Експансія почалася з викрадення історії
Започаткована надзвичайним і повноважним послом України Сергієм Кислицею ініціатива про перейменування агресивної сусідки-загарбниці у Московію, т.т. звернутися до її історичної назви, дає нам вагомий шанс нагадати про давню українську Державу під назвою Русь і й згадати де і коли у нас вкрали назву та нашу історію.
Як відомо, перша згадка у писемних джерелах про русів на Наддніпрянщині (росомонів) належить готському історику Іордану і відноситься до IV ст. Про народ рос, який живе між Дніпром і Доном, згадує сирійський історик Захарія-Ритор, або Псевдо-Захарія (VI ст.).
Привертає увагу вирішення проблеми походження Русі відомим українським істориком О. Пріцаком. Вчений вважає русів «поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків», які протягом IX – початку XI ст. «володіли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територіями». Для нього Русь у цей період «представляла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складену з морських і річкових кочівників, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією». І лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на Київській, Чернігівській й Переяславській землях.
Термін «Русь» широко вживався в арабських, візантійських, латинських джерелах і, нарешті, у найдавніших літописах саме для визначення східнослов’янської держави, що складалась на території Середнього Подніпров’я у VI–IX ст, а також як етнічна назва.
У «Повісті врем’яних літ» «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Згодом, з розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів’їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Разом з тим зберігалось поняття про Руську землю у вузькому значенні — як про регіон Київщини і Поросся.
Протягом XII – початку XIII ст., згідно з літописними свідченнями, етнічна назва «Русь», яка досі прикладалась до полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину. Галицький літописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумів об’єднати більшість українських земель, титулатуру «самодержця всеї Русі». Поняття «Русь», таким чином, на кінець XII – початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою.
Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом й московські князі, які висловлюють свої претензії на культурну спадщину усієї давньої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Вже московський князь Симеон Гордий (1340–1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не було ніяких реальних підстав. Це усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця XVII – початку XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія», а до її населення — «московити». Аналогічна термінологія вживається також багатьма мандрівниками, які у XVI–XVII ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та ін.). У той же час щодо України застосовувалась її давня назва — «Русь» (Russia, або Ruthenia).
На одній з найдавніших карт України, складеній у Римі у 1508 р., українські землі, в тому числі й Галичина, позначені як Русь. Ця назва залишається національною назвою українського народу. Ряд визначних українських письменників і вчених XVI ст., які походили переважно з Галичини, для підкреслення своєї національної належності перед широкою європейською аудиторією підписували свої твори подвійним прізвищем: Оріховський-Русин (Orichovius-Ruthenus, або Orichovius-Roxolanus), Туробінський-Русин (Turobinius-Ruthenus), Тичинський-Русин (Ticzyniensis-Ruthenus), Павло Русин (Paulus-Ruthenus), Григорій Чуй Русин (Gregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus). Станіслав Оріховський з гордістю пише про своє національне походження: «Я русин і цим пишаюся, і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій рід і руську кров, про місце, де народився й виріс».
Поряд з латинським варіантом назви Русі — «Ruthenia» у Західній Європі для позначення Русі Київської та України у X–XVI ст. вживався також етнонім «Росія» як «Russia». Термін «Росія» (країна росів) — грецького походження і утворився згідно з правилами грецької граматики від імені «Рос», різновиду терміна «Русь». Таким чином, «Росія», «російський» є грецькою вимовою давніх місцевих термінів «Русь», «руський». В Україні ця модифікація давнього етноніма «Русь» широко застосовувалась у XV–XVII ст. з поширенням грецької книжності. Так, у передмові до Часослова, надрукованого у Києво-Печерській лаврі у 1617 р., відомий український культурний діяч ієродиякон Захарія Копистенський зазначає: «Се правовѣрный христіанине и всякъ благовѣрный читателю, от нарочитих мѣст въ Россіи Кійовскихъ лавры Печерскіа...». У записі Гальшки Гулевичівни Лозки, української шляхтянки, однієї з фундаторів Київського Богоявленського братства, говориться, що вона засновує його «правовѣрным и благочестивым христианом народу россійского», який проживає в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського. Київський митрополит Іов Борецький іменує себе архієпископом Київським і Галицьким «и всея Росіи, всѣм посполито Россійского рода, так в короне Полской, яко и у великом князествѣ Литовском».
Починаючи з оповідання про захоплення Києва військами Андрія Боголюбського (у літописця він великий князь московський) дедалі чіткіше відрізняються Русь (землі України) і Московська земля, або Москва, якою він називає Володимире-Суздальське князівство. Така дефініція назв «Русь» і «Москва» була характерною для українського суспільства, насамперед інтелігенції, у XV–XVII ст., що, як і вся Західна Європа, Руссю називали українські землі, а для Російської держави застосовували термін «Москва», «Московія».
Український поет-гуманіст Севастян Кленович писав у поемі «Роксоланія» наприкінці XVI ст.: «Ліси неосяжні обіймає Русь славна, ген до литовських угідь землі ходять її, тягнуться пущі густі до московських суворих просторів».
