Місцями поетичного злочину

«Це поети, яких зазвичай не побачиш на «Форумі видавців», – говорить мені молодий письменник Василь Карп’юк дорогою до Верховини. Ми прямуємо з Чернівців, де вчора розпочався фестиваль «Від Гуцулії до кряжів донецьких», а продовжується він на цій нерівній дорозі. З нами Мирослав Лазарук, організатор цієї події, а також поет Василь Герасим’юк із дружиною, художник і поет Василь Андрушко, а ще — Роман Киселюк, Ярослав Ясінський, Іван Війтенко, Микола Близнюк  і скульптор Володимир Шолудько. Наша подорож — це своєрідне слідування Via Dolorosa поета Тараса Мельничука, який пішов із життя 20 років тому. Ми мандруємо його дорогами.

Перша зупинка — церква в Криворівні. Її в планах, але проминути це диво гуцульської архітектури було би помилкою, тим більше про отця, який там служить, розказували всі ще в Чернівцях. Отець Іван Рибарук зустрічає нас жартівливою віршованою імпровізацією. Дзюрчить струмочок та сяє яскраве сонце. Перед нами церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована 1719 року. Дерев’яна, розписана темперою ще в ХІХ столітті. Усередині все оформлено в гуцульському стилі. «Зараз найголовніше — не скурвитися, – говорить отець і уточнює, – ні в церкві не скурвитися, ні в літературі. Бо курво — це різкий поворот убік». У цьому храмі, так просто, вклякнувши на колінах, молився Мельничук.

Літературно-меморіальний музей Івана Франка зустрічає нас хлібом-сіллю. У Криворівні Франко зупинявся 1901-1914. Також тут бували Стефаник, Черемшина, Кобилянська, Хоткевич, Кобринська. Розкішна природа і тиша — не знайдеш кращого місця для письма. Це розумів і Коцюбинський, пишучи «Тіні забутих предків».

До хати-музею кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» ми теж заходимо. Цю хату знайти може й не просто, але варто. На дверях — мобільний телефон господині. Про стрічку вона розповідає дуже колоритно — мовлення, пересипане діалектизмами, наростає як хвиля, а потім стишується.

Це один із фестивалів, які проводяться з користю для учасників (нам показують найцікавіші місця Гуцулії), але й ми маємо свій внесок — вірші. Для цього ми у Верховині. В актовій залі місцевої школи вже чекає більше сотні людей. Усі прийшли завчасно — немає столичної звички запізнюватися. Ми поки не зайшли в приміщення і розглядаємо гори, гріємося на сонці, розмовляємо. Я помічаю вивіску, яка рекламує купання в чані, що знизу підігрівається вогнищем, і одразу думаю про пекло. Утім, як виявилося, ця традиція має оздоровчий ефект. У деяких селах, кажуть, купаються в чанах часів Австро-Угорщини. І хотіла би я тут написати, що ми полізли в чан, але ні, ми пішли в школу читати вірші.

На сцені — Василь Герасим’юк. «Я не применшую значення Павличка, але наша культура має будуватися на правді», — говорить він, апелюючи до слів поетеси Анни Космач, яка щойно прорікла, що й Мельничук, якби був живий, покаявся би, як це зробив Дмитро Павличко. «Якби був живий, знайшлось би і йому за що каятися, мови нема, але це були би різні покаяння…, – наголошує Герасим’юк, — Поет за свої вірші в тюрмі сидів».

Тарас Мельничук відсидів у в’язниці, і за якийсь час співробітник СБУ урочисто вручив йому рукопис збірки віршів «Чага», що була доказом його злочину. Тобто це був поетичний злочин. Поет встиг побачити книгу надрукованою вже у лікарні, перед смертю. Про це ми дізнаємося на заключній частині фестивалю уже в Чернівцях, де показують документальні кадри цього історичного вручення. Переслідуваний поет тут із бородою, худий та усміхнений. Називає представника СБУ «кагебістом», а той його виправляє. Якісь абсурдні це кадри. На них усі всміхаються — молодий поет Іван Малкович, поет Василь Рябий, письменник Дмитро Гриньків — але це сумний усміх.

У дні фестивалю багато говорили про Тараса Мельничука. Казали, що він був «оригінальний і в поведінці і в творчості», що жив у редакції районної газети, а пізніше — у художній майстерні Василя Андрушка. Розповідали, як не прижився в Чернівцях. Його односельці вважали поета диваком та місцеві пияки якось спалили йому хату. А може й не вони це зробили, а якісь спецслужби — озвучувалися різні версії. І була ще одна історія. Якось у студентському гуртожитку він хотів позичити у когось «Кобзаря», йому відмовили, а в нього з’явилися сльози на очах. Доволі символічно, що під час фестивалю на тому будинку розмістили меморіальну дошку, виконану київським скульптором Володимиром Шолудько. На ньому молодий поет, яким він і був, коли жив у тому будинку на вулиці Радищева.

На заключних поетичних читаннях оголосили цьогорічних лауреатів премії імені Тараса Мельничука. Ними стали поет і видавець Василь Карп’юк і перекладач віршів Мельничука на російську Володимир Артюх. Автори читали свої твори, а чернівецька поетка Інга Кейван представила аудиторії віднайдений в архівах Муніципальної бібліотеки А.Добрянського рукопис віршів Тараса Мельничука. «Над містом смог... / А воно ж не Париж / не Нью-Йорк / І легені мої клекочуть / аж десь у небі / Піднімаю / череп вечора: / – Бідний Йорик, / І будинки стирчать із землі, / наче кінські ребра», — цитує вона. Цікаво, що також неопубліковані тексти поета передав до «Буковинського журналу» поет Ігор Калинець. І стільки таких текстів загублено, або сховано по архівах не знає ніхто, Via Dolorosa триває тепер уже не з самим Мельничуком, а з його текстами.

«Ти знаєш, Коцю, коли я сидів у камері одиночці, до мене підкрався відчай. І тут з’явилася думка: Тарасе, ти не один. Є Бог. А потім: Ти не один, є ще Україна», — переказує слова Мельничука поет Микола Близнюк. І собі віриться, що ми теж не одні.