Літній лайфстайл
Можливо, комусь усе відомо, але, сидячи на своїй дачній терасі і наминаючи свій же сільський чебурек (не при вас буде сказано, пане Рева, дистрофічний ви наш), радіючи від того, що лише цього року спромоглася освоїти його нескладне народження на сковороді, уловлюю — мимоволі й непомітно стаю схожою на ту або тих, про яких беззлобно кажуть «оком чують, вухом бачать». Ліниво насолоджуючись cool-новинами, які отримую від друзів, по суті, прямо з доставкою додому, вишукую з окремих картинок заморських вражень, щось не селфі-інкубаторське, не табунне, а хоча ж би трохи своє, нехай підібране ніби на мілині, але зауважте — європейській. Давно навчилася розшифровувати свій чудовий пейзаж, який відкривається з тераси навіть у цей момент, поки слухала розповідь пари, що повернулася з мису Антіб, не припиняла милуватися простим, зовсім не козирним човником, що пропливав уздовж затоки. Пофарбовано його в такий яскраво-червоний колір, що здавалося, немає нічого красивішого і натуральнішого (без перевантаження стимуляторами різної ваги) за цю невибагливу посудину. Зауважу, що після проведених наодинці самостійно придуманих успішних тренінгів, схожих на самонавіювання, спокійно реагую на запитання — як там твоє літо? Без жодних вагань відповідаю: непогано і без Лазурки, і без Німеччини з її шикарним вельми прохолодним морським узбережжям (люблю, бувала), і без португальських тістечок пастейш. Так можу лукавити ще довго, але кажу собі «стоп».
Тим часом запам’ятовую, вслуховуюсь у подробиці розповіді мандрівників. «Моє рухоме майно — моя дружина, вона монетизує все на своєму шляху. І віллу в Антібі знайшла за дуже смішною ціною для такого мальовничого куточка в горах, — продовжував нахвалювати приятель. — Вона перерила весь інтернет, ми зв’язалися з друзями в Лондоні, вони також підключилися. Нарешті зняли на два тижні одну простору віллу на дві сім’ї. Варто сказати, що міжнародна міцна публіка почала вже тікати з традиційних місць на Лазурному узбережжі, де надто великий відсоток туристів, що знають лише одну свою могутню мову, але примудряються так ущільнити своєю поведінкою навіть розкішні терени, що англійці, німці, французи стали частіше обирати комфортні гори Антібу, маючи тут дивовижне чисте море, піщані пляжі, басейни, а хто забажає, ще й яхти. Ми теж розраховували на такий рівень і все було на місці, але вілла... У ній (а має вона доволі солідний життєвий пробіг) хиталося все, що мало стояти непорушно, до того ж грибок у ванній, та й досить брудно довкола. Втім, були готові перетерпіти, адже заплатили набагато дешевше за звичні тут ціни. Виходячи на антибські терени, ми ніби забували побутову невлаштованість, насолоджувалися зігріваючим душу кольором моря, релаксуючою розслаблюючою досконалістю пейзажів і раділи, що не треба мотатися згідно з розкладом інкубаторно-однаковими туристичними маршрутами. І раптом на третій ранок до нас в гості зазирнув... тарган. Треба сказати, що цей антибський звір не вирізнявся вибагливістю від свого родича з якої-небудь нашої глибинки, такий самий нахабний і гидкий. І все — нас порвало. Спасибі йому, нікчемі. Він, саме він, підштовхнув нас до дії — тут-таки написали на сайт, який переглядають усі, хто планує відпочинок на мисі, і наскільки вистачило англійської, не посоромилися у виразах, описуючи красу цієї вілли. І ось головне здивування — все миттєво почало рухатись. Місцеві жителі, власники вілл, які живуть тут постійно, і своє житло зберігають лише для своєї сім’ї, заметушилися, розуміючи, що нахабна комаха з дітьми і онуками не навчена правилам етикету і спокійно може навідатися і до них. Прилетіла, як на крилах, хазяйка орендованої нами вілли, і почала виправдовуватись, що витратила купу грошей на дезінфекцію перед початком сезону, просила не розповідати, а в результаті нас перевели, зауважте, без будь-якої доплати, в абсолютно шикарну віллу, яку ми не змогли б оплатити і не збиралися, звичайно, таку знімати. Зрештою — 10 днів прожили, як міцні багачі і жартома, між собою, дякували смішній неохайній комашці за наші нові хороми. В наявності був висновок — у тісному курортному маленькому світі, при явній конкуренції, наш негатив дуже істотно міг нашкодити, тому злякалися всі — і ті, хто здає, і ті, хто тут живе. «Убита» вілла, звичайно, ще відпрацює сезон, наша хазяйка, напевно, ще знайде простаків, та й не всі настільки добре володіють іноземною, аби переконливо обстоювати свої права. Розрахунок на сп’янілих від свого свіжого безвізу туристів ніхто ще не відміняв. Ми ж вдихнули на повні груди — вода з-під крану — чистісінька, повітря можна одягати на себе, як найдорожчий брендовий прикид, а італійське морозиво, за яким тут вишиковується черга, ніколи не набридає. І ще один приклад вельми антибський: тут вистачає явно заможних відпочиваючих, але їх не супроводжують десятки охоронців-атлетів, вони не хваляться тим, що мають, а просто насолоджуються в тиші всім своїм спокоєм. До того ж вони набагато більш доступні, якісь людяніші... Дві подруги каталися на велосипедах по доріжках уздовж пляжу, і щось в одному колесі застопорилося. Пані звернулася за допомогою до робітників, які ремонтували неподалік, і почули грубу відмову. Поруч біля розкішного пляжу, на палубі чарівної яхти, вони помітили її спортивного господаря і попросили допомогти. Той швидко вийшов, вже з ящиком для інструментів і все полагодив. Пані ще довго шкодували, що не зробили традиційні селфі з таким небайдужим і чуйним власником білосніжної яхти, який так відрізнявся від наших злодійкуватих, пихатих, як індики, пінкознімачів, які, як і всі нувориші, пишаються чужими іменами на своєму одязі і машинах, напевно, теж переписаних на далеких родичів. Мій висновок такий — втілювати успіх при обмеженості бюджету, звичайно, непросто, але, потренувавшись як слід, виходить — можливо, хоч нікуди і не втечеш від розуміння, що найбільше благо, яке дають гроші, не влада, а можливість якісніше розпоряджатися своїм часом, так і залишається віртