«Народ — донор?»

Продовження. Початок див. у №68, 78, 82

Віктор Павлович Кочубей (1768—1834) доводився племінником могутньому вельможі епохи Катерини II, «найсвітлішому князю» Олександру Андрійовичу Безбородьку (див. «День» №68). Дядько забрав його з України до Петербурга на виховання. Ще у дитячому віці почалася «воєнна служба» В. Кочубея: у 8 років його записали у гвардію капралом.

Інший найближчий родич В.П. Кочубея граф Ілля Андрійович Безбородько був бойовим генералом і соратником уславленого полководця Олександра Суворова. І.А. Безбородько особливо відзначився під час штурму Ізмаїла, а також у Польській кампанії під час III розділу Речі Посполитої. На цивільній службі відставний генерал дослужився до дійсного таємного радника і став сенатором.

В. Кочубей отримав прекрасну освіту у закритому аристократичному пансіоні. 1784 року юнака (в 16 років!) відправили у російське посольство в Швеції, і він продовжив освіту в одному з найстаріших та найпрестижніших університетів Європи — Упсальському. 1786 року він повертається до Росії і супроводжує імператрицю Катерину II під час її подорожі до Криму. 1788 року В. Кочубея було зараховано до лондонської російської місії. В Англії йому вдалося заслужити прихильність російського посла С.Р. Воронцова, і з того часу він зберігав дружні стосунки з членами його сімейства.

На початку 1791—1792 років, всупереч волі О.А. Безбородька, В. Кочубей здійснив поїздку до Парижа, де слухав лекції Ж- Ф. Лагарпа (майбутнього вихователя Олександра I) і з цікавістю спостерігав за бурхливим розвитком подій під час Французької революції. З великим князем Олександром Павловичем Кочубей зблизився після повернення до Росії (1792 рік) і протягом тривалого часу мав на майбутнього імператора значний вплив, якому багато в чому було зобов’язано «дней александровых прекрасное начало». Він був головою гуртка так званих молодих друзів імператора Олександра I, куди входили також польський князь О.О. Чарторийський, граф П.О. Строганов, граф М.М. Новосильцев — блискучі, освічені аристократи, які в різний час побували в Англії; їхнє «англофільство» визначало реформаторські настрої у суспільстві в перші роки ХIХ століття. За в’їдливим зауваженням сучасника, В. Кочубей «краще за інших знав склад парламенту, права його членів, прочитав усіх англійських публіцистів і, як левеня Крилової байки, мав намір вчити звірів вити гнізда».

1792 року В. Кочубей, будучи «від усіх відмінно рекомендований і усіма любимий», призначається посланником у Туреччині; в Стамбулі він знаходився до 1797 року. Наступного року В. Кочубея призначили віце-канцлером Колегії закордонних справ і незабаром йому було даровано графський титул. Однак новоспечений граф опинився у немилості імператора Павла Петровича. Павло I відправив його у відставку, після чого В. Кочубей знову виїхав за кордон, вже як приватна особа.

Після вбивства імператора Павла I одразу ж після державного перевороту В. Кочубей входить до найближчого оточення нового імператора — Олександра I, і стає членом «Негласного комітету», який за своєю суттю був неофіційним дорадчим органом у Російській імперії і активно працював з 1801 по 1803 рік. На засіданнях комітету обговорювалося багато урядових заходів, в тому числі реформа Сенату, заснування міністерств; багато уваги приділялося розв’язанню селянського питання. Але розсудливий і вже досвідчений царедворець, В. Кочубей, зайнявши посаду голови російської зовнішньої політики, стояв дещо окремо від інших членів комітету. Багато сучасників серед інших рис його характеру передусім виділяли обережність і розсудливість.

Займаючись питаннями зовнішньої політики імперії, В. Кочубей вважав, що вона, згідно з кращими заповітами XVIII століття, має «грунтуватися на користі держави, а не на пристрасті до тієї або іншої держави» і вважав природним другом Російської імперії, насамперед, Англію. Водночас Олександр I дедалі більше піддавався впливу Пруссії. Ці протиріччя у поглядах і призвели до ряду зіткнень з імператором, і останній повертає В. Кочубея до Санкт-Петербурга, призначивши його в 1802 році міністром внутрішніх справ. Велику допомогу новопризначеному міністру в організації ввіреного йому відомства надавав статс- секретар Михайло Сперанський, який був на початку правління імператора Олександра I його найближчим радником.

Вони провели величезну роботу для задоволення нагальних потреб країни, яка головним чином торкалася розвитку сільського господарства і промисловості Російської імперії. Співробітництво В. Кочубея і М. Сперанського тривало досить довго. Через певний час саме В. Кочубей консультував свого колегу під час роботи останнього над грандіозним проектом фінансових реформ. Нашому земляку вдалося привернути увагу влади до Чорноморського краю. І все ж таки, через пристрасть до питань зовнішньої політики, до якої він ніколи не втрачав інтересу (наш герой продовжував зберігати свій вплив у російському МЗС), 1807 року після підписання миру із Францією стався його розрив з імператором Олександром I.

Позиція, яку зайняв В. Кочубей як великий землевласник, була цілком обґрунтованою. Він був прихильником збереження торгових відносин iз Англією, і тому різко виступав проти умов Тильзитського миру, що підпорядкував інтереси російської зовнішньої політики французькій. Цілком закономірно, що В. Кочубей став лідером «англійської партії» і, фактично, главою «громадянської опозиції» імператору. У стосунках Олександра I та В. Кочубея знову сталося взаємне охолодження, наслідком чого було звільнення останнього «у відпустку» аж до 1810 року. Після провалу реформ постраждав і М. Сперанський. Його відправили у «почесне» заслання — губернатором Сибіру.

Після перемоги у російсько-шведській війні і приєднання Фінляндії союз із наполеонівською Францією ще більше зміцнів; В. Кочубей був змушений відмовитися від своєї непримиренної позиції. Повернувшись iз Франції, вiн не припиняв захоплюватися порядками Наполеонiвської iмперiї. Залишаючись, однак, осторонь безпосередньої участі в роботі уряду, В. Кочубей зосередив усі свої сили на реформуванні фінансової системи. 1812 року становище його стає двозначним: старий ворог союзу із Францією та видатний представник великих землевласників при дворі, водночас він не хотів псувати стосунки і з М.М. Сперанським — другом Франції та апологетом реформ. Подвійність становища В. Кочубея позначилася й у ставленнi до нього Олександра I, а також вищого суспільства. Восени 1812 року він отримав пропозицію зайняти місце посла у Лондоні, але не побажав залишати Росію у період, коли результат війни з наполеонівською Францією ще був неясним.

1813 року його призначили президентом недовговічної Центральної Ради, а 1819 року — керуючим міністерством внутрішніх справ (міністерство поліції так само було пiд його юрисдикцією). В. Кочубей прийняв цю посаду, плануючи здійснити широкі адміністративні реформи, виконати які за умов, що створилися, однак, не зміг. Розходячись з імператором з багатьох питань внутрішньої та зовнішньої політики, він не зумів повернути колишньої довіри. У своєму «найбільш гнилому і підлому» міністерстві, при всевладді сумно відомого О.А. Аракчеєва, який був у 1815–1825 роках найближчим радником імператора Олександра I та керував на практиці внутрішньою політикою (як організатор і головний начальник військових поселень), при свавіллі генерал-губернаторів на місцях, В. Кочубей не мав якоїсь реальної влади.

1823 року його було звільнено. Повернувся на службу він лише за правлiння Миколи I. 6 грудня 1826 року В. Кочубея призначають головою Державної Ради. Опинившись знову на вершині адміністративних сходів, він, як міг, спасав хоча б своє ім’я та залишки колишніх помірно-ліберальних починів. Їм наш земляк залишався вірний завжди; особливо це стосувалося селянського питання. Щоправда, побоювання практичних заходів не залишали його ніколи. Він бачив невдоволення значних верств населення імперії, хотів і водночас боявся реформ і навіть тих надій, які могли викликати хоч трохи відверті розмови про реформу (нічого не скажеш — метаморфози політики!).

Зустрічаючи протидію з боку імператора, його двора та радників, В. Кочубей дедалі більше заглиблювався у нейтральні області державного господарства, хоча ясно усвідомлював, що справжній успіх тут недосяжний без попередніх широких адміністративних, соціальних і, частково, політичних реформ. Ймовірно, якоюсь мірою цим пояснюється і його суворе ставлення до легальної світської опозиції — особливо до М.С. Мордвінова — прихильника звільнення селян за викуп і без землі, єдиному із членів Верховного карного суду, який відмовився 1826 року підписати смертний вирок декабристам.

Служачи вірою і правдою імперії Романових, Віктор Павлович Кочубей був удостоєний найвищих почестей. 1831 року йому було даровано князівський титул, а за півтора місяця до смерті (1834 рік), призначено державним канцлером внутрішніх справ. Здавалося б, Віктор Павлович Кочубей досяг у житті всього; але хто знає, скільки його відважних мріянь і справ так і залишилися нездійсненими?

Продовження дивись на одній із найближчих сторiнок «Україна Incognita»