16.05.—22.05.2014
Комусь може здатися, що майбутнє України зараз вирішується в Донбасі, приблизно як ненабагато раніше нам здавалося, що воно «вирішується» в Криму. Насправді, все зовсім не так. Все залежить навіть не від того, чи вдасться утримати стабільну обстановку в Харкові чи Одесі. Весь цей галас із «сепаратизмом», всі ці самопроголошені республіки, на ділі виявилися лише інформаційним шумом, під прикриттям якого великі гравці зі сходу (рівною мірою зі сходу України, і зі сходу європейського континенту) ладнають свої темні справи і політичні компроміси з новою українською владою. І навіть перемігши терористів на Донбасі, повернувшись додому, ми ризикуємо зі здивуванням побачити на Банковій нового злегка модернізованого Януковича, а на Грушевського — ті ж самі обридлі пики в депутатських кріслах. Адже Майдан збирався не для того, щоб перемогти сепаратизм, — він збирався для того, щоб відстояти курс на європейські реформи, для того, щоб відновити політичну верхівку суспільства. І зараз, коли патріоти проливають кров на Сході країни, старі політичні партії, які повністю втратили рейтинг довіри виборців, намагаються зберегти теплі місця як мінімум до 2017 року, а старі олігархи ефективним самопіаром прокладають собі шлях до політики, неначе, як і раніше, політичний популізм править бал на мертвонародженому тільці громадянського суспільства України. Та що там громадянське суспільство! З початком російської інтервенції та терористичної вакханалії жодна нова політична сила так і не вийшла з Майдану, велику частину громадянських активістів перекуплено старими партіями, або зганьблено брудними інформаційними компаніями. Неправда, що російська інтервенція принесла політичні дивіденди виключно Володимирові Путіну. Під надривний тріск автоматів у нашому східному регіоні багато хто і в Києві небезуспішно намагається нажити собі політичний капітал.
♦ Звичайно, ці президентські вибори, всупереч твердженням більшості ЗМІ, не універсальний засіб вирішення всіх політичних проблем. Їх проведення не зупинить Путіна, не заспокоїть терористів, не відродить економіку зі стану стагнації. Більшість гравців серйозно розраховує, що зміни до Конституції дозволять перетворити нового президента на другого Віктора Ющенка — без повноважень, зате із сумом за Україною і шаленим вогником месіанства в очах, а спритна і безпринципна більшість у Раді буде, як і раніше, грати у Велику коаліцію, розпилюючи політичні бюджети Курченка, Порошенка, Коломойського, Тимошенко, а також щедрі кредити США, Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду. Ще два роки безбідного існування на шиї в країни, а далі... Ну, думати про те що далі, ці люди не привчені ні в УРСР, ні 23 роками незалежної України. — Буде день, буде і їжа. Ось тільки пересічні громадяни... Ті, котрі вчора ще стояли на Майдані — чи погодяться вони на такий сценарій? Втомлені від місяців нескінченої політичної кризи, залякані перспективою кровопролитної громадянської війни, чи приймуть вони як належне, як передих, повернення до звичного політичного болота, чи приймуть вони розчарування замість надій, спокійну тишу застою замість ризиків і неминучих втрат настільки бажаних ще вчора радикальних реформ. І взагалі, як змінився виборець після останніх виборів, яка його ціна тепер?
♦ У принципі, кожного громадянина, кожного виборця можна купити. Одні візьмуть гроші, інші гречку, треті взагалі готові продатися за порожні обіцянки підняти пенсію або заробітну платню. Бувають і інші способи підкуповувати виборця. Дехто продається і геть зовсім дешево: варто міністрові їздити в машині подешевше і літати економ-класом; іншим потрібно більше — скажімо, ефективні реформи, або просто, щоб не заважали самому заробити собі на життя. Всупереч загальному упередженню, наше майбутнє визначається не тим, за скільки продаються наші політики, а тим, на що можна купити нас самих. І вибори, які пройдуть у цю неділю, перш за все, важливі як тест для нас самих — чого варті ми, чого ми з вами заслуговуємо.
