02.05—08.05.2014
Так склалося століттями, що в усіх війнах минулого українці звикли дивитися один на одного з протилежних окопів. І я не лише, й не стільки про Першу й Другу світові. Усупереч популярним книжкам Андрій Боголюбський послав на Київ лише невелику заліську дружину, а стольний град Русі палили здебільшого свої — чернігівські, пороські, переяславські, погорінські; з ордами монголів йшли загони бродників; з поляками, москалями й турками перетворили в XVII столітті Подніпров’я на Руїну лівобережні й правобережні гетьмани; свої — жовто-блакитні, зелені, чорні, білі, червоні роздирали в Громадянську Україну на частини, як і в Голодомор на кілька вимерлих сіл завжди припадало одне благополучне — те, з якого набирали продзагін. Тут завжди брат був готовий йти на брата. Краще за будь-якого загарбника-іноземця наші предки вміли на своїй землі грабувати, вбивати, гвалтувати в ім’я ідеї або навіть простого збагачення. Недаремно саме наша земля дала світу Леопольда фон Захер-Мазоха. Вороги завжди добре знали цю нашу національну рису, й перш ніж вдарити розпалювали в Україні вогонь братовбивчої війни. Тут завжди знаходилися охочі попрацювати на ворога. Пам’ятаєте знамените довлатівське: «Ми без кінця паплюжимо товариша Сталіна, і, звісно, є за що. Та все ж я хочу запитати — хто написав чотири мільйони доносів»? Доносів насправді було на порядок більше, і діти й внуки тих, хто їх писав, живі й досі. А от скільки жертв цих наклепів дожили до старості, скільки з них змогли залишити й виховати своїх дітей? І скільки повернулося з полів останньої війни порівняно з тими, хто служив у заградзагонах або охороняв в’язниці й табори. Століття жорстокої цілеспрямованої селекції породило на світ особливий різновид людства, який у нас останніми десятиліттями заведено зневажливо називати «совками».
♦ Ці люди, народжені на цій землі українками, не хочуть знати мову й культуру своїх матерів, своєї землі. У них своя мова, своя культура, своя історична пам’ять. Ще моїх ровесників намагалися виховати в цій традиції, в якій вихвалялася зрада батьків, вбивство одноплемінників, в якій криваві загарбницькі війни називалися інтернаціональною місією, а історики з піною в роті переконували нас, дітей, що всі завойовані народи в минулому століттями тільки й мріяли про грамотне й розумне правління одного народу — народу-збирача земель. Цей особливий народ ніколи не вів завойовницьких воєн, проте всі його сусіди — ближні й далекі, тільки те й робили, що плели проти нього інтриги. Цей народ уже в минулому столітті подарував світу велику ідею загальної рівності й братерства, заради поширення якої виправдані будь-які жахи тиранії й війни, заради торжества якої мали вмерти цілі «класи» — мільйони людей, які вважають за краще жити за іншими законами економіки, й народи, які віддають перевагу культурі й традиціям своїх предків перед поклонінням молохові космополітизму. І навіть найстрашніша війна минулого століття, в якій два союзники, найкривавіші диктатори в історії людства — Гітлер і Сталін, врешті-решт зчепилися в смертельному бою, не поділивши між собою завойовану Європу, перемога в цій війні, досягнута ціною життів десятків мільйонів громадян своєї країни, результатом якої стало поневолення половини континенту, як цинічна плата за сумнівний союз, ця сумнівна перемога ось уже понад сім десятиліть у них привід для радості, а не, як у решти світу, для трауру за душами загиблих.
l Цьому народові властиві хибна пам’ять, в якій війни ведуть до перемог, а не до смертей, вічна потреба Ворога, переконання, що весь світ перед ними в неоплатному боргу, віра у власну непогрішимість, а отже, зневага загальнолюдськими цінностями, відсутність пошани до чужої культури й просто до чужої точки зору. Їх вчать не думати, в їхні голови вкладають готові відповіді. Вони, подібно до народів старовини, надали своїй хибній історичній пам’яті форми Святого Письма, постійно відтворюють свій погляд на минуле як магічний ритуал, як релігійний культ. Ті люди й народи, які не сповідують цей культ, нарікаються язичниками й на честь демонів минулого іменуються фашистами. І, подібно до інших культів старовини, цей також потребує постійних людських жертвопринесень. Служителі культу минулої війни, не ті, хто проливав свою кров, але ті, хто годувався за рахунок брехні про ту бійню, хто прислужувався правителям або просто втратив розум від тягаря років, накликають зараз на голови відступників-українців «одинадцятий сталінський удар». І щоб змусити свій народ ненавидіти тих, кого ще вчора називали братами, вони нарекли всіх українців «бандерівцями», подібно до нацистів минулої війни, поклавши провину за всі гріхи світу на один український народ.
