Чи ж варто соромитися називати речі своїми іменами?
Як уже відомо, перший заступник постійного представника РФ в ООН Дмитро Полянський заявив, що Москва екстрено скликає проведення засідання Ради безпеки цієї організації через «українську кризу» та прояви русофобії, яка нібито вирує на території України, а також на Заході. Імен доповідачів з цих питань він не назвав, «щоб вони не зазнавали тиску з боку ворогів Росії». Відповідне засідання анонсоване на вівторок 14 березня і має розпочатися близько 16.00 за київським часом.
Отже, не російське вторгнення, а «українська криза». Суть якої, мабуть, у тому, що українці прагнуть жити своїм розумом у своїй державі, а не бути складовою путінського «єдиного народу». А русофобія їхня, схоже, в тому, що вони у своїй масі (крім покидьків і дурників) вважають Росію ворожою державою, а російську культуру, носії якої масово вбивають, ґвалтують і грабують українців, – культурою, м’якою кажучи, низькопробною. Тут усе зрозуміло, бо ж ідеться про нормальне ставлення до імперського агресора. Проте, з іншого боку, русофобія – це таки реальність. Адже слово «фобія» (давньогр. φόβος – страх), згідно зі «Словником іншомовних слів», часто вживається як складник певного терміну; при цьому зазначено, що «…фобія» у складних словах відповідає поняттям «нетерпимість», «неприязнь», «ненависть» до кого-небудь, чого-небудь». А тепер логічне запитання: а чи не було б доцільно підтримати російську ініціативу та на засіданні РБ ООН ґрунтовно проаналізувати причини широкомасштабного поширення страху перед Росією у світі та ненависті до неї? Висунувши своїх кваліфікованих доповідачів із цієї проблематики (адже схожий рівень страху й ненависті був хіба що відносно нацистської Німеччини)? Як на мене, це могло би стати вагомою акцією міжнародного масштабу. При цьому в якості одного з таких доповідачів міг би виступити і Володимир Зеленський («Росія стала синонімом терору й стане прикладом поразки та справедливого покарання»).
Ясна річ, нормально зреагував постійний представник України в ООН Сергій Кислиця, який написав у твітері: «Російська фашистська федерація пустила Геббельса на фарш, коли зажадала скликати засідання Ради Безпеки 14 березня, щоб «зосередитися» на «русофобії як факторі, що перешкоджає пошуку довгострокового і стійкого вирішення української кризи». Тут не до попкорну, тут санітари потрібні». Посилання на Геббельса вельми доречне, хоча варто було би згадати ще й Гітлера, який у «Майн кампф» щось там таке писав про «споконвічну ненависть євреїв» до «білої раси» та про потребу «остаточного та стійкого вирішення єврейського питання…» Проте можна було би «вліпити» Москві й куди дошкульніше, чи не так?
Узагалі, на рівні ООН розігрується чимало баталій, у яких нинішні тоталітарні держави використовують прийоми й аргументацію тоталітарних держав минувшини. Скажімо, заступник посла Китаю в ООН Дай Бінг на Генасамблеї ООН у лютому 2023 року заявив, що «конфлікт в Україні» має бути ліквідований негайно шляхом припинення вогню і мирних переговорів, а «жорстокі факти є достатніми доказами того, що надсилання зброї не принесе миру». Потому новий очільник зовнішньополітичного відомства КНР Цінь Ган заявив, що Захід провокує «конфлікт» тим, що надає Україні зброю, натомість потрібні негайні мирні переговори та домовленості. При цьому речники дипломатії КНР практично дослівно (і так само бездоказово) повторюють «зашквари» сталінського наркома закордонних справ, alter ego самого Йосифа Вісаріонича В’ячеслава Молотова. Ось що останній говорив, скажімо, у доповіді перед «депутатами трудящих» 31 жовтня 1939 року (цитую мовою оригіналу «перли» цього виступу): «Наша страна, как страна нейтральная, не заинтересованная в разжигании войны, примет все меры к тому, чтобы сделать войну менее разрушительной, ослабить ее и ускорить ее окончание в интересах мира. С точки зрения такой перспективы решение американского правительства об отмене запрета (эмбарго) на вывоз оружия в воюющие страны вызывает законные сомнения. Едва ли может быть сомнение, что это решение будет иметь своим результатом не ослабление войны и не приближение конца войны, а наоборот – усиление, обострение и затяжку войны». Один до одного! А ці тези Молотова 1939 року ще не стали складовою китайської пропаганди на світовій арені, але щось схоже ми вже чули у виконанні деяких європейських політиків: «Германия находится в положении государства, стремящегося к скорейшему окончанию войны и к миру, а Англия и Франция… стоят за продолжение войны и против заключения мира». Замініть Німеччину (нагадаю, йдеться про нацистську Німеччину) на Росію – і все… І, нарешті: «Не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за "уничтожение гитлеризма" прикрываемая фальшивым флагом борьбы за "демократию"». Агов, не лише речники тоталітарних режимів, а й деякі наче-демократи в ООН і поза нею вели та ведуть мову про те, що знищення путінізму (чи то рашизму) не має сенсу та що Україні не треба прикриватися прапором демократії… Молотов, схоже, був великою людиною: він на багато десятиліть наперед заклав (ясна річ, за узгодженням зі Сталіним) напрямні для агресорів і їхніх союзників.
