Про ціну життя та смерті

«Фанфаризація» війни, її звеличення заради прославляння або реанімації імперії в реваншистських цілях — є огидним злочином, як моральним, так і політичним та інтелектуальним. Це — абсолютна і до того ж свідома брехня (якщо брати сферу пропаганди). Сказане  насамперед має стосунок до трагічних подій Другої світової війни, найстрашнішої в історії людства, а точніше — до тієї брудної, фальшивої й одночасно «гігантомантської» пропагандистської кампанії, яку вже не перший місяць, безсоромно спекулюючи на тій дійсно великій війні, ведуть кремлівські ЗМІ, що рабськи служать Путіну. Гасло «патетичне» й водночас вражаюче цинічне: «Діди воювали, знищили фашизм — будемо вірні їхній пам’яті!» (читай: відновимо імперію й підкоримо «тимчасово втрачені» колишні республіки СРСР, в яких, за твердженням пропагандистських пахолків Путіна, до влади нібито прийшли сучасні «фашисти»).

Сенс цього посилання правлячих московських імперців (з дедалі більш помітним нацистським «акцентом») досить очевидний: вбити в голови зазомбованих «телеящиком» громадян Росії примітивну, але воістину загрозливу для доль людства думку: «Велика Перемога» (у їхній інтерпретації) «дає право» Путіну й втілюваній ним системі силоміць відроджувати «вищу цінність» — Наддержаву. І, якщо буде потрібно, також силоміць розширювати її кордони.

Один із найвидатніших російських письменників другої половини ХХ століття, Віктор Петрович Астаф’єв (1924—2001) був одним із тих «дідів, які воювали». Тричі поранений (двічі — важко), пройшов усю війну, до кінця. Бачив за чотири роки таке, чого вистачило б, за його висловлюванням, «на кілька десятків спокійних життів — це вже точно». Дивом не загинувши, Астаф’єв на все своє життя зберіг непримиренну, люту ненависть до війни. І зміцнилося в його душі виношене, безповоротне рішення — розповісти людям, донести до них правду про те, чим була Друга світова. Страшну, неприкрашену правду. Без радянської агітаційної «балаканини» й огидної помпезності. Бо йдеться про ціну життя і про ціну смерті. Що може бути важливіше за це й потрібніше для людей?

Сказати людям лише «малу часточку правди про війну» (саме це наполегливо підкреслював Віктор Петрович) письменник зміг лише в 1994—1995 роках, коли було, нарешті, завершено й опубліковано його роман-епопею «Прокляті й убиті». Саме там цей художник слова, який починав свій творчий шлях як один із яскравих представників «лейтенантської» (або ж «окопної») прози, — ще на початку 1960-х років — тверезо й чесно, пером великого майстра, показав нікчемність і брехливість усіх цих «вигадок політруків», що найчастіше бачили жахіття війни з безпечної відстані й заклопотаних одним: ефектно відрапортувати начальству. Роман «Прокляті й убиті» зміцнив світову популярність Астаф’єва.

Але ще більше, мабуть, вражає його епістолярна спадщина, його листування — з друзями, знайомими, колегами по перу, опонентами, просто з «далекими» географічно людьми, що написали Віктору Петровичу, сподіваючись дізнатися його оцінку тих чи інших подій війни. Причому листи Астаф’єва — річ дуже «вибухонебезпечна», й досі вона є сильним подразником для місцевої та центральної московської влади (ненависть письменника до брехні й псевдопатріотичних міфів про війну буквально пронизує кожен рядок).

Судіть самі, читачу. Том листів Віктора Астаф’єва «Нет мне ответа... Эпистолярный дневник. 1952—2001 годы» побачив світ навесні 2009 року; перед цим видавець й упорядник тому — письменник Геннадій Сапронов з Іркутська, померлий того самого року, — дав московській опозиційній «Новой газете» право на публікацію листів Астаф’єва. Книжка вийшла у світ; великі підбірки листів було опубліковано в «Новой газете» — і тут почалася справжня вакханалія. Дзвінки з погрозами, істеричні, грубі рецензії в «вірнопідданій» пресі зі звинуваченнями у зраді. І, мало того, на одному з організованих путінською партією «Единая Россия» зборів було серйозно запропоновано... розстріляти Геннадія Сапронова й журналістів газети, що організували публікацію. Звідки ця тваринна злість? Відповідь на це питання дають самі листи Віктора Петровича Астаф’єва. Наводимо витримки з деяких листів.

