «Ми не можемо, не маємо права відійти від визнання тієї беззаперечної істини, що насаджування під виглядом федерації жорстко централізованої держави найтяжчим чином відбилося на характері взаємовідносин націй і народностей Радянського Союзу, на їхніх настроях. В результаті цього була серйозно скомпрометована сама ідея федерації. В широких прошарках населення, особливо союзних республік, посіяні зерна недовіри і упередженості до центральної влади, до важкої «руки Москви»»¹.

Після знищення загальносоюзного центру Росія і Україна стали олігархічними республіками. Зважаючи на схожу соціально-економічну структуру і ментальність непристосованого до реалій вільного ринку населення, цього етапу в пострадянському розвиткові не можна було уникнути обом республікам. Але в Росії олігархи були знищені або лягли під могутній бюрократичний апарат з багатовіковою імперською традицією, тоді як в Україні саме вони виявилися головними конструкторами національної державності. Внаслідок цього осередки громадянського суспільства в Росії, які стали виникати після зникнення  комуністичної диктатури, були зруйновані або перетворені на симулякр. Натомість різноспрямованість інтересів олігархічних кланів в Україні залишила поле для формування демократичного середовища і розвитку інститутів громадянського суспільства.

Відтворення незалежної від реального волевиявлення виборців владної вертикалі в Росії спиралося на «валютні» корисні копалини. Реалізуючи на зовнішніх ринках нафтогазові та інші ресурси добувної промисловості, правлячі кола країни отримували достатні кошти для власного збагачення, вагомих золотовалютних нагромаджень і задоволення по мінімуму потреб бюджетників та пенсіонерів. Останнє дозволяло тримати в покорі населення, яке з радянських часів пов’язувало свої сподівання на добробут тільки з державою. Від 2000 р. путінська Росія взяла курс на відновлення в тій або іншій формі радянської імперії, яка складалася з національних союзних республік і країн так званої ялтинської Європи. В центрі уваги російських можновладців опинилася Україна. Поглинення її мотивувалося дореволюційною ідеологією, в центрі якої перебував концепт єдиного російського народу, який складався нібито з трьох «гілок» — великоросів, малоросів і білорусів.

2  Починаючи з 2013 р. українсько-російські відносини перейшли у форму відкритого протистояння. Кремль домагався і, врешті-решт, домігся того, що український уряд відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Із метою змусити уряд підписати цю Угоду, кияни розпочали в листопаді 2013 р. політичну акцію, названу Євромайданом. Відмова президента В.Януковича відкрити Україні шлях в Європу викликала соціальний вибух, рівновеликий помаранчевій революції 2004 р. Євромайдан переріс в Революцію Гідності, яка покінчила з корумпованим режимом четвертого президента.

У 2013 — 2015 рр. Путін зробив ряд заяв, у яких викладалися претензії Кремля на територію України, її народ та його тисячолітню історію. Перебуваючи в Києві на святкуванні 1025-річчя хрещення Русі 27 липня 2013 р., російський президент заявив: «На дніпровській купелі, на київській купелі був зроблений вибір для всієї Святої Русі. Тут був зроблений вибір для всіх нас. Наші з вами предки, які жили на цих територіях, зробили цей вибір для всього нашого народу... Наші спільні духовні цінності роблять нас єдиним народом».

4 вересня 2013 р. в інтерв’ю російському Першому телеканалу і агентству Associated Press російський президент знову наполегливо підкреслив: «Хоч куди б Україна йшла, ми все одно коли-небудь і де-небудь зустрінемося. Тому що ми — один народ».

На телевізійній прес-конференції 17 квітня 2014 р. Путін заявив, що вожді білогвардійців «ніколи не допускали навіть думки про можливий поділ між Україною і Росією. Тому що завжди вважали, що це частина єдиного простору, що це єдиний народ. Вони були абсолютно праві». Після цієї зустрічі з телеглядачами пропагандистська машина Кремля почала розкручувати сформульовані ним тези, щоб обгрунтувати необхідність вже розпочатої агресії на сході України. Одіозний Сергій Марков у статті, надрукованій газетою Moscow Times 14 травня, роз’яснив: метою розв’язаної Путіним війни є розкол Заходу. Мовляв, ворожий англо-саксонський світ треба розгромити, а дружня континентальна Європа повинна стати союзницею Росії. Йшлося про Європу, яка не могла обійтися без російських нафтогазових ресурсів, щедро розплачуючись із Кремлем валютою.

18 березня 2015 р. під час святкування в Москві першої річниці анексії Криму Путін знову з притиском зазначив: «Ми завжди в Росії вважали, що росіяни та українці — це один народ. Я так думаю й тепер».