Прагнення московських царів видати себе за прямих спадкоємців Русі Київської, яке посилилося після 1654 р., спонукало їх утвердити себе перед Європою у державній термінології, що ідентифікувала б Московську державу з усією давньою Руссю. Цього особливо наполегливо домагалась російська дипломатія в роки царювання Петра І, яка активно утверджувала у вжитку на заході новий термін «Росія», «росіяни» замість звичайного досі для європейських країн «Московія», «московитяни». Так, з наказу Петра І Меншиков надіслав циркуляр російському послу в Голландії: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали Российским, о чем и к прочим ко всем дворам писано».
Власне протягом XVIII ст. у Російській імперії утвердилась остаточно її ідентифікація з політичною і культурною спадщиною Русі Київської. В основу імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців і білорусів від створеної ними величної будови давньої руської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.
Назва Україна (Оукраина) вперше зустрічається у Київському літописі, де під 1187 р. у зв’язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича зазначається, що за ним «Оукраина много постона». У даному випадку цей термін у значенні «край», «земля» стосувався Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаємо у тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін.
Зміст українського слова «україна» не можна ототожнювати з його російським відповідником — «украина», який у російській мові означає окраїну. Саме такий зміст і вкладали у назву Української землі, України російські асимілятори, стверджуючи, що Україна є нічим іншим, як окраїною російської чи польської держави. Однак в українській мові «окраїна» і «україна» — зовсім різні поняття і походять від різних слів неоднакового змісту. Український вчений С. Шелухін цілком справедливо зазначає, що слово «україна» є поняттям «про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після цього сам стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ («Великий світ Україна, та нігде прожити...»), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття відноситься тільки до землі».
В українській народній творчості часто вживаний термін «україна» застосовується саме у розумінні земля, край, область володіння у певних межах, а не як окраїна якоїсь землі. Так, у пісні про Орла і Сокола останній каже: «Дарую тобі, орле, всі області мої, а сам я полину на чужу вкраїну». У другому варіанті продовжується: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку» Або: «А старий сокіл з чожої україни прибуває, сизокрилого орла на своїй україні стрічає». У цьому контексті термін «україна», «вкраїна» — це, безперечно, сторона, край, земля. І якщо трактувати їх тільки як «окраїна», то вийде явний абсурд.
Поступово термін «україна», «країна», «вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, на якій проживав український етнос. Таким чином, Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим українці за давньою традицією продовжували називати себе народом «руським», а росіян — «московитами».
Особливо часто термін «Україна» вживається у народній творчості. Зокрема, в українських думах та історичних піснях XVI–XVII ст., що свідчить про його народне коріння, а також, можливо, більш давнє походження, ніж термін «Русь». Активно утверджується назва «Україна» у період піднесення національно-визвольного руху українського народу у XVII ст.:
Ой, Богдане, батьку Хмелю
Славний наш гетьмане!
Встала наша Україна
На вражого пана...
Одночасно назва «Україна» поширюється в Європі. Починаючи з другої половини XVI ст., на багатьох європейських географічних картах поряд із давнішою назвою «Русь» зустрічаємо нову — «Україна» (Ukraine). Зокрема, на карті французького купця Мотіеля, якою він користувався під час поїздки до Туреччини у 1580–1582 рр., вся територія України позначена як «Ukraine».
Поширенню цього терміна у Західній Європі особливо сприяв виданий у 1650 р. у м. Руані «Опис України» де Боплана. На головній карті цього видання чітко позначено Україну, яка включає Чернігівщину, Полтавщину, Київщину, Поділля, Покуття, Волинь, Галичину зі Львовом, а також значну частину сучасних Херсонщини, Одещини і Дніпропетровщини. Росія показана землею, суміжною з Україною, і називається Великим князівством Московським.
Термін «Україна» поступово витісняє з ужитку такі назви нашої батьківщини, як Сарматія, Козакоросія, Черкасія та ін. Утвердження народної назви «Україна» як національної свідчило про консолідацію усієї української людності, піднесення її національної свідомості.
Слід, однак, зауважити, що термін «Русь», «руський» ще певний час застосовувався поряд з «Україна», «український». Етнонім «руський», «русин» зберігся найдовше (аж до кінця XIX ст., а подекуди і пізніше) саме в тих регіонах України, які не входили до складу імперії Романових й не мали потреби захищати від неї свою окремішність (Галичина, Закарпаття). І лише у XIX ст. завдяки патріотичним зусиллям українських громадських та культурних діячів, письменників назва «Україна» та похідні від неї — «українець», «український» — стають загальновживаними.
Отже, історично склалося так, що наша батьківщина протягом тривалого часу мала дві основні назви — Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національна назва.
Тому заява постійного представника України при ООН Сергія Кислиці не лише нагадування про необхідність відновлення історичної справедливості, а шанс подумати, а чи не варто нам, повертаючи вкрадену у нас історію, повернути й історичну назву нашої держави Україна-Русь.
