Довга дорога до НАТО
Днями генсек НАТО Єнс Столтенберг у ході зустрічі з українським міністром оборони Степаном Полтораком зазначив: «Принцип відчинених дверей — один з основних принципів НАТО є актуальним як для України, так і для інших країн. Вважаю історичною подією, що у новій будівлі штаб-квартири Альянсу я першим міністром з країн-партнерів приймаю міністра оборони України». Хоча конкретики у цих словах не дуже багато, все ж звучать вони обнадійливо.
Перш ніж переходити до розмови про подальші перспективи українсько-НАТОвських відносин, варто звернути увагу на одну обставину. Суб’єктивно у тієї і в іншої сторони може бути безліч заперечень проти взаємного зближення. Але об’єктивний інтерес настільки активно підштовхує до нього і нашу країну, і альянс, що вибирати особливо нема з чого — альтернативи є, але більш ніж похмурі.
Становище України докладного роз’яснення не потребує. Зрозуміло, що тому, хто має сильних ворогів, потрібні й сильні друзі. А шукати їх за межами НАТО навряд чи має сенс.
Але й інша сторона надзвичайно зацікавлена в союзі. Крах України (і втрата нею якщо не формальної, то фактичної незалежності) означає надмірне посилення Росії і дестабілізацію становища в Європі.
А тепер перейдемо до головного. Було б великою помилкою уявляти собі і НАТО, і Україну як щось монолітне. Насправді з обох боків існує надзвичайно неоднорідне співтовариство сил, бажань та інтересів. Привести їх до спільного знаменника надзвичайно важко — але є надія, що все-таки можливо. Україна і НАТО — це молекули з безлічі атомів, кожен з яких має різну валентність.
Для початку розглянемо Україну. Чи можна з повною впевненістю вважати її країною, орієнтованою на інтеграцію з Європою і вступ до НАТО? Питання, як то кажуть, оголошується хорошим. Якщо хтось скаже, що Революцію Гідності здійснили українці, це важко буде заперечувати. Але ж і Януковича президентом обрали, м’яко кажучи, не португальці. Йдеться про переломний для усіх нас 2014 рік — навіть зараз, на п’ятому році війни, за даними соціологічної групи «Рейтинг», на референдумі про вступ країни до НАТО «за» проголосували б 43 відсотки українців, а 33 відсотки — «проти» . При цьому потрібно враховувати, що значна частина населення Донбасу (а Росія у своїх розрахунках значною мірою спирається на ці регіони) в опитуванні не брала участь, йдеться лише про ту територію України, яку зараз повністю контролює Київ.
Як видно, жодна сторона не має міцної більшості, а європейські політики не настільки наївні, щоб вибудовувати свою стратегію на хиткому фундаменті. Вже краще зовсім не мати союзника, ніж мати союзника ненадійного.
Але і з західного боку справа виглядає не набагато виразніше. Здавалося б, у Німеччині існує потужне проросійське лобі, тоді як США — природний економічний конкурент Росії, що має плани постачання до Європи скрапленого газу. Виходячи з економічних умов, можна уявити політичну позицію цих держав. А в реальності, як зауважує Сергій Грабовський у статті «Бережіть Ангелу Меркель!», все набагато складніше. Американський президент Дональд Трамп пропонує повернути Росію до «Великої сімки» без будь-яких умов — що, очевидно. Канцлер ФРН Меркель у відповідь твердо заявила: «Ми всі погодилися з тим, що повернення Росії на саміти «Великої сімки» не може відбутися доти, доки не буде досягнуто суттєвого прогресу у зв’язку з проблемами в Україні. Це була спільна думка». Треба думати, не лише про НАТО, але й про Німеччину не можна говорити як про єдине ціле — маємо зіткнення безлічі думок, кожна з яких підкріплена серйозною соціально-економічною силою.
Звичайно, очікувати у цьому питанні якоїсь конкретики зараз ще рано. Минулого літа Петро Порошенко на спільній прес-конференції з тим же Єнсом Столтенбергом чітко окреслив термін, до якого Україна має досягти стандартів НАТО: 2020 рік.
На першому місці, як говорилося вище, стоїть об’єктивний інтерес, який здатний пробити собі дорогу крізь будь-які обставини. І з ним нічого не поробиш: Україна об’єктивно зацікавлена в НАТО, а НАТО — в Україні.
Тому щодо вирішення питання сумнівів немає. Сумніви є лише з приводу термінів.
