Результат політики заспокоєння
Вирок Сенцову й Кольченку — відповідь усім, хто хоч якось виправдовував і виправдовує кримську капітуляцію
Доля Олега Сенцова й Олександра Кольченка трагічна. І до ще більшої — масової — трагедії може призвести неадекватна реакція на те, що сталося. На жаль, вимушений констатувати: вирок Сенцову — прямий наслідок кримської капітуляції на вимогу США і ЄС. Обама та єврократи несуть за це відповідальність нарівні з тими, хто приймав рішення в Україні. Це результат політики заспокоєння. Вирок — відповідь усім, хто хоч якось виправдовував і виправдовує кримську капітуляцію. Доля кримських татар такою відповіддю не стала — ну, там когось викрадають, хтось зникає. А ось тепер двадцять років за збереження національної ідентичності, національної й людської гідності. За це ж відправлять до в’язниці і Надію Савченко.
Утім, цей вирок ні Обама, ні єврократи, ні слухняні їм українські політики, які не намагалися навіть протестувати проти російського вторгнення, ні українське суспільство, що залишилося в цілому до нього байдужим, не розцінять як вирок собі. І ті, хто як і раніше закликатиме віддати Донбас Росії, не визнають, що наслідком будуть ось такі показові процеси й іще масовіші репресії.
Не сприймуть цей вирок як застереження й ті, хто веде дивну війну проти російського вторгнення. Титанова сировина справно постачається до Росії, на в’їзді до окупованого Криму стоїть черга хур з продуктами й іншим товаром, повітряне сполучення з півостровом не уривається, російський газ справно оплачується, цукерки Рошен — ходовий товар у Росії. І список цей можна продовжувати.
Це дуже неприємно усвідомлювати багатьом українцям, вони часто називають людей, які нагадують очевидне й загальновідоме, тролями й провокаторами. А як знати й розуміти це тим жителям Росії, хто в абсолютній меншості виступає проти російської агресії в Україні?
Поставив запитання ізраїльському співбесідникові, який не бачить нічого поганого в тому, що Росія й Україна кріплять і множать економічні зв’язки, зокрема Крим і ВПК. Мовляв, Росія ж платить. Запитав я про те, чи багато Ізраїль наторгував за останній рік з Хамасом, Сирією й Іраном, особливо у військовій частині.
Порівняння цілком коректне. «Українці і росіяни — єдиний народ» рівнозначно «скинемо Ізраїль в море». А не визнаєш цієї єдності — іди на двадцять років до в’язниці, звідки вийти у тебе шансів дуже мало. Рік тому небажання вводити військовий стан в Україні пояснювалося тим, що нібито статут МВФ забороняє допомогу воюючим країнам. Нічого подібного в цьому статуті немає. Зараз говорять, що засуджені й Савченко — заручники, які будуть звільнені під час реалізації Мінських угод. Але Росія, як про це справедливо говорили російські політики, не є учасником Мінських угод. Вони її ні до чого не зобов’язали.
Кремль робить лише те, що йому дозволяють. Йому дозволили захопити Крим і переламати хід війни в Донбасі прямим військовим втручанням, яке світ відмовився помічати. Йому дозволили викрасти Савченко і Сенцова. І дозволили ті, хто справно постачає ільменіт для потреб російського ВПК. І ті, хто везе продукти до Криму. А головне — йому дозволяють це робити ті, хто за рік у владі не зробив нічого для реформування української економіки, яка, схоже, ще глибше інтегрувалася з економікою Росії.
Звичайно, все не так просто. Водіям хур нічого не скаже ім’я Сенцова — не треба себе обманювати щодо залученості українського населення в те, що відбувається, й консолідації українського суспільства. Припинення постачань ільменіту до Росії призведе до соціального вибуху — локальногому, але вибуху. Але плата за збереження соціальної рівноваги — поступова, крок за кроком втрата Україною державної правосуб’єктності, суверенітету. Засудження Сенцова й Кольченка, суд над Савченко — такі ж кроки до цього, як співучасть Росії в імплементації угоди про євроасоціацію, про яку говорять дедалі менше. Як захват Криму і відторгнення Донбасу.
Не мною сказано: національний підйом — це коли лихварі викопують кубушки, влада не боїться озброювати громадян, солдатів безкоштовно годують у ресторанах. І цей підйом не може бути локальним, як останній рік в Україні, де спочатку він був обмежений волонтерським — в широкому розумінні, як збройним, так і гуманітарним — рухом. Якби було інакше, не було б не лише вироку Сенцову й Кольченку, а й усієї політики заспокоєння, що призвела до цієї трагедії. Призведе й до інших.
