Про особливості гібридної війни
У війні проти України Кремль викладається на 200 відсотків. А на скільки відсотків викладається Україна?
Часом для цього досить двічі ввімкнути телевізор, налаштований на російські телеканали в тому їх вигляді, в якому їх дивляться в Росії.
Ввімкнення перше. Ні-ні, ахкати, охкати, на стінку лізти не буду. Абсурдистан є Абсурдистан. Просто інколи від випадкових деталей відчуваєш свою несумісність з ним.
Мої батьки в молодості голодували, у батька була дистрофія у воєнні роки. Я жив за часів дефіциту і черг. І ось зараз вмикаю телевізор, а там довго і пристрасно розповідають, як доблесні російські митники героїчно протистоять підступам Білорусі, яка ввозить до Росії європейські продукти, що потрапили під контрсанкції. Як це важливо для країни і народу справа — не допустити появи в крамницях зайвої їжі.
Гаразд, голоду, дефіциту, черг багато хто вже не пам’ятає. Але всі розуміють, що контрсанкції ведуть до підвищення цін. І це лише один із наслідків.
Але ж піпл хаває. Народ солідарний із владою в тому, що їжа має бути гіршою і дорожчою. Такий, повторю ще раз, історичний вибір російського народу.
Вдруге вмикаю телевізор. Репортаж із Георгіївської зали Кремля, де, як відомо, на стінах, на білому мармурі золотом написано імена георгіївських кавалерів. Показують імена нещодавніх. Ну, й гаразд!
А в наступному кадрі декілька порожніх дошок. І радісне повідомлення: вони призначені для імен нових нагороджених, які, поза сумнівом, з’являтимуться на Русі.
І всі посміхаються: герої з’являться. І ніхто не говорить, чому вони з’являться.
Чекаю на не менш радісний репортаж про ударну працю заводу імені Безенчука і репортажу в день бляхаря з фабрики цинкових виробів.
Все. Це сталося. Війна ввійшла до мас-медіа і в масову культуру як повсякденне явище. Як погода. Спільними зусиллями новостійників і серіальників. Тобто для мешканців Росії — це звичайний стан. Буденний і постійний. Так само є буденними і постійними двохвилики ненависті, які об’єднують народ, котрий воює. Тим і відрізняються тоталітарні держави від демократичних.
Росії зараз, як і завжди, потрібні простота і ясність в розумінні того, що відбувається. А не каламутна багатослівність спадкоємців Померанця і Гефтера: неосвічених графоманів Максима Кантора і Дмитра Бикова, професійних брехунів Павловського і Гельмана, Зінаїди Міркіної, яка бурмоче і Ходорковського, який відпрацьовує своє звільнення, не кажучи вже про підставні фігури, на зразок Слави Рабиновича, Яші Міркіна, Саші Сотника і зовсім комічного Піонтковського.
Називаю начебто не путіноїдів, не шовіністів і не кримнашів. Але... Але вони не кажуть ясно і відкрито про потребу негайного і безперечного повернення Криму Україні, а — в кращому разі — бурмочуть щось про референдум. Або, як Ходорковський, закликають цю тему не зачіпати взагалі. І готуватися до нових виборів до Держдуми, що було безглуздо і минулої виборчої кампанії, а зараз уже цілком абсурдно.
Активні і дві людини, які вклали десять років у справу систематичного руйнування української державності. Гліб Павловський породжує масу порожніх слів, зводячи все до того, що президентові потрібно змінити оточення. А дані соціології про підтримку нинішньої політики Путіна він вважає нісенітницею, бо впевнений у силі політтехнологій: мовляв, легко й просто розвернути населення у зворотний бік. Та ось тільки скільки його не розвертали, воно дійшло до нинішнього стану, який для нього найорганічніший.
Марат Гельман працює на виїзді — зображає політичного емігранта. Він озвучує вельми зручну для кремля позицію: проти нинішнього курсу, але й проти санкцій, бо вони спрямовані — тут із надривом і схлипами — «проти моєї країни». Зверніть увагу: проти країни, а не проти режиму.
Саме проти санкцій і випустив агітпроп двох бойових фінансистів — Славка Рабиновича та Якова Міркіна. Рабинович паплюжить Путіна, але, як і Ходорковський, проти санкцій. Щоправда, для українців він уже спалився — озвучив пропозицію про федералізацію і дуже образився на реакцію.
