І знову дещо про зачаровані кола історії
Історія повторюється двічі – спершу у вигляді трагедії, вдруге – у вигляді фарсу. Цю думку Карла Маркса я навів у своїй попередній статті («Чи петлятиме й надалі історія зачарованими колами»), зауваживши, що Маркс був невиправним оптимістом. Насправді історія (точніше, певні її сюжети й алгоритми) можуть повторюватися до нестями, принаймні, якщо за справу беруться орієнтовані на «світле та величне минуле» тоталітарні сили, для яких мета виправдовує найбрутальніші засоби, а брехня є способом існування. Їхня «радіація» здатна перетворити розвинені демократії на казна-що, звично ставлячись до тоталітаріїв як до нормальних людей… Минулого разу я звернувся до сюжетів про «миротворця Гітлера» і його підспівувачів із Лондону та Парижу. Зараз же перенесімося до «зоресяйної Москви» 1939-го, вчитаймося у те, що тоді говорив тодішній прем’єр і нарком закордонних справ СРСР, найближчий соратник Сталіна В’ячеслав Молотов.
Перед нами – доповідь Молотова від 31 жовтня 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР про зовнішню політику уряду. Головним у цій політиці Молотов назвав установлення дружніх відносин більшовицького Радянського Союзу і нацистського Третього Рейху: «З часу укладення 23 серпня радянсько-німецького договору про ненапад було покладено край ненормальним відносинам, які існували впродовж ряду років між Радянським Союзом і Німеччиною. На зміну ворожнечі, яка всіляко підігрівалася з боку деяких європейських держав, прийшло зближення і встановлення дружніх відносин між СРСР і Німеччиною. Подальше поліпшення цих нових, хороших відносин знайшло своє вираження в німецько-радянському договорі про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, підписаному 28 вересня в Москві. Крутий поворот, який стався у відносинах між Радянським Союзом і Німеччиною, між двома найбільшими державами Європи, не міг не позначитися на всьому міжнародному становищі».
Чесно сказано: спільна перемога над другою Річчю Посполитою та її поділ, а на додачу дружба між двома провідними тоталітарними державами, розцінюється Молотовим як незаперечний позитив. Ба більше: «Якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина знаходиться у становищі держави, яка прагне до якнайшвидшого закінчення війни і до миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти замирення». Тобто Німеччина, виходить, завдяки загарбанню питомих польських земель перетворилася на миролюбну державу. Миролюбність Третього Рейху Молотов відзначив іще не раз і зробив знаменний висновок: «Останнім часом правлячі кола Англії і Франції намагаються представити себе як борців за демократичні права народів проти гітлеризму, причому англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як “знищення гітлеризму”. Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець “ідеологічної війни”, що нагадує старі релігійні війни… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? …Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за "знищення гітлеризму", прикриту фальшивим прапором боротьби за "демократію"».
Іншими словами, війна за знищення тоталітаризму – це злочин. Схоже, так у Москві вважають і нині – як щодо самої Росії, так і її союзників…
І ще один важливий сюжет цієї промови. Молотов висунув вимогу до Великої Британії та Франції – скасувати морську блокаду Німеччини, а до США – припинити продаж зброї демократіям, які воювали з нацизмом: «Ми розраховуємо, що нейтральні країни, а також громадська думка Англії та Франції визнають правильність нашої позиції і вживуть заходів до того, щоб війна між арміями воюючих країн не була перетворена на війну проти дітей, жінок, людей похилого віку, хворих». Бо ж «заборонити ввезення предметів масового споживання – значить приректи дітей, жінок, людей похилого віку, хворих на лиха і голодну смерть». До того, що не можна заборонити ввозити Німеччині, Молотов відніс, зокрема, «продукти харчування, паливо для мирного населення і предмети одягу». Цікаво, як відрізнити паливо і харчі для мирного населення (значна частина якого на заклик фюрера працювала на військових заводах) від палива та харчів для армії? І який гуманізм, яка турбота про цивільний люд! У Путіна і Медвєдєва був гарний учитель…
Рішення ж США про зняття ембарго на продаж зброї демократичним державам, виявляється, «буде мати своїм результатом не ослаблення війни і не наближення кінця війни, а навпаки – посилення, загострення і затягування війни». Інакше кажучи, США цим своїм кроком не дадуть Німеччині перемогти своїх противників (на час виступу Молотова Третій Рейх уже на повну силу планував операції на Західному фронті та розгортав там війська, у Кремлі про це знали і дбали про свого союзника – не лише політично підтримуючи його на найвищому рівні, а й постачаючи його необхідними для війська та промисловості матеріалами). Дуже схоже на сьогодення, коли у Москві говорять про поставки зброї Україні, чи не так?