* * *

1973 рік. Лист І. Соколової:

«У Вас, та й у будь-якій речі, де є «я», — воно, це «я», багато до чого зобов’язує, передусім до стриманості, обережності у поводженні із цим самим «я» і, головне, необхідно зображувати, а не переказувати. У Вас спочатку сімнадцята артдивізія знаходилася на марші... Але це саме наша бригада, озброєна гаубицями зразка 1908 року (гаубицями, в яких для першого пострілу ствол накочувався руками і снаряд досилався у ствол банником), — опинилася на вістрі атаки німців. Спочатку нас зім’яли відступаючі в паніці наші частини і не дали нам як слід закопатися. Потім хлинули танки — ми протрималися декілька годин, бо біля стареньких гаубиць стояли сибіряки, яких не так вже й просто злякати, збити й розчавити. Звичайно, в результаті нас розбили дощенту, від бригади залишилися півтори гармати — одна без колеса і десь близько трьохсот осіб з двох з гаком тисяч. Але танки, що тим часом прорвалися через нас, зустріла артилерія, яка розвернулася в бойові порядки, й добила решта нашої дивізії. Контрудар не вийшов. Німці були розбиті. Товариш Трофименко, командувач, став генералом армії, отримав ще один орден, а мої однополчани давно заорані й засіяні пшеницею під Охтиркою...»

* * *

Дуже часто збігалися наші шляхи на війні: вся дорога до Дніпра майже спільна. Я був під Охтиркою. Наша бригада виявилася тією нещасною частиною, якій випала доля опинитися у мить удару на найгарячішому місці й загинути, стримуючи цей удар. Охтирку, здається, зайняла 27-ма армія й вирушила вперед, оголивши фланги. Німці негайно цим скористалися й нанесли контрудар із двох сторін — від Богодухова й Краснокутська, щоб відрізати армію, яку так недолуго вів генерал Трофименко вперед.

* * *

Дніпровські плацдарми! Я був на південь від Києва, на тих самих Букринських плацдармах (на двох із трьох). Поранений був там і стверджую, до смерті стверджуватиму, що так могли нас змусити переправлятися й воювати лише ті, кому абсолютно начхати на чуже людське життя. Ті, хто залишався на лівому березі й, «не шкодуючи життя», прославляв наші «подвиги». А ми на іншому боці Дніпра, на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, подихали, нас з’їдали воші, щури, що невідомо масою хлинули до окопів.

Ох, не зачіпали б Ви нашого болю, нашого горя мимохідь, поки ми ще живі. Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм — не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється, й головний біль мучить. Може, я не володію тією мужністю, яка необхідна, щоб писати про все, як інші загартовані, непохитні воїни.

* * *

«Лист від 13 грудня 1987 р. (адресат не встановлений):

«...Ось до чого ми дійшли, забрехалися, одуріли! І хто це все охороняв, очі закривав народові, лякав, саджав, чинив розправи? Хто такі ці ланцюгові пси? Які у них погони? Де вони й у кого навчалися? І не помічають, — довчилися! — що їдять, відпочивають, взагалі живуть окремо від народу й вважають це нормальною справою. Ви на фронті, будучи генералом, їли, звичайно, з солдатських кухонь, а ось я бачив, що навіть Ванька-чотовий і той норовив і жерти, і жити від солдата окремо, але, на жаль, швидко розумів, що у нього не вийде, хоча він і «генерал» на передовій, та й не «з тих», і швидко з голоду загнеться або просто загине — від втоми й засмиканості.

Не треба брехати собі, Ілля Григоровичу! Хоча б собі! Важко Вам погодитися зі мною, але радянська вояччина — найоскаженіліша, найбоязкіша, найпідліша, найтупіша з усіх, які були до неї на світі. Це вона «перемогла» 1:10! Це вона кидала наш народ, як солому, у вогонь — і Росії не стало, немає й російського народу. Те, що було Росією, називається нині Нечорнозем’ям, і все це поросло бур’яном, а залишки нашого народу втекли до міста й перетворилися на шпану, що з села пішла й до міста прийшла.

Скільки втратили народу у війну? Адже знаєте й пам’ятаєте. Страшно називати справжню цифру, правда? Якщо назвати, то замість парадного кашкета треба надівати схиму, ставати в День Перемоги на коліна посеред Росією й просити у свого народу пробачення за бездарно «виграну» війну, в якій ворога завалили трупами, втопили в російській крові (далеко не лише в російській! — І. С.). Адже не випадково в Подольську, в архіві, один із головних пунктів «правил» свідчить: «Не виписувати компрометуючі відомості про командирів Радармії».

Насправді: щойно почати виписувати — й виявиться, що після розгрому 6-ї армії противника (двома фронтами!) німці влаштували «Харківський котел», в якому Ватутін й іже з ним зварили шість (!!!) армій, і німці взяли лише полоненими більше мільйона доблесних наших воїнів разом із генералами (а їх взяли цілий пучок, як редиску червону з гряди витягнули)... Може, Вам розповісти, як товариш Кирпонос, кинувши на півдні п’ять армій, застрелився, відкривши «діру» на Ростов і далі? Може, Ви не чули про те, що Манштейн силами однієї одинадцятої армії за підтримки частини другої повітряної армії пройшов героїчний Сиваш і на очах доблесного Чорноморського флоту змів усе, що було у нас у Криму? І мало того, залишивши на короткий час обложений Севастополь, «збігав» під Керч і «танковим кулаком», основу якого становилти два танкові корпуси, показав політрукові Мехлісу, що видавати газету, хай і «Правду», де від першої до останньої сторінки він підносив Великого вождя, — одна справа, а воювати й військами керувати — справа зовсім інша, й дав йому так, що дві (!) армії почали плавати й перетонули в Керченській протоці.