Міркін же для внутрішнього використання — він багато і нудно говорить і пише, як потрібно пристосовуватися до санкцій і як Росію врятує малий і середній бізнес. І це на тлі задушення цього бізнесу. Втім, тут приклади подає сам Путін. Падіння цін на нафту компенсується зростанням акцизом на бензин при розширенні податкових пільг для експортерів нафти. Усі це знають і розуміють. Але цар-батюшка піклується про народ і перед телекамерами вимагає ціни на бензин знизити. Шоу в самому розпалі.
Економісти зараз узагалі виступають багато. Хто б не був той, хто розмірковує про російську економіку, які б не були його чини, звання і авторитет, він не професійний і не заслуговує на довіру, якщо в своїх усних і письмових текстах не розглядає системоутворюючі чинники. А вони такі: особисті інтереси Путіна та його клану, анексія Криму, війна на Донбасі, відторгнення частини територій Грузії та Молдови, конфронтація зі всім світом, яка дійшла до ядерного шантажу, законотворчість останніх п’ятнадцяти років, спрямована на встановлення тоталітарного режиму.
Без усього цього будь-які міркування економістів — порожня гра в бісер. Та й не лише економістів. Ніхто ж не зважився прокоментувати ухвалу про позику на будівництво моста через Керченську протоку за зразком сталінських позик індустріалізації. Все добре повертається, у тому числі добровільно-примусовий характер поборів із населення.
Інший прояв інтелектуальної нечесності — заклинання про швидке й неминуче падіння режиму. Все розумію: людям не хочеться визнавати себе такими, що програли і колишніми — ось і мріють про падіння цін на нафту і про народне повстання в Росії.
Але ж результат один і той же — що від посилення режиму, що від його падіння. Це різні види катастроф, але в будь-якому разі, катастрофа: що влада, що безвладдя, що нова влада. Безглуздий і нещадний російський бунт — це сказано про війну самозванця Пугачова проти самозванки Катерини. І прийди Омелян до влади, нічого б не змінилося в загарбницькій політиці Росії.
Але навіть якщо настане «благорастворение воздухов» і демократичне процвітання, нинішнім мрійникам місця в новому світі не знайдеться. Як не знайдеться їм місця ні в тоталітарній Росії, ні в російському бунті, ще більш тоталітарному, ніж влада.
Тож навіщо себе мучити? Колишні і ті, хто програв — теж люди. Навіщо безглузді мрії та стогони? Живіть!
Але так можуть міркувати лише — ускладнімо формулювання — люди, далекі від атеїстичного світосприймання. Таке є недоступним тим, хто позбавлений внутрішнього, органічного персоналізму, для кого людина — сукупність соціальних зв’язків і культурних сенсів.
Ось із чим у росіян жодних проблем, так це з духовними скріпами. Історія російського християнського персоналізму, яка включає і спадщину російського зарубіжжя, духовного та інтелектуального, тобто реального російського світу, що є частиною світової культури та цивілізації, є величезною.
Але начебто й не було його, і немає. Ні для кого. Є інше.
Масова культура з її перевагою комерції над ідеологією була відповіддю на тоталітаризм, але одночасно стала знаряддям у руках тих, хто хоче його встановити.
Банально, так. Але конкретно, ось у чому річ. Реально — тут і зараз!
Реальність найважче вивчати. Як говорив Варлам Шаламов, «письменник має бути іноземцем у тому світі, про який пише». Слово «письменник» можна замінити будь-яким іншим, а пише — на слово «вивчає». Тим більше, що до вивчення тоталітаризму література внесла не менший, якщо не більший внесок, аніж наука. Такі особливості предмету, який вивчається.
У теперішній ситуації, щоб стати іноземцем, потрібно вивести себе з простору масової культури, не втрачаючи її розуміння. На мій погляд, подібне дистанціювання починається з розуміння того, що масова культура несумісна з трагедією та трагічною свідомістю, трагічним світосприйманням. Парадокс у тому, що трагізм виключає суїцидальність, і лише трагічна свідомість спонукує до дії. Про що й написано відому п’єсу вигадника Шекспіра «Гамлет».
Але господарі дискурсу — зовсім не влада, а інтелектуальна та медіа-еліта — не допустять невеселої простоти, яка робить трагедію трагедією. І знову все тоне у фарисействі. І віддаляє росіян від того, що може слугувати підвалиною для оновлення російської нації. Тим самим імітатори опозиції беруть участь у тому, що в радянських підручниках називалося «Перетворення країни на єдиний військовий табір».
У війну проти України, в її знищення всіма наявними засобами, Кремль викладається на 200 відсотків. Так, це гібридна війна, але це тотальна війна — ось у чому її найважливіша особливість.
А на скільки відсотків викладається Україна? І весь світ, який наразі не хоче помічати, що проти нього Росія вже веде війну, — гібридну й тотальну!
