Киселеві береги
Певний безвіз оселився і в голові між «хочу» і «треба». Необхідно терміново добити замовлений матеріал, а не хочеться. Намітила обов’язково прорідити шафу, рафінувати, як кажуть англійці, але як звучить англійською, знаю, однак віз і нині там.
Допікають думки, як і у багатьох, про принадні подорожі. Часто вони зовсім не конкретні, а швидше обережні: вивчаються пропозиції, порівнюються ціни, опрацьовується логістика, якщо в планах поїздка без допомоги агентства. Цей безвіз, пізня дитина цивільного шлюбу з Європою, злегка підживив ілюзії навіть тих, у кого грошей на бажане просто немає. Така пастка — дуже серйозне гальмо, але як розбурхує уяву! Звичайно, хочеться подорожі ласкавої, без постійного смикання від множення і ділення, від того, що навіть така нісенітниця, як морозиво за чотири євро, для нас — більше 100 гривень. Щоправда, і до такої ситуації можна звикнути, і не купувати, і не дивитися, і навіть не хотіти, але все ж таки як мозку спружинити в потрібну сторону і де ця сторона. З’їдати життя ніби похапцем чи пурхати по краю благополучного життя-буття, бути непроханою гостею, яка і затриматися може, якщо свій хліб прихопити не забула, а то й вислуховувати, до речі, без жодної потреби, нарікання по ящику одного господаря міцноплатіжного тіла, наближеного до слуг народу, щоправда, третьої лінії, що на Лазурці та Монашці вже зараз тісно від наших, просто не проштовхнутись, а йому так хочеться тихо заховатися в наметі серед лісу. Могла б і запитати — хто заважає, та до чого плодити свідомо фальшиві відповіді. Фальші й без того надто багато. Ці думки, на щастя, вже не заважали мені механічно вже вкотре сортувати вміст шаф. Справа несподівано зрушила з місця, всілякі «поради», що не по-хазяйськи викидати, що треба дарувати або спробувати продати, не примножую — все і так зрозуміло, все за планом. Будемо рафінувати. Нещодавно в метро побачила, нарешті, адресу нового «комка», яка приймає речі бадьорі й не без брендовості, вирішила туди з’їздити. Виявляється, він уже встиг закритися, оскільки оренда коштувала дорожче за ті скромні обороти, які й бізнесом назвати важко. Та й коли працював — здати можна було, якщо речі у належному стані, а ось купувати ніхто не квапився. Один авторитетний fashion-консультант зауважив, що коли шафа ломиться від речей, це не факт, що багато з них придатні для того, аби залишитися там. З чогось, напевно, виросла морально, або змінилося світосприйняття, а з ним і погляд на контрасти. Раніше ось хотілося грати на симпатії ніжного і суворого, а зараз «приїлося», та й лаконічність з легковажним підтекстом натомила, а можливо, варто вже зрозуміти, що краще не мати нічого зайвого, лише базові, перевірені речі. Тоді й метушитися з рафінуванням потреби не буде. Однак ні — де пішло, там прийшло, та й бачу — надто багато в гардеробі того, що колись позичили у чоловіків, та віддати забули. Головний трофей — брюки, за які боролися жінки понад півстоліття, вони нас так полонили, що спідниці й сукні почуваються сирітками. Виправлятиму викривлення, вирішила, але джинси не чіпатиму — вони поза конкуренцією, в них гарантовані й стрункість, і вільна хода, і універсальна незалежність, а жіночні джинси — кюлоти, до того ж прекрасний компроміс між брюками і спідницею, тому — класика базова, незалежно від перетинів нового і майбутнього сезону. Видзвонюю племінницю і знайомлю з її обновками з моєї шафи, якщо, звичайно, вона погодиться, віддаю і зовсім старі речі для собачого притулку. На щастя, і гості з передмістя приїхали — теж повезли із задоволенням пакет з речами. Дивлюся — в шафі стало легко, зникла комунальна тиснява, а з нею і втома. Залишилися лише улюблені вічні речі, й поєднувати їх набагато цікавіше і приємніше, ніж дратуватися від непотрібних покупок, що нагромадилися за роки.
Відпрацювавши обов’язкову програму, можу й поніжитися в думках про те, що пам’ять мандрівника інколи привозить абсолютно дивні ніби непородисті епізоди, але вони гріють і тішать довго-довго, а ось програмні відвідини часом можуть і вивітритися або стертися від нашарування нових, та й заморська смакота буває тьмяніє, а сміючись над собою, пригадаємо один лихий момент, адже вони, буває, трапляються навіть у добре підготовленій поїздці.
Отже, у нас залишався один вечір до від’їзду, а гроші закінчилися трохи раніше, ніж літак мав понести нас з Риму додому. Перекусити хотілося, і кожна почала ритися в своєму НЗ, може, що залишилося. Урюк, родзинки, горіхи вже в міні-дозах витягували, знайшовся пакетик цукру, залишений про запас, він і не потрібен був нікому, але привернув увагу напис на ньому: «Шлях найменшого опору вкритий асфальтом лише на його початку». Чим не сигнал до дій — не здаватися? Одна туристка, яку прозвали Сеня (вона постійно цитувала слова з відомої комедії: «Сеня, бережи руку», так непомітно всі й почали її називати не Таня, а Сеня) знайшла у себе упаковку, підхоплену з Києва, з вишневим киселем у вигляді порошку. Ми всі дружно почали відмовлятися: ти що — там стабілізатори, суцільні підсилювачі смаку та інші єшки. Сеня була незворушна — менше гонору, спробуйте спочатку. Розчинили в теплій воді це щось, скажу відверто, зі мною це було вперше, а далі пішло-поїхало. Слово «імпровізація» не на часі, може, у альпіністів, а наш турист, закликавши на допомогу непорушну силу могутнього спокою, з легкістю розпочинає дегустацію незнаного харчового одкровення. Хочете вірте, хочете не вірте — забулося все різноманіття з’їдених на курорті смаколиків, а кисіль — ні: був він тонко ароматний (мабуть, хороший підсилювач), в міру солодкий (попіклувалися про наші талії) і так переконливо нагадував дитинство, коли справді все було най-найнатуральнішим, що вишневий вечір перетворився на найкращий. Кисіль безперечно став королем — цей некорисний, нереспектабельний провінційний, як для Європи, продукт. У мене навіть закралася тоді страшна підозра: може, він натуральний. Та й хто з упевненістю стане стверджувати, що ті делікатеси, які ми куштували в подорожі не були присмачені різноликою харчовою косметикою. Час такий — сумніви заважають жити, підстав для них надто багато. Кисіль миттєво приспав нашу надобізнаність і я зрозуміла, що must have на всі часи — це він, кисіль із дитинства, коли всі ми засинали під казки, де мешкали таємничі киселеві береги.
Цікаво, киселевий порошок виїзним буде за безвізу? Швидше б перевірити, вже дуже хочеться.