♦ Тест, іспит, який ми вже одного дня — 2005-го року ганебно провалили. Провалили, віддавши свої голоси, але не проконтролювавши тих, кому віддали владу, вимагаючи змін у країні, не змінившись самі. Дрібна крадіжка, хабарі, зарплатня в конвертах. На очах у всіх у газетах, на стовпах і парканах оголошення: «Узаконимо незаконне будівництво», «Реферати, Дипломи, Дисертації». Участь у акціях протесту лише за гроші, а з громадської активності лише звичні вже в якому поколінні кухонні політичні дебати. Неможливо відтворити місцеве самоврядування без активної участі місцевих мешканців, — ми будемо наполегливо роками бурчати, що децентралізація віддасть громади в руки нових феодалів, але самі ні за що не полишимо затишне крісло, щоб разом із сусідами узяти в свої руки владу на місцях. Ми чекаємо, що хтось прийде, і вирішить всі наші проблеми. Так чим ми відрізняємося від тих, кого називаємо «сепаратистами»? Вони чекають, що прийде Путін, і вирішить їхні проблеми. Ми чекаємо, що це зробить за нас націонал-патріот у кріслі Президента України, або єврочиновник разом із американським банкіром-безсрібником. І кожного разу, пробуджуючись після солодкого сну, щиро дивуємося, що доки ми спали, нічого в країні в кращий бік не змінилося, а зовсім навіть навпаки. Чи витравить із нас їдкий дим палаючих шин і запах крові Майдану 2014-го прекраснодушність Майдану-2004? Наразі не схоже. Пригадаймо: на карнавальні недільні Віче, які слухняно приймали з голосу все, що несли зі сцени говіркі голови, збиралися десятки і сотні тисяч, але коли доходило до щоденного протистояння, до кривавих зіткнень із силовиками, число нулів у цифрі учасників швидко скорочувалося до трьох. А переважна частина країни й зовсім відчула на собі цей Майдан виключно як ефектну телекартинку, яка нічого не змінила в звичному розміреному плині життя. Київ, Схід України понюхали пороху, відчули гіркоту втрат, і почали, хай і кожен по-своєму, змінюватися. Але решта України... Решта України лише зараз пережила малий страх 2004 року і чекає на зміни, але зміни чужими руками. На цьому очікуванні грає Коломойський, на цьому нарешті, доки не пізно, вирішив зіграти на Донбасі Ахметов. Величезна частина України прийде на вибори виключно в пошуках нового Вождя, Господаря, і це стане головною спокусою того, кого за декілька днів або тижнів оберуть новим президентом України. Не нас купують на цих виборах — це ми спокушаємо нового президента піти легким шляхом, грати на наших ілюзіях, слабкості, ліні; врешті-решт, домовитися зі всіма політичними противниками, кинути кістку народові, і безбідно досидіти з урізаними повноваженнями свій термін до кінця, красуючись рукостисканнями із сильними світу цього, тішачи своє самолюбство картинним всесиллям весільного президента. Ми зрештою повинні засвоїти, що на виборах ми не віддаємо владу, і навіть не передоручаємо її. Вибори це офіційний прилюдний акт, який підтверджує, що вся повнота влади перебуває не в руках тимчасових виконавців у президентських і депутатських кріслах, а залишається в руках народу. І право на цю владу потрібно підтверджувати не раз на п’ять років, а щодня, інакше ті, кому ми віддамо свої голоси, знову швидко забудуть про те, хто кому насправді служить. Така природа влади — її дуже легко проспати.
♦ Та все ж таки, закінчу передвиборну колонку в «Дні» міркуваннями більш приземленими, але через це не менш важливими. Збираючи сьогодні в мішок агітаційне сміття, рівним шаром розсипане всіма прольотами сходів мого під’їзду, я міркував про те, чому дехто з кандидатів вважає, що шлях до президентського крісла вистелено їхніми портретами на рівнях рядового київського будинку. А, віддираючи листівки кандидатів у депутати міської ради, які повністю покривали щойно пофарбовані двері до мого під’їзду, я дивувався про себе з того факту, що всі вони як один говорять про потребу благоустрою прибудинкових територій і про культурний кодекс киянина. Особисто для мене культурний кодекс киянина несумісний із передвиборною агітацією на дверях, стовпах чи парканах. Втім, що можу знати про культурний кодекс киянина я, котрий потрапив до числа киян через чорний хід, — просто народившись у цьому місті! Я опустив зібраний мішок передвиборної агітації до урни для сміття, і відчув глибоке задоволення від виконаного громадянського обов’язку. На секунду здалося навіть, що вибори для мене, вже закінчено. З цим відчуттям боротимуся — але чи варті всі ці тонни макулатури мого повного небажання голосувати за тих, чиї обличчя я з таким трудом відшкрібав із вчора ще свіжої фарби вхідних дверей свого будинку?!