І нарешті. На початку грудня 2022 року директорка українського Інституту масової інформації Оксана Романюк відмовилася отримувати Премію свободи слова Johann Philipp Palm Award від німецького фонду Palm Foundation через те, що нею нагородили й Венедиктова, керівника «Эха Москвы». Романюк тоді зазначила: «Організатори премії, Palm Foundation, написали мені ще навесні, що номінують мене спільно з Венедиктовим. Бо Україна, росія, символізм, "обидві країни постраждали". Але я не уявляю, як би я могла фізично стати на одну сцену і розділити одну нагороду з Венедиктовим. Зі службовим лібералом кремля, політтехнологом, який не раз просував кремлівську пропаганду, публічно називав путіна своїм "єдіним начальніком", вихвалявся зв’язками з лавровим, пєсковим й іншими функціонерами, і так далі… Я не маю претензій до організаторів. Вони щиро дуже далекі від наших реалій. Це західноєвропейська християнська етика, миротворці, простягніть руки одне одному… Їм непросто вийти за рамки усталеної картини світу і зрозуміти те, що відбувається тут». Насправді, як на мене, ці німці-миротворці нічого не знають (радше не хочуть знати) не лише про російські імперські реалії, а й про історію самої Німеччини у ХХ столітті. Адже «Эхо» з його позірним представленням різних точок зору і фальшивим об’єктивізмом було скопійоване з тижневика «Das Reich» гітлерівських часів. Близько половини обсягу цього видання (він становив до 30 листів великого формату) присвячувалося проблемам літератури, науки, малярства, театру; регулярно друкувалися художні твори. Тон видання був наче нейтральним, - але при цьому щономера з’являлися два-три матеріали, які не вибивалися із загальної стилістики і при цьому несли «правильне» ідейне навантаження, містили ефективну «невидиму пропаганду» (нерідко їх писав під псевдонімами сам доктор Геббельс). Популярність тижневика була колосальною: у жовтні 1940 року він виходив накладом у півмільйона примірників, а в березні 1944 року наклад сягнув 1,4 мільйонів. Видання із задоволенням читали і за кордоном Німеччини – лише у Швейцарії було близько 50 тисяч його передплатників. У брежнєвський час із цього тижневика була скопійована «товста» московська «Литературная газета», у путінську добу у тому ж форматі фальшивої об’єктивності постало «Эхо Москвы», власником 66% якого був державно-олігархічний «Газпром». Тож навіщо було соромитися – як на мене, варто було тицьнути писками німецьких «борців за свободу слова» у їхню власну історію часів Третього Рейху. А на додачу нагадати, як Венедиктов в ефірі особисто захищав агентів РФ у мас-медіа України та стверджував, що «режим Зеленського» так само деспотичний, як і режим Путіна, а тому нищить телеканали Медведчука…
Висновок, як на мене, очевидний: досвід історії та логіка мислення є потужними інструментами ефективної протидії тоталітарним політикам, «корисним ідіотам» Кремля та просто невігласам-з-хорошими-намірами на світовій арені. При цьому нічого соромитися називати речі своїми іменами.
