Never Say Never, Germany
30 листопада 2022 року. Берлін. Без перебільшення: історичний день для України та українців!
Адже саме у цей день Бундестаг накінець визнав Голодомор тим, чим він був насправді - геноцидом українського народу.Це - величезна перемога України. Без жодного сумніву.
Вдвічі приємно, що це рішення стало не просто якоюсь формальністю. Воно було дійсно вистражданим, ставши результатом тяжкої дипломатичної боротьби. Визнання Голодомору Німеччиною було справою нашого життя в Берліні протягом багатьох років, особливо після успішного ініціювання для розгляду німецьким парламентом відповідної петиції навесні 2019 року.
Якщо чесно, то більш затятого спротиву з боку німецьких політичних еліт як у цій святій для українців справі ми не відчували у жодному іншому питанні. Жодному! Більшого хейтерства і стільки shitstorms ми з чоловіком ніколи не переживали, причому навіть з боку тих, хто досі себе називає «великими друзями» України.
Саме тема Голодомору відкрила нам очі на те, хто є хто в Німеччині, саме вона привідкрила завісу над тим, як реально ухвалюються (чи навпаки блокуються) важливі політичні рішення у Берліні щодо України.
Чому ж це рішення Бундестагу таки було прийнято? Чому воно було ухвалено саме зараз? Адже нам постійно говорили прямим текстом про те, що НІКОЛИ (niemals) Німеччина не визнає Голодомор. Переконували нас у тому, що було б для всіх краще, якби ініціаторка петиції - фантастична патріотка України Наталія Ткачук (Порше) - тишком-нишком відкликала її.
Причин, чому Німеччина все ж таки визнала Голодомор, чимало. Безумовно, головним тригером стала повномасштабна російська агресія і безпощадна війна на винищення України і всього українського. Якби москва не здійснила збройний напад з неприхованою метою стерти нашу Вітчизну з лиця землі, то процес визнання і далі б затягувався в часі. Це для нас очевидно. Але це лише половина питання.
Безпосередньою ж причиною рішення Бундестагу 30.11 стало те, що німецький політичний істеблішмент - причому як світлофорна коаліція, так і опозиційний блок ХДС/ХСС - усвідомлювали співвідповідальність Берліна за розв‘язання росією цієї варварської війни через багаторічну політику ФРН на умиротворення путіна. З іншого боку, з огляду на те, що німецькі науковці, у т.ч. із т.зв. «Німецько-української комісії істориків», відмовилися серйозно досліджувати цю тему, насамперед, справжню роль Німеччини протягом 1932-33 рр., цим довелося займатися нам самим. Адже ще у вересні 2019 р. співголова «комісії» проф. Шульце Вессель офіційним листом повідомив нас про те, що це - тема українсько-російських відносин.
Так от, навіть поверхневого погляду на відносини між Берліном і Москвою напередодні і під час Голодомору було достатньо, щоб констатувати незаперечний факт: саме Німеччина виступала головним союзником Сталіна, у всіх відношеннях. Саме Німеччина - попри очевидні ідеологічні розбіжності - була головним торговельним та інвестиційним партнером СРСР у процесі насильницької індустріалізації та колективізації. Більше того, навіть те, що нам самим вдалося «накопати» у відкритих джерелах, передовсім у німецьких газетах 1932-33 рр., свідчило про те, що не лише уряд, але й широкі верстви суспільства були чудово поінформовані про жахливі наслідки рокового берлінсько-московського тандему, німці добре знали про голодну смерть мільйонів українців.
Таким чином, стало очевидним, що Німеччина була свого роду непрямим співучасником злочину Голодомору, яка - знаючи про звірства сталіна і його посіпак - не не вжила заходів для запобігання цих жертвам, для припинення союзу зі сталіним. Якщо до 24 лютого всі ці історичні факти у Берліні ще могли ігноруватися, то після воєнного вторгення росіян, після масових злочинів проти мирного населення на окупованих територіях, після системного винищення енергетичної інфраструктури, всі ці історичні паралелі між Голодомором-геноцидом і сьогоденням, стали ще більш зримими, їх більше не можна було приховувати під сукном.
