Літературна критика: ідеал і реальність

Ім’я критикині Тетяни Трофименко, мабуть, відоме в Україні всім, хто стежить за сучасним літпроцесом. Її гостре перо та часом дошкульні для авторів вислови здатні зачепити за живе, втім письменники не втрачають надії отримати від неї схвальну рецензію на свій твір. У 2019 році вийшла книга Тетяни Трофименко «#Окололітературне» — такий собі путівник для «чайників» світом української літератури, а вже цього року готується до друку «Усе, що ви хотіли знати про українську літературу: романи» — есеї про 22 українських письменників і письменниць від Куліша до Карпи. Про роль письменника у суспільстві, чоловічі та жіночі голоси української літератури та провокування жвавих обговорень як одне із завдань літературної критики — у цьому інтерв’ю з критикесою.

«СТВОРЕННЯ РЕЦЕНЗІЙ І ОГЛЯДІВ Є ТВОРЧИМ ПРОЦЕСОМ»

— Тебе називають «критикицею української літератури», втім дехто з письменників багато років вперто стверджує, що критики в Україні не існує. У чому ж, на твою думку, полягає роль критика? Знайти й порадити якісну літературу для читача? Відкрити нову літературну зірку? Змусити письменників вдосконалюватися? Твій варіант.

— Далі слова «критикиця» цей матеріал ніхто не читатиме, бо якщо звичайні фемінітиви досі є тригером для значної частини суспільства, то від спеціально сконструйованого для провокації слова зазвичай тріщать усі скрєпи й починається жваве обговорення на тему «для чого ви псуєте мову неіснуючими критикицями». А провокувати жваве обговорення — одне з актуальних завдань літкритики (не жарт!). В ідеалі критика — це дослідження актуального літературного процесу, робота з текстами, які щойно вийшли друком.

Метою критики не мав би бути піар видавничих новинок, рекомендації «що читати?» чи просування нових імен — це доволі примітивна просвітницька робота, якою я, скажімо, ніколи би не хотіла займатися. А от простежити нові тенденції в сучасній літературі, побачити появу нових образів, дослідити причину їхньої появи або, навпаки, констатувати, що якісь теми не потрапляють у письменницьку оптику; розібратися з популярними жанрами; показати, як змінюються стилі; що відбувається у творчості автора чи авторки; ініціювати дискусію щодо котроїсь книжки — це цікаво й варто часу.

— Книжки для тебе — це робота, розвага чи щось інше?

— Я працюю переважно з сучукрлітом (ще одне слово, після якого традиційно починається жваве обговорення), тому, коли читаю книжку, вже думаю, що про неї напишу, яким є її місце в літпроцесі тощо. Тому в якомусь сенсі це робота, але робота улюблена, бо якщо розуміти критику як дослідження, то читання й створення рецензій і оглядів є творчим процесом. Якщо ж говорити про роботу в сенсі джерела заробітку, варто пам’ятати, що в наш час в Україні літературна критика не здатна прогодувати, навіть якби умовний літературний критик писав по рецензії щодня (спойлер: для їхньої публікації не вистачить видань, готових платити гонорари). До якоїсь міри це й добре, бо, займаючись чимось одним заради грошей чи ідеї, людина часто вигорає.

ГОЛОВНА ЗАПОРУКА УСПІХУ

— Зараз дуже популярні різноманітні курси, де навчають працювати з текстами. Таке враження, що це модно — бути письменником. А як змінилася роль письменника в суспільстві — з ХІХ століття і дотепер?

— Насправді це велике диво, що бути письменником модно в наш час. Як і літературна критика, письменництво (за поодинокими винятками) не здатне матеріально забезпечити, тому люди, які йдуть у цю сферу, мусять мати інше джерело прибутку, а в літературі прагнуть реалізуватися творчо. І в останні роки, за моїми спостереженнями, так і відбувається.

Курси з письменницької майстерності на кшталт Літосвіти — це насамперед тусовка, що позиціонується як інтелектуальна та креативна. Там престижно перебувати, бо це знайомство з визнаними зірками літератури, можливість зав’язати контакти і знайти однодумців. Не можу стверджувати, що такі курси залізно гарантують якість текстів (із середовища тієї ж Літосвіти чи літагенції OVO виходять і талановиті автори/авторки, і стовідсоткові графомани), але симптоматично одне: сучасні українські письменники вже не гнані й голодні лузери, які «лупають сю скалу», конаючи в праці на благо невдячного народу, як бувало і в ХІХ ст., і пізніше. Зараз це найчастіше успішні молоді люди, націлені на результат.

— Чи вивела ти за роки читання книжок, спостереження за авторами рецепт, як стати популярним письменником?

— Власне, коли ти реалізувався в іншій сфері, у літературу приходиш уже зі своїми кількома тисячами підписників — і це на сьогодні головна запорука успіху. В часи соцмереж перестають грати важливу роль «товсті літературні журнали» чи належність до Спілки письменників — стати популярним можна, викладаючи тексти онлайн. Паперова книжка теж з’явиться, якщо видавці будуть упевнені, що її куплять, а для цього, повторюся, важлива кількість підписників. Звісно, тут можна сказати: а як же якість тексту?!