Не можу зрозуміти настільки бурхливої реакції на вирок. А що, хтось сумнівався? Хтось був упевнений, що буде інакше? Таке враження, що багато хто досі думає, що все не по-справжньому. А ті, хто вважає, ніби засуджені вийдуть на свободу сьогодні-завтра, досі в цьому впевнені. Мовляв, Росія ось-ось розпадеться. Вони крах режиму провіщають уже п’ятнадцять років. А він усе кріпшає й посилюється.
Вистачає й бойових закликів «знищити рашку». Лише не зрозуміло, хто піде її знищувати. Не можна заперечувати очевидне: у Росії тоталітарна консолідація населення: санкції й інші дурниці лише на користь режиму, всі ці розмови про розпад Росії — повна нісенітниця. І розпаду не буде, і наслідки цього розпаду були б жахливі в першу чергу для України. Ні про яку єдність України перед лицем ворога мови бути не може. Волонтери воюють, еліта та населення торгують. І складається враження, що бойові заклики походитимуть від тих, кому не треба, щоб усе це обговорювалося, що вони потрібні в першу чергу всім цим торговцям. Замінити суспільну дискусію істерикою — старий і ефективний прийом
А ті, хто говорять і говорять, що Сенцов і Савченко — заручники, які мають бути звільнені за Мінськими угодами, вони самі в це вірять? Якщо не вірять, то нормально — це політика. Але якщо вірять, тоді катастрофа.
Що ж до Росії, то тут протест проти процесу (саме процесу, засудження вироку поки не відстежується) мав переважно корпоративний характер. І в цьому як його сила, так і його слабкість. Уперше за довгі роки осмислену протестну позицію зайняла ціла громадська організація — Кіносоюз. Це не розпорошене по соціальних мережах збирання підписів під петицією. Але ж це соціально-локальний протест — корпоративний, на захист колеги. Наче інших те, що відбувається, не стосується.
А це може статися з кожним. Не з одним лише Сенцовим, не з одним Пічугіним, не з однією Савченко. Була людина — немає людини, і самому робити для цього нічого не треба — лотерея. Ніхто не згадає, ніхто не допоможе. Багато Ходорковський зробив для звільнення Пічугіна? А Володимир Рижков або Навальний для болотних в’язнів? Життя йтиме своєю чергою. Як це говорили й говорять про сталінське жахіття: але й у ці роки люди жили, кохали, творили. Не можна все мазати чорною фарбою. Ось і Юлія Латиніна, гуру російського лібералізму, вельми своєчасно пояснила, що все правильно, Сенцов — терорист. Одні розтопчуть, інші це виправдають, а всі забудуть. І далекі, і ближні. Була людина — немає людини. Не повернеш.
Болотні в’язні були впевнені, що ця влада протримається ще півроку максимум. І зараз ті, хто кляне кремль і Путина, волають про швидке падіння режиму, і волатимуть. А люди гинутимуть, і про них забуватимуть.
І влада постарається, щоб забули. Її сильний хід — звільнення в день оголошення вироку Олени Васильєвої, засудженої за махінації в міністерстві оборони. Уся прогресивна громадськість у єдиному пориві почала вимагати повернути її за грати. Який там Сенцов! І ніхто навіть не намагається сказати, що це само по собі мерзенність. А мерзенність ще більша — редакційний коментар ліберальної газети «Ведомости» з приводу дивного потрійного збігу: цього дня було відмовлено в УДО болотному в’язневі Денису Луцкевичу: «Три судові рішення, звісно, збіглися випадково». «Результат цих трьох справ не вирішувався в єдиному центрі. Це випадковий набір не зв’язаних між собою «звичайних» справ і операцій».
Авжеж, випадково, звісно.
Висновок з усього того, що відбувається, один: не треба сперечатися з патріотами. Вони абсолютно праці, коли говорять, що ліберально-демократичні цінності ворожі російській ідентичності і руйнують її. Це дійсно так, і експорт демократії неможливий — не приживається вона в Росії, так і є — переконалися. Вони взагалі виявилися в усьому праві.
А їхні опоненти — ідіоти вже тому, що опоненти. Вони сперечалися з очевидним і при цьому до нього пристосовувалися. І продовжують цим займатися.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