Нарешті, на телевізійній прес-конференції 16 квітня 2015 р. він ще раз повторив: «Я взагалі не роблю різниці між українцями і росіянами. Я взагалі вважаю, що це — один народ».

Суто словесними деклараціями правлячі кола путінської Росії не обмежуються. Загарбницькі претензії на нашу землю, народ, історію проголошуються різноманітними способами. Зовсім не випадково спущена на воду в грудні 2014 р. атомна субмарина нового покоління (водотоннажність 24 тис. тонн, довжина — 170 метрів, озброєння — 16 міжконтинентальних ракет «Булава-30») дістала назву «Володимир Мономах». На стапелях Северодвинська будуються підводні ракетоносці цієї серії під назвами «Князь Володимир» і «Князь Олег».

3 Як історичні обставини дають можливість сучасним російським імперіалістам зазіхати на Україну та українців? Що насправді відбувалося на теренах Східної Європи від часів князя Олега? Як те, що відбулося, спотворюється в ідеологемі «Русский мир»?

Упродовж півтисячі років (IX — XIII стст.) у Східній Європі існувала імперія під назвою Русь із центром у Києві. Як будь-яка інша, вона була поліетнічною, тобто включала в себе десятки етносів на різних стадіях розвитку. Етнічно споріднені племінні союзи східних слов’ян, назви яких донесли до нас давньоруські літописи, дали життя трьом сучасним народам — українцям, росіянам і білорусам. Такий саме етногенез відбувався в ареалах західних та південних слов’ян, де виникли інші народи слов’янської групи. Римська імперія, яка завершила своє існування ще у V ст., дала життя народам романської групи.

Державоутворюючим і консолідуючим етносом Римської імперії були давні римляни, тобто праіталійці. На Русі подібну роль виконували русини (русичі), тобто праукраїнці. Кожний із народів, який формувався в межах імперії, мусив засвоїти тією або іншою мірою імперські цінності — релігію, елементи культури та політичної організації. Не зайвим буде додати, що імперські цінності самої Русі формувалися під потужним впливом наступниці Римської імперії — Візантії.

Народи, які формувалися в межах однієї імперії, повинні були мати деякі спільні риси. Справді, ми знаходимо такі риси у італійців, французів, румунів. Проте кожний із них знає межу, що відділяє родовід його народу від родоводу імперії, в якій цей народ народився. Адже Західна Європа після розпаду Римської імперії стала регіоном, в якому народжувалися й розвивалися національні держави. Деякі з них в епоху Великих географічних відкриттів перетворювалися на імперії, але іншого типу — колоніальні. Натомість народи східного, центрально-східного і південного регіонів Європейського континенту формувалися в рамках імперій — як чужих (Монгольська, Османська), так і власних (Російська, Австрійська). Закони етногенезу не змінювалися, але імперська влада могла трактувати їх, виходячи з власних політичних інтересів.

4 У багатотомній «Історії України-Руси» Михайло Грушевський керувався концепцією про окремішність українського історичного процесу від російського, починаючи від долітописних часів. Він наполягав на тому, що, незважаючи на деякі спільні риси внаслідок перебування в одній імперії, Київська держава, її право і культура були створені однією народністю — українсько-руською, а Владимиро-Московська держава, її право і культура — іншою, яку пізніше назвали великоруською. Тобто київський період в історії Східної Європи перейшов не у Владимиро-Московський, а в Галицько-Волинський. Звідси вчений робив висновок: «Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності»².

М.Грушевський повставав проти концепту «общеруської народності», який народився в українському православному середовищі першої половини XVII ст. Загрожені Брестською унією 1596 р., а у перспективі — можливою втратою релігійної ідентичності, православні полемісти католицької Речі Посполитої доводили, що віросповідання гнобленого українського народу започатковане великим князем київським Св. Володимиром у X ст. За наказом митрополита Петра Могили була опрацьована нова версія знайденого в 1620-х рр. Хлебниківського списку Літопису Нестора — так званий Густинський літопис 1627 р. Більша його частина присвячувалася домонгольському періоду в історії Русі. Літопис описував безперервний потік подій — від Київської Русі до останнього запису, датованого 1597 роком³.

Термін «Русь» вживався в Густинському літопису як сукупна назва східнослов’янських племен і народів, що розглядалися як православна етнічна спільність. Підручник з історії, який був гіпотетично створений київським архімандритом І.Гізелем у другій половині XVII ст., теж обгрунтовував думку про Давню Русь як спільну державу єдиного руського народу⁴. Українські церковники XVII ст. наполягали на існуванні «общеруської народності», щоб спертися на підтримку православного російського царя у протистоянні з агресивним католицизмом.

