Україна — не Росія. Росія не Україна
Головний чинник дестабілізації — це нафтодолари-газбакси плюс прагнення ординців змусити зважати на себе
Російські ЗМІ несуть повну нісенітницю про українські вибори й АТО. Але навіть вони переконують у тому, що Україна не Росія. Ще одне підтвердження цього — репортажі про укладення договору про євразійський союз. Української делегації там немає й не буде.
Тепер час зрозуміти, що Росія не Україна. Необхідно це зокрема й українцям, щоб чітко усвідомлювати, з ким доведеться мати справу в найближчому майбутньому.
У всіх міркуваннях про перспективи російсько-українських відносин слід пам’ятати, що для Кремля це не стільки зовнішня політика, скільки частина внутрішнього управління. Якщо зараз припиниться серіал про Україну під владою фашистів і США, то доведеться терміново чимось заповнювати дев’яносто відсотків інформаційного й суспільно-політичного телемовлення.
Різниця між Україною та Росією ще й у тому, що в Росії заклик до поліції й армії переходити на бік народу не має сенсу. Захищаючи Путіна, вони на боці народу. І будь-які заклинання про те, що соціологія нічого не відображає й що нинішній режим ось-ось повалиться, а Росія розвалиться, небезпечні. Треба дивитися правді в очі й усвідомлювати наміри Кремля й можливості їх здійснення.
Анексія Криму змусила всіх заговорити про Судетську область. Але битва за Донбас чомусь не нагадала, що захоплення Чехословаччини було необхідне Гітлеру для нарощування військово-промислового потенціалу. Про значення родовищ урану на захопленій території в тридцять восьмому говорити зарано, але є версія, що саме їх придбання нацистською Німеччиною спонукало групу фізиків звернутися з листом до Рузвельта.
Нині ж зрозуміло, що удару завдано по територіях, де має розгорнутися сланцевий проект. Тож ніякої імпульсивності й безумства в діях Росії немає. Більше того, після рішучих заяв Петра Порошенка про невизнання анексії Криму, про швидку відмову від російського газу, про американську допомогу, про неприпустимість втручання в справи України слід чекати подальших агресивних дій Кремля. Розмови про нелегітимність нового президента ведуть депутати Ради Федерації та представник Росії в ООН.
Украй безглуздо й небезпечно зводити причини того, що відбувається, до особистих амбіцій однієї людини та її оточення, вважати все це маргінальним конфліктом. Ні, це перші кроки у світовій експансії російського нацизму, терористичного утворення, на яке перетворена Росія.
Йде цілком розумне й своєчасне обговорення причин донбасівського тероризму. Приділяється багато уваги бідності населення. Не сперечаюся, але хотів би зауважити, що можна до цього підійти й по-іншому. Тероризм не бідністю породжений, а багатством, тому що в нинішньому світі — це дуже дорога справа. За мережевим ісламістським тероризмом стоять нафтодолари та прагнення багатих і статусних людей до самоствердження в чужому світі. А тепер подумайте, скільки коштує донбасівський сепаратизм, у що обійшлася військово-корупційна операція в Криму, хто башляє підкупним ментам.
Головний чинник дестабілізації в Україні, Грузії, Молдові, далі скрізь — це нафтодолари-газбакси плюс прагнення ординців змусити сважати на себе. І цей чинник неусувний.
Уже чую пафосне: є інша Росія! Може й була, але скоро не буде. А може й немає її зовсім — Росії, яка адекватно оцінює власне становище в світі.
Минуло двадцять п’ять років з дня відкриття Першого з’їзду народних депутатів. Зараз Росія в іншій фазі свого звичайного циклічного, позаісторичного руху в часі. Але лише Росія, а не всі народи СРСР. Тепер уже зрозуміло, що корінною помилкою російських демократів на тому з’їзді став брак уваги до делегацій союзних республік.
А це було головним. Це був реальний опір російському тоталітаризму, а не спроба його виправити, перебудувати, пристосуватися до нього, інтегруватися в правлячу еліту. Так само після Жовтневого перевороту головним було національне відродження — коротке і яскраве — народів імперії, а не розбрат більшовиків з іншими партіями, а потім з білими.