Правда в тому, що чітких і однозначних критеріїв якості не існує, тому те, що здається стовідсотковою графоманією критикесі Тетяні Трофименко, видається шедевром великій кількості людей, і з цим можна тільки змиритися. Узагалі на популярність треба працювати, тому сучасний український письменник має бути активним у соцмережах, брати участь у фестивалях, волонтерських чи благодійних ініціативах, а також, звісно, жвавих обговореннях. Хороший скандал довкола дебютанта — шанс на популярність!

«ДЛЯ МЕНЕ ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ — СКОРІШЕ ЧИННИК ПОЖВАВЛЕННЯ ЛІТПРОЦЕСУ»

— Чи вважаєш ти українську літературу літературою страждання? Чи змінився образ жінки в українській літературі?

— Література взагалі, за великим рахунком, про страждання, і українська тут не виняток. Без перешкоди не рухається сюжет, а без проблеми немає конфлікту. Суть у тому, як показано це страждання та з якою метою. У сучасній літературі продовжують проговорювати колоніальні травми — і це зрозуміло в умовах інформаційної та реальної війни з Росією, однак не справляє очікуваного виховного ефекту – що більше ми знімаємо патріотичного кіно та пишемо на патріотичні теми, то наполегливіше пересічний громадянин голосує так, як голосує.

Можна скільки завгодно засуджувати такого уявного «масового читача», але мені видається, що більшого успіху можна досягти, якщо не виносити йому мозок ідеологічним вихованням, а зосередитися на цікавому сюжеті, психологічно достовірних образах та читабельності. Якраз на жіночих образах добре видно зміну підходу до проблеми: жінка-жертва, жінка-сексуальний об’єкт чи жінка-раба кохання потроху зникає з текстів, натомість (насамперед у творчості жінок-письменниць, таких як Ірена Карпа, Гаська Шиян, Тамара Горіха Зерня, Ірина Жураковська, Анна Біленька, Тетяна Калитенко) з’являється образ жінки сучасної, здатної самостійно керувати власним життям, реалізуватися в різних сферах, а не лише в родині чи коханні.

— Чиї голоси звучать сильніше в літературі за час незалежної України — чоловічі чи жіночі?

— Я би сказала, що маємо рівноцінну участь жінок і чоловіків у літпроцесі. Умовний «канон сучукрліту» — це і Оксана Забужко та Марія Матіос, і Юрій Андрухович та Сергій Жадан. Інша справа, чи хтось досяг того рівня популярності, аби говорити про «народного улюбленця», — тут, на жаль, діють інші герої «з телевізора».

— Для тебе українські літературні премії — це престиж чи рудимент минулого?

— Для мене літературні премії — скоріше чинник пожвавлення літпроцесу (так, я знову про жваві обговорення як двигун прогресу). Навіть існування Шевченківської премії, яку я вважаю абсолютним рудиментом, виправдовує те, що вона провокує дискусії. Якісь імена стають більш видимими, якісь теми актуалізуються — і це добре. Головне — не ставитися до премій надто серйозно, бо результат кожної відзнаки — це лише рішення конкретного журі (часто компромісне). А хто справді лишиться в літпроцесі чи ввійде в канон — покаже майбутнє.

ХТО З УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ МОЖЕ ОТРИМАТИ НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ

— Чи включений український літпроцес у світовий літпроцес? Чи стежать наші письменники за літературними трендами у світі?

— Наші письменники стежать за літературними трендами настільки прискіпливо, що іноді складається враження, ніби певні теми чи стилі переносяться в сучукрліт механічно, за принципом «у нас іще такого не було». Це, поза сумнівом, розширює жанрову різноманітність, і завдяки цьому ми маємо, наприклад, уже достатньо розвинені сегменти фантастики/фентезі, «темної літератури», детективу тощо. Не всі спроби є вдалими, і тут важливо пам’ятати: рішення автора написати, приміром, мешап-роман не означає автоматично, що він буде класний, бо такого мало. Що ж до популярності українських авторів за кордоном, то маємо сталий набір «облич», тексти яких перекладають. Зараз завдяки перекладацьким проєктам кількість «перекладених» письменників збільшується.

— Коли хтось з українських авторів отримає Нобеля? Твій прогноз.

— Думаю, це буде хтось із тих авторів, кого активно перекладають, найбільше шансів у Забужко, Андруховича чи Жадана.

— Масова література vs елітарна література. Мистецтво має бути для мистецтва чи для читача?

— Мені здається, що в сучасній Україні питання так не стоїть, бо кількість людей, які дивляться телевізор, рішучо переважує кількість тих, хто читає книжки. Тому те, що замислювалося як «елітарний» текст, може стати популярним — серед активної інтелектуальної читацької спільноти. Те, що замислювалося як «масове», може бути відкинуте цією спільнотою через примітивність, а до «простих людей» узагалі не дійти, бо вони книжок не купують. Умовний «український читач» зараз — це сукупність різних аудиторій, які майже не перетинаються, мають різні уподобання, рівень освіти чи соціальний статус, тож краще говорити про адекватність тексту сегменту поширення, а не про «високе» чи «низьке» мистецтво.