Хроніки спротиву. Військо і колгосп
Одного разу надто крутий життєвий поворот заніс мене в радянську армію. Наша частина відносилась до протиповітряної (якщо бути зовсім точним, то протиракетної) оборони. Рядовий склад у цьому бадаку був максимально далекий від найменшого натяку про мілітарну звитягу. Прати те, що давно треба викинути, мити казарми й туалети, розвантажувати машини, ходити строєм, варити тони неїстівних помиїв, вивозити сміття – оце була головна служба. Автомат бачили, може, раз на пів року. Одне слово, за рівнем убогості та дідівщини ми радше були близькі до стройбату чи трудового табору для відбуття покарань за нетяжкі злочини. Навіть склали віршик самі про себе:
Под елкой лежит солдат ПВО.
Не пулей убит – зае*али его.
Але, за великим рахунком, такою була майже вся радянська армія, з невеличкими відмінностями. Безправні раби, нацьковувані начальством один на одного, вдягнуті в потворну й незручну форму, з кепським раціоном, застарілою зброєю та заіржавілим, частково розкраденим обладнанням. Армія, в якої видатною є тільки одна характеристика: кількісна. Відповідно, головна стратегія командування в бою – завалювати ворога трупами своїх солдат. А та частина біомаси, що лишається в живих, виміщає своє приниження й біль на цивільних.
Втім, подібна орда найбільш боєздатна, коли воює з завідомо слабшим противником. Окупувати мирну Чехословаччину, перечавити танками східнонімецьких робочих, потопити в крові Угорщину, Новочеркаськ, Тбілісі. А ось у Афганістані отримали по мармизі з усього розмаху, і ще отримали, і отримували 10 років поспіль, поки не відповзли додому, лишивши гору вбитих – 15000 своїх і 2 мільйони місцевих.
Нагадую ці загальновідомі факти, тому що саме з такою армією ми зараз і маємо справу. Всі успіхи, які вони здобули в нас, тримаються на тому-таки об’ємі біомаси. А на захоплених територіях ця зграя грабує, ґвалтує й винищує мирне населення. Нічого нового.
Але цього разу вони зіткнулися з принципово іншою армією, плотью від плоті країни. Саме тому наше військо, маючи на порядок менше озброєнь і ресурсів, перемагає. Я сам як той “солдат ПВО” з-під ялинки бачу ці відмінності на кожному кроці. У такій армії немає дідівщини, у такій армії командирів дійсно поважають, а не бояться й ненавидять, в таку армію прагнуть потрапити, й існує вона не для того, щоби чистити унітази, а щоб захищати людей.
Українське військо ХХІ століття – проти здичавілого колгоспу.
Ніколи не подумав би, що доживу до такого історичного сюжету. А ба.