Тож Бундестаг був фактично ПРИМУШЕНИЙ діяти, визнавши Голодомор для того, щоб Німеччина опинилися на правильному боці історії. Адже для німецького суспільства немає нічого гіршого, аніж знову відчувати провину - цього разу не тільки за злочини нацизму, але й за найбрутальнішу агресію на європейському континенті після Другої світової. Причому цікавим є той факт, що у резолюції, схваленій німецьким парламентом 30.11.2022 р., немає жодної згадки ані про саму петицію 2019 р., яку німці футболили як могли понад три роки, ані про заклик до Бундестагу про визнання Голодомору з боку Верховної Ради 16 грудня 2021 р., підтриманий - до речі - конституційною більшістю в 331 голос. Це було зроблено свідомо, щоб показати, нібито самі депутати Бундестагу взяли і - ні з того, ні з сього - прозріли та й зробили цей жест доброї волі та солідарності з Україною.
А також для того, щоб попередні цинічні відмови визнати Голодомор відійшли в небуття. Як би там не було, головне - це те, що ми маємо результат! Ми з чоловіком надзвичайно щасливі, що спільні зусилля тисячів українців - а петицію підписали понад 73 тисячі осіб, увінчалися накінець успіхом. Це велика спільна історична перемога України.
Тож сьогодні хочеться особливо подякувати всім, хто безпосередньо долучився до цього тріумфу. Насамперед, дякуємо Наталії Ткачук, яка виступила ініціаторкою петиції і всі ці роки активно її просувала у Петиційному комітеті, попри шалений спротив і навіть відверті погрози. Дякуємо кожному з 73177 підписантів цієї петиції, яка стала однією із найбільш успішних в історії німецького парламентаризму.
Дякуємо тим небагатьом німецьким історикам та журналістам, які не побоялися виступати проти мейнстріму і допомагали нам просувати тему Голодомору: насамперед професору Герхарду Сімону, який представляв петицію в Бундестагу, кореспонденту газети Welt Рихарду Герцингеру за його численні публікації в ЗМІ журналісту FAZ Герхарду Гнауку кореспонденту «Німецького радіо» Томасу Франке кореспонденту газети Reutlinger General-Anzeiger Юргену Рамігу кореспонденту газети Tagespost Штефану Байєру
Без цих та інших голосів у ЗМІ навряд чи би вдалося донести правду про Голодомор до німецького суспільства, посиливши тиск на правлячий клас. І звичайно ж хочеться подякувати нашій потужній громаді в Німеччині, особисто Ростиславу Сукеннику, голові правління Об‘єднання українських організацій в Німеччині, Людмилі Млош, голові Центральної спілки українців Німеччини, багатьом активістам, зокрема Олександру Снідалову. Але тепер найголовніше - що ж відбудеться в Німеччині після визнання. Адже у своїй резолюції (п.1) Бундестаг всього-навсього закликає федеральний уряд «і надалі політично підтримувати пам‘ять про жертв Голодомору і просувати це на міжнародній арені - також за допомогою різних освітніх пропозицій».
Чи буде уряд Німеччини наповнювати цей розмитий заклик практичним змістом, чи на темі Голодомору поставлять жирну галочку і тихенько забудуть - все це залежатиме від кожного з нас, дорогі друзі. Українська громадськість повинна прискіпливо проконтролювати, щоб якнайшвидше тема Голодомору була включена у шкільні програми. Це залежатиме, до речі, не стільки від федерального уряду, скільки від т.зв. Конференції міністрів освіти - кооррдинаційного органу 16 земель. Так само мають бути розпочаті дійсно комплексні наукові дослідження про справжню роль Німеччини напередодні та під час Голодомору. Але найголовніше - співвідповідальність Німеччини за Голодомор має стати переломним моментом для того, щоб федеральний уряд кардинально змінив підходи для масштабної - насамперед військової - допомоги Києву для перемоги у нинішній війні. Саме це і стане лакмусовим папірцем, наскільки серйозно німці сприймають визнання Голодомору.
Світлана Мельник, амбасадорка проекту «Зерна правди», громадський діяч, старший науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, к.ю.н.