Принагідно нагадаю, що в останні тижні перед початком Другої світової війни були зафіксовані постійні намагання лідерів Франції і Британії – «агресорів», за Молотовим, - домовитися з Гітлером та натиснути на союзну їм другу Річ Посполиту, щоб та задовольнила німецькі вимоги – віддала Ґданськ і так званий «коридор» між основною територією Третього Рейху і Східною Пруссією. А на додачу погодилася на переговори про повернення Німеччині частини Сілезії – мовляв, тамтешнє населення у своїй більшості дуже любить Гітлера (аргумент чудовий, і знов-таки корелює з сьогоденням – на Донбасі, мовляв, люди дуже люблять Путіна, а тому краще передати його Росії). І навіть за десять днів до вторгнення нацистів до Речі Посполитої британський уряд «мюнхенця» Чемберлена продовжував твердити, що, мовляв, у новітній суперечці між Німеччиною та Польщею немає нічого, що могло б виправдати застосування сили. Наче то була просто «суперечка», в якій рівнозначно винні обидві сторони…
Але повернімося до Молотова. Як відомо, за радянсько-німецьким пактом Фінляндія була віддана на поталу Кремлю. Після польського походу розпочалася підготовка до удару про фінах. Останнім були виставлені тяжкі вимоги – фактично йшлося про демілітаризацію Країни Суомі та про позбавлення її політичної суб’єктності. Та фіни не капітулювали, тож 29 листопада СРСР розірвав з Фінляндією дипломатичні відносини, а Молотов по московському радіо заявив: «Ворожа по відношенню до нашої країни політика нинішнього уряду Фінляндії примушує нас вжити негайних заходів для забезпечення зовнішньої державної безпеки». Щось дуже нагадує, чи не так? Радянському народу та всьому світу було заявлено про фінські провокації і підготовку нападу на СРСР, а 30 листопада почалося вторгнення. 1 грудня у зайнятому Червоною армією фінському прикордонному містечку Теріокі вигулькнув маріонетковий «уряд» т.зв. Фінляндської Демократичної Республіки на чолі з присланим Кремлем Отто Куусіненом. 2 грудня з ним був у Москві підписаний «договір про взаємодопомогу та дружбу». Жодної підтримки у Фінляндії цей «уряд» не мав. Утім, такий хід дав змогу говорити, що СРСР не веде війну, а лише допомагає «законному уряду Фінляндії» перемогти «фашистів», що радянські літаки скидають на міста Суомі, за словами Молотова, «мішки с хлібом для голодуючих фінських трудящих», а не бомби. Це не дуже допомогло: СРСР набув у світі репутацію агресора, його виключили з Ліги Націй, яка була в цьому плані чесніша за ООН. Зірвалося й головне: до 21 грудня, до 60-ліття Сталіна Червона армія мала оволодіти фінською столицею – містом Гельсінкі. Проте фіни не склали зброю і завдали сталінським воякам страшних утрат. Утім, сили були нерівні, і зупинила Кремль у його намірах приєднати «братську» Фінляндію до СРСР лише загроза ударів британської стратегічної авіації з аеродромів в Іраку по нафтопромислах Баку…
Сергій Грабовський