Ну гаразд, Мехліс, підлабузник придворний, базіка й лизоблюд, а як ми 44-го під командуванням товариша Жукова знищували 1-шу танкову армію противника, і вона не дала себе знищити двом основним нашим фронтам і, мало того, перегородила шлях до Карпат 4-му Українському фронту з доблесною 18-ю армією на чолі й усьому лівому флангу 1-го Українського фронту, що після Жукова потрапив під керівництво Конєва в абсолютно пригніченому стані.

Якщо Ви не зовсім осліпли, перегляньте карти в добре відредагованій «Історії Вітчизняної війни», зверніть увагу, що скрізь, починаючи з карт 1941 року, сім-вісім червоних стріл упираються в дві, щонайбільше три синіх.

Всі ми вже старі, сиві, хворі. Скоро вмирати. Хочемо ми цього чи ні. Час Богові молитися, Ілля Григоровичу! Всі наші гріхи нам не замолити: дуже їх багато, і дуже вони жахливі, але Господь милостивий і допоможе хоч трохи очистити й полегшити наші запльовані, принижені й ображені душі. Чого Вам щиро й бажаю».

* * *

Лист Л. Кожевникову. 1995 р.:

«Дорогий мій побратиме по війні!

На жаль, Ваш гіркий лист — не єдиний на моєму письмовому столі. Їх стоси, і в редакціях газет, і у мене на столі, й нічим я Вам допомогти не можу, окрім як порадою.

Зберіть всі свої документи в кишеню, все листування, вдягніть всі нагороди, напишіть плакат: «Співгромадяни! Співвітчизники! Я чотири рази поранений на війні, але мене принижують — мені відмовили в інвалідності! Я отримую пенсію 5,5 тисячі рублів. Допоможіть мені! Я допоміг вам своєю кров’ю!». Цей плакат прибийте до палиці й із самісінького ранку, поки немає оточення, встаньте із ним на центральній площі Томська 9 травня, в День Перемоги.

Вас спробує залякати й навіть скрутити міліція, не здавайтеся, кажіть, що все знімається на плівку — для кіно. Вимагайте, щоб за Вами особисто приїхав голова облвиконкому або воєнком облвоєнкомату. Й доки вони особисто не приїдуть — не сходіть із місця.

Це Вам відразу ж допоможе. Через три дні, запевняю Вас, скрізь і всюди дадуть хід Вашій справі. Але будьте мужні, як на фронті. Тримайтеся до кінця!

Якщо ж Вас почнуть переслідувати, ображати — дайте мені коротку телеграму про це, і я цим землякам-сибірякам такий влаштую скандал, що деякі з них полетять зі своїх теплих місць.

Зробіть ще один подвиг, сибіряче! В ім’я таких самих принижених та ображених, в ім’я своєї спокійної старості. Бажаю Вам мужності!»

* * *

Лист С. Новикової. 26 липня 2000 р.:

«...Звісно, ті, хто бігає або вже шкандибає з портретиками Сталіна по площах і вулицях, жодних «книжок» не читають і читати вже не будуть (чи міг Астаф’єв передбачити, що через 14 років Сталіна прославлятиме «путінська» молодь, надресирована владою! — І. С.), але через два-три покоління буде необхідне духовне воскресіння, інакше Росії — загибель, і тоді буде затребувана вся правда і про солдатів, і про маршалів. До речі, солдатик, навіть тричі поранений, як я, на Русі ще рідесенько, але водиться, а командири, маршали, і головні, і неголовні, давно вимерли, таке було їхнє «легке» життя, та ще цей сатана, за щось на кару Росії посланий, випив із них кров, укоротив віку.

О-ох, матінко моя, і ще хочуть, вимагають, щоб наш народ умів жити вільно, розпоряджатися собою і своїм розумом. Та все забито, заглушено, і винищено, і принижено. Немає в народі вже колишньої сили, щоб він разом піднявся з колін, порозумнішав, змужнів, навчився управляти собою та Росією своєю, великою та знекровленою».

* * *

Так писав про війну Віктор Петрович Астаф’єв. Щось у цих думках може викликати бажання посперечатися, але зрозуміло одне: Астаф’єв і помпезне святкування 70-річчя «Перемоги» по-імперському а-ля Путін — речі абсолютно, полярно несумісні. І ще: це лише гіпотеза, але важко уявити цього видатного письменника в загальному хорі 84 % сьогоднішніх «вірнопідданих» Кремля. У Росії совість завжди була проти влади (якщо не була тотально задушена, втім, навіть за часів Івана Грозного не мовчав митрополит Філіпп Количев). І творчість Астаф’єва це переконливо підтверджує.