Основоположник російської наукової історіографії М.Карамзін не сушив собі голову проблемами етногенезу. Свою 12-томну «Історію держави Російської» (1816 — 1829) він будував як історію династії Рюриковичів. Історія Російської держави починалася у нього на берегах Дніпра з детального опису життя і діяльності великих князів київських — перших представників цієї династії, а згодом плавно переходила на береги Москва-ріки, Оки і Волги, аж до епохи царювання останнього Рюриковича — Федора Івановича (1584 — 1598). Будучи блискучим науковцем і талановитим письменником, М.Карамзін потужно вплинув на національну пам’ять росіян усіх поколінь, включаючи сучасні. В історичній пам’яті росіян півтисячолітня історія Київської Русі перетворилася на органічну частину історії Росії.

Іншої схеми притримувався М.Погодін. Як і всі інші російські історики, він вважав історію Київської Русі органічною частиною російської історії. Вивчаючи домонгольську історію Східної Європи, він бачив, однак, наскільки відрізнялася Південна Русь від Північно-Східної за культурою, традиціями, характером населення. Прагнучи розв’язати цю суперечність, він обґрунтував у 7-томній праці «Дослідження, зауваження і лекції з російської історії» (1846 — 1857) парадоксальний висновок про створення Київської Русі однією тільки великоруською народністю. Погодін припускав, не наводячи конкретних доказів, що в давньоруські часи Південна Русь була заселена великоросами, які після монголо-татарського погрому перемістилися на Північ, забравши з собою все, що їм належало: мову, писемність, літературу, фольклор, політичні традиції та інституції. Спустошена завойовниками і покинута місцевим населенням Наддніпрянщина через певний час була заселена, на його думку, малоросами — вихідцями з Галичини, Поділля, Волині.

Погодінська гіпотеза про переселення великоросів не прищепилася в російській історичній науці. Прищепився, як уже згадувалося, карамзінський підхід до минулого Східної Європи як історії держави, а не народів. Коли історію династії вимагалося синхронізувати з історією населення імперії, використовувалася схема, опрацьована В.Ключевським. У Давній Русі, як він стверджував, існував єдиний руський народ, який після монголо-татарського завоювання розірвався навпіл, — на великоросів і малоросів, а згодом виникла і третя гілка колись єдиного руського племені — білоруська⁵. Такий підхід дозволяв видатним російським історикам-систематикам — С.Соловйову і В.Ключевському — вказувати у своїх курсах, згідно з історичною правдою, на самобутність Північно-Східної Русі, яка породила Російську імперію, й одночасно розглядати історію Київської Русі як органічну частину російської історії. Хоча, за логікою, «розірвання навпіл єдиного руського народу» мусило означати одночасну появу на історичній сцені великоросів і малоросів, у російських курсах вітчизняної історії в момент розриву з’являлися тільки малороси. Історія великоросів починалася одночасно з появою у Східній Європі перших Рюриковичів.

Логічну нев’язку старалися не помічати. Українцям і білорусам відмовляли в праві бути окремими народами, вони могли претендувати лише на статус етнографічної «гілки» єдиного народу. Відповідно, українській мові відмовляли в праві бути мовою, вона могла претендувати лише на статус говірки (наречия) російської мови. Варто процитувати лист М.Горького від 7 травня 1926 р. директорові Держвидаву України О.Слісаренку з протестом проти скорочення тексту повісті «Мати» під час її видання українською мовою. Письменник-демократ серед іншого висловив і таке міркування: «Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия»⁶.

5 Історія Київської Русі більш-менш відома кожному пересічному українцеві та росіянину. Вони з однаковим пієтетом ставляться до Софії Київської або Києво-Печерської лаври: наше! Про витоки такого ставлення колишніх радянських людей і першого покоління пострадянських громадян поговоримо пізніше, а тепер треба зосередити увагу на обставинах політичного піднесення Північно-Східної Русі.

Намагаючись представити Київську Русь і європейську частину Російської імперії, яка практично збігається з нею, однією країною в різні часи її існування, історики користувалися двома підходами: або зосереджували увагу на розповіді про династію Рюриковичів (Карамзін), або твердили про походження з одного кореня тих народів із своїм специфічним минулим, які вже існували в їхні часи (українські православні полемісти XVII ст., російські історики-систематики Соловйов і Ключевський). Фантастичне припущення Погодіна про міграцію імперської нації з берегів Дніпра на притоки Волги не залишило слідів у науковій історіографії.