Розуміння цього, на жаль, нічого не міняє. Росія знову занурюється в пітьму. І дай Боже, щоб вона залишалася сама. Як завжди, виправити щось усередині неї неможливо, в Росії як не було, так і немає внутрішніх джерел розвитку. Безглузде і нещадне — це завжди битва за правильного царя, а не за свободу. І лише тиск зовнішнього світу може привести до чергового оновлення російського суспільного устрою. З метою подальшого вдосконалення тоталітаризму. Заради цього затівалася й до цього призвела перебудова, заради цього й зібрався двадцять п’ять років тому Перший з’їзд. От тільки з імперією довелося розпрощатися. Що й намагаються зараз виправити нові вожді російського народу, які користуються його абсолютною підтримкою.
Путін консолідував не лише еліту й не лише маси. Він консолідував і інтелігентський мейнстрим, значно розширив і без того величезний вплив агітпропу в масовій культурі. Зараз у Росії спостерігається трансформація позиції тих, хто ще зовсім недавно виступав з рішучою критикою Кремля. Вони займають тепер традиційну й вельми зручну нішу миротворців. Ось кілька цитат — без імен — з висловлювань лідерів російського мейнстриму. Зі збереженням орфографії й пунктуації.
«Хочу повідомити привселюдно, що абсолютно не підтримую «антитерористичну операцію» в Донецькій і Луганській областях і з гіркотою читаю повідомлення про всі її жертви.
Ні, я зовсім не розділяю популярне серед модних блогерів захоплення «народними республіками» або їхніми лідерами — російськими солдатами успіху й місцевим криміналом. А ідеологія Проханова, Дугіна, Лимонова, Баркашова й інших керманичів цих «республік» для мене безкінечно чужа.
Проте я впевнений, що нікого не можна переконати силоміць. І якщо істотна частина жителів таких-то територій хоче побудувати в себе «червоно-коричневу Росію 1993 року», вона має на це право. Не треба їм заважати, нехай спробують.
Так, звісно, постає питання про долю тих жителів Донецька з Луганськом, життя й благополуччя яких у «народних республіках» перебуває під величезною загрозою, — інтелігенції, міської молоді, студентів, підприємців, євреїв, циганів, геїв і всіх інших категорій людей, що викликають гостру ненависть у нинішніх «борців з фашизмом». Проте організувати їх евакуацію й розміщення в інших областях України, на мій погляд, не набагато складніше і дорожче, ніж проводити повномасштабну військову операцію. І краще було б концентруватися на цьому».
Ось іще:
«Думаю, зараз правильно було б запропонувати політичний притулок у Росії всім активістам з Луганської й Донецької областей, які побоюються переслідування в Україні. Не те, щоб я дуже хотів бачити їх серед співгромадян, — але, врешті-решт, це російське керівництво свідомо чи мимоволі підштовхнуло багатьох до дій, на які самі вони навряд чи б наважилися. Якщо Путін не хоче виглядати так, що зовсім уже «кинув своїх», то він, напевно, цим займатиметься. Краще, якщо це буде зроблено публічно».
І ще:
«Європейське розв’язання проблеми — це тотальна амністія та перемир’я й допомога зусібіч у перетворенні всіх активістів ДНР і ЛНР на легальну сепаратистську партію, у Європі таких партій багато. Але, на жаль, такого розв’язання швидше за все не буде, київська влада наразі публічно обіцяє ворогів знищити. А це призведе до подальшої ескалації, а при тисячах жертв — не виключено, що й до втручання Збройних Сил РФ».
Три автори — а мов під копірку. Що ж, може й агітпропівська кампанія. А може, звичайна інтелігентська стадність. По суті, байдуже. У будь-якому разі ми спостерігаємо капітуляцію думки, відмову від індивідуальної позиції, рух у бік інтеграції в новий суспільно-політичний устрій. Такі висловлювання стають умовою збереження й зміцнення соціального статусу.
І саме з цими людьми належить вести діалог українцям. Вони вже приїжджали до Києва разом із Ходорковським, збираються приїхати восени, щоб знову вивчати Україну. Надія лише на те, що перемога української армії покладе край іронічно-зверхньому ставленню росіян до всього українського.
Передбачаю таке пояснення сказаного: мене не кличуть на ці збори, тому я намагаюся посіяти недовіру до російської інтелігенції. Так от, правильно роблять, що не кличуть. Моя позиція абсолютно маргінальна, щоб не сказати унікальна, вважається в Росії долею фриків, лузерів і юродів. Мене не публікують ні у привладних, ні у волелюбних виданнях. А учасником подібних діалогів мають бути лідери громадської думки, впливові представники мейнстриму, здатні впливати на владу й громадську думку. І дивлячись на них, справді можна судити про стан справ і стан інтелектів у Росії.
