Рік поразок
Успішному веденню бойових дій заважає політика
З Дебальцевого відходимо. Питання лише в якому порядку й чи всі наші бійці зможуть це зробити. Виникає стійке уявлення про повторення в чомусь Ілловайська. Тоді обіцяла влада всіх видів і форм зробити висновки. Схоже, що їх не зробили. Або зробили недостатньо, а це ще гірше.
Що ж таке відбувається з українською владою, саме владою, а не лише з військовим командуванням, що все повторюється, поразки так і не змінюються перемогами. Як завжди є причини об’єктивні й суб’єктивні.
До перших належить велика потужність і ресурси противника. Чинник настільки об’єктивний, що у багатьох опускаються руки. Зокрема й у наших зарубіжних партнерів. Проте це не підстава припинити боротьбу. Якби так міркував Юзеф Пілсудський і з ним польська еліта, то ніколи б не сталося диво на Віслі. Багато зовсім не означає добре. Навіть сильного противника можна перемогти, якщо битися з розумом і ефективно.
Про об’єктивні чинники можна довго міркувати, але не вони лежать в основі наших поразок. Тому перейдемо до других.
По-перше. Путін належить до тих, хто велике значення надає символам і тому, як його сприймають у світі. Він у Мінську urbi et orbi заявив, що українська армія в Дебальцевому оточена. Йому показали, що це не так. В уявленні начальника держави російської його принизили, спростувавши його твердження. Висновок був дуже простим. Російські війська й сепаратисти зроблять усе можливе, не зважаючи на втрати й матеріальні збитки, щоб довести правильність слів російського національного лідера.
Як по сигналу лідери сепаратистів заявили, що мінські домовленості на Дебальцеве не поширюються. Скільки треба розуму і яку кількість військових академій пройти, щоб зрозуміти послідовність наших дій. Як мінімум необхідно було ще до закінчення мінських пильнувань почати перекидати до Дебальцевого підкріплення й жодним чином не дати перекрити трасу постачання. Нічого цього не було зроблено. Результат не забарився.
Уже доводилося зазначати, що для зменшення тиску на Дебальцеве необхідна відволікаюча наступальна операція. У районі Маріуполя вона була здійснена, але швидко зійшла нанівець без необхідної підтримки. Це як розуміти? Боязнь накликати гнів західних партнерів чи щось гірше. Адже була можливість, принаймні, серйозно ускладнити життя противникові, порушити його плани. У черговий раз діяли шаблонно, ініціативу віддали ворогові.
По-друге. У черговий раз ми маємо вкрай неефективну систему командування на найвищому рівні. Взаємодія залишає бажати кращого, проблеми з цього погляду вирішуються вкрай повільно. До цього додаються кадрові, навіть персональні невідповідності. Схоже, що верховний головнокомандувач заклопотаний не стільки успішним веденням бойових дій, скільки підбором людей за принципом лояльності. Так війну вести не можна. У чому ми переконалися в черговий раз.
По-третє, яке мало стати по-перше. Війна - це політика в першу чергу, хоча й ведеться специфічними засобами. Наші суб’єктивні проблеми полягають у тому, що військові у багатьох випадках вимушені не вирішувати суто бойові завдання, а озиратися на політичне керівництво, звідки надходять суперечливі сигнали, ввідні і накази.
Уже неодноразово доводилося відзначати, що президент надто захопився, точніше переоцінює дипломатичні можливості розв’язання конфлікту. Зрозуміло, що на українську дипломатію чинять тиск наші західні партнери, скуті страхом перед лицем відвертого шантажу з боку Путіна. Привид Мюнхена витає в головних європейських столицях. Десь більше, десь менше.
І тут виникає небезпека опинитися в положенні чехословацького керівництва, яке восени 1938 року мало всі можливості для захисту країни, але піддалося не лише шантажу Гітлера, а й тиску Парижа й Лондона.
Що, в Києві не розуміли примарності досягнутого в Мінську? Чудово розуміли, але діяли навпаки. Дуже хотілося представити Росію, кажучи словами безсмертного персонажа, в ролі порушника конвенції. Представили, весь світ знає, що Росія — агресор. Проте з Дебальцевого довелося піти. І це не тактична, а в якомусь сенсі стратегічна поразка. Тепер найважливіший залізничний вузол у руках противника, й це дає йому абсолютно інші можливості. Це вже не суто військова проблема, а дипломатична. І ми це дуже скоро відчуємо. У першу чергу, в питанні отримання західної зброї. Армії, що зазнає постійних поразок, зброю не постачають, тим паче досить сучасну, з дуже простої причини. Є висока ймовірність того, що вона потрапить до рук російських військових. Як у Грузії 2008 року.
По-четверте. Після Дебальцевого можна вважати, що окупована частина Донбасу на осяжний проміжок часу втрачена. Зараз слід зосередитися на тому, щоб не допустити подальшого просування противника вглиб української території. Не слід легковажно ставитися до погроз Захарченка про похід на Харків. Після того, що сталося, такі плани Москви виконуватимуться. Тим паче після надихаючого противника успіху під Дебальцевим.
Українська влада від президента до прем’єра живе старими уявленнями й діє непридатними методами. Риторика дуже революційна, а дії часто схожі на контрреволюцію. Рік суцільних поразок. Не лише на фронті, а й у тилу. Жодних реформ, жити стає дуже важко, пораненим у бою пишуть у шпиталі, що отримали побутову травму. Довго так тривати не може. Якщо в київських коридорах влади цього не розуміють, то нехай пригадають події недалекого минулого. Індульгенції нікому не видавали.