Північно-Східною Руссю, як і всіма іншими регіонами Давньої Русі, володіли члени династії Рюриковичів. Великий князь київський Володимир Мономах виділив своєму молодшому синові Юрію волость із центром у Ростові (нині — райцентр Ярославської області Російської Федерації). Згодом резиденцією Юрія Володимировича (його прізвисько Довга Рука з’явилося у літописах тільки в XV ст.) став Суздаль (нині — райцентр Владимирської області РФ). Юрій Долгорукий заснував у Ростово-Суздальській землі ряд міст, включаючи Москву, розпочав тривалу боротьбу за Київ із своїм племінником Ізяславом Мстиславичем, а коли став Великим князем київським, то розсадив своїх синів по південноруських містах. Старший син Андрій одержав Вишгород під Києвом і мусив наслідувати батькові, але всупереч його волі перебрався до Владимира, об’єднав Північно-Східну Русь, і став Великим князем владимиро-суздальським.

1212 р. Владимиро-Суздальське князівство розпалося на сім удільних, а в середині XIII ст. вони підпали під ярмо монгольських завойовників. Північно-Східна Русь увійшла до складу Монгольської держави, яка в літописах XVI ст. стала називатися Золотою Ордою. Користуючись покровительством золотоординських ханів, онук Великого князя київського і владимирського — Олександра Невського — Іван на прізвисько Калита і його найближчі наступники об’єднали Північно-Східну Русь і створили Велике князівство Московське. В російську історіографію Іван Калита (1288 — 1340) увійшов як перший «збирач руських земель».

Монгольські завойовники не втручалися в релігійне життя і політичну самоорганізацію підкорених народів. Тому Велике князівство Московське зберегло культурну спадщину Київської Русі й одночасно увібрало в себе вагомі здобутки монголо-татар в галузі військового та цивільного адміністрування. Після жахливих руйнувань середини XIII ст. воно інтегрувалося в Монгольську імперію, тобто стало одним із його улусів.

43-річне правління Івана III (1440 — 1505) ознаменувалося ліквідацією удільних князівств та Новгородської республіки і завоюванням Сіверщини та Гомельщини. 1472 р. Іван III взяв шлюб із племінницею останніх візантійських імператорів Зоєю-Софією Палеолог і зробив гербом свого князівства герб поглинутої  1453 р. османськими турками православної Візантії. У світлі дальших подій привласнення візантійського двоголового орла як герба трактувалося як претензія на візантійську спадщину. Однак великі князі московські претендували передусім на золотоординську спадщину. 1480 р. Велике князівство Московське позбулося статусу одного з улусів Золотої Орди і перетворилося на суверенну Московську державу. Онук Івана III — Іван Васильович IV — у січні 1547 р. коронувався на царство. Царями в офіційних московських документах називали монгольських ханів із династії Чингізідів.

51-річне правління Івана IV (1530 — 1584) ознаменувалося завоюванням більшості золотоординських улусів — Казанського, Астраханського і Сибірського ханств. На руїнах Золотої Орди народжувалася нова імперія. Надалі Іван IV відмовився конкурувати з Османською імперією за рештки золотоординської спадщини — Кримське ханство і Ногайську орду. Із 1558 р. він розпочав невдалу для себе Лівонську війну за узбережжя Балтійського моря.

Монголо-татарське панування в Північно-Східній Русі тривало майже два з половиною століття. В російській історіографії воно описувалося як ярмо. Насправді воно було ярмом тільки для народних мас, які мусили задовольняти потреби як своїх, так і чужих господарів. Місцева еліта розбудовувала власну несуверенну державність, спираючись на ресурси і можливості Золотої Орди. Визнати це спромоглися тільки ті політики і вчені, які розробляли концепцію євразійства. Один із її розробників, лінгвіст за фахом князь Микола Трубецькой, писав, вже перебуваючи в еміграції: «Московское государство возникло благодаря татарскому игу. Русский царь был наследником монгольского хана. Свержение татарского ига свелось к замене татарского хана православным царем и перенесению ханской ставки в Москву. Даже персонально значительный процент бояр и других служилых людей московского царя составляли представители татарской знати. Российская государственность происходила от татарской, и вряд ли правы те историки, которые закрывают глаза на это обстоятельство или стараются преуменьшить его значение»⁷.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

¹ Горбачев М.С. В единстве партии — судьба перестройки. Доклад на Пленуме ЦК КПСС 25 декабря 1989 года. — М., 1990. — С. 22-23.

² Грушевський М.С. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Статьи по славяноведению. — Вып. 1. — СПб, 1904. — С. 298-304.

³ Толочко О.П. Києво-руська спадщина в історичній думці України початку XIX ст. // Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії. — К., 2004. — С. 311-312.

⁴ Киевский Синопсис. — К., 1823. — С. 7.

⁵ Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения в 9-ти тт. — Том 1. — Часть 1. — М., 1987. — С. 294-296, 298.

⁶ Національні відносини в Україні в XX ст. Збірник документів і матеріалів. — К., 1994. — С. 149.

⁷ Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. — Париж, 1927. — С. 49.