Той народ, що живе лише пам’яттю про минулу війну, врешті-решт обов’язково розв’яже ще одну.
♦ Колись, хлопчиськом-десятикласником, наприкінці 1980-х, в самий розпал Перебудови, я чув у тролейбусі розмову двох жінок. Одна з них розповідала своїй попутниці, як після смерті Леоніда Брежнєва вона зі своїми подругами абсолютно щиро написала до ЦК КПРС лист з категоричною вимогою забальзамувати тіло Леоніда Ілліча й покласти його в Мавзолей поряд із Леніним. «І що це на нас усіх тоді найшло, — щиро дивувалася з себе вона. — Затьмарення в голові якесь». Якийсь період нашого недавнього минулого була надія, що це затьмарення залишить голови наших з вами співвітчизників. Роки лихоліття, що послідували за розпадом СРСР, коли голод, розруха й безробіття так і не вклали в ці спорожнілі голови хоч якусь дієву альтернативу великій брехні зруйнованої імперії, але, навпаки, озлоблювали їх, змусили згадувати убогу ситість бараків минулого як ідилічний рай, якого тепер прагнуть їхні втомлені душі. Свобода не дала їм нічого, наче Свобода має давати хліб і видовища, а не вибір і можливості. Вони знову хочуть у свої звичні ситі загороди й стійла, й у своєму бездумному прагненні це людське стадо готове змести все, що стоятиме на їхньому шляху, хоч би й ціною громадянської війни. Чуєте, пастуші пси вже гонять стадо. Волею Долі ми з вами стоїмо на його шляху. Здригнемося, спробуємо піти, втекти з його шляху — потрапимо під сліпі безжальні копита. Залишимося стояти, й, можливо, зможемо змінити історію, своє майбутнє й майбутнє тих, хто звик жити лише снами про вигадане минуле.
♦ Думаю, який-небудь метикуватий історик майбутніх тисячоліть, проаналізувавши політичне життя Російської третьої імперії початку далекого ХХІ століття, напише сенсаційну монографію про те, що німці за Гітлера все ж захопили СРСР, але, розчинившись у завойованому народі, швидко обрусіли й, подібно до того, як варязькі князі Рюрики, Олеги, Ігорі через два покоління стали називатися слов’янськими іменами Святослав, Ярополк, Володимир, так і тут, усього через 70 років варварське плем’я завойовників «нацисти» стали називати «росіянами». Книжка породить бурхливу наукову дискусію, зіткнення авторитетних наукових шкіл. Опоненти заперечуватимуть привнесений плем’ям «нацистів» характер імперської влади, переконливо апелюючи до місцевої традиції — автохтонних слов’янських сіамських братів-вождів Леніна й Сталіна, які, згідно з легендою, вигодувані ведмедицею, й заснували Російський Третій рейх, символом якого став знак братів засновників — сіамський орел. Дискусія не вщухне навіть через десятиліття, й темне перше століття історії Російського третього рейху так і залишиться для істориків загадкою. Провина за те в століттях лежатиме на першому імператорові Пу Іні, який, наслідуючи давнього китайського імператора Цинь Шихуанді, наказав спалити всі стародавні літописи й закопати живцем усіх істориків, аби лише його пам’ять жила в нащадках. Його правління, згідно з записами, було славним, але недовгим. Він зміг об’єднати кілька воюючих царств, але країна його надірвалася на будівництві Великої російської стіни проти західних варварів. Після його смерті, та правління кількох недовго правлячих наступників, його столицю було зруйновано в кровопролитній громадянській війні, його народ прокляв його ім’я, але диктатори наступних століть подеколи витягували на світ божий пам’ять про цього тирана минулого, щоб виправдати історичною традицією власну тиранію, власні криваві злочини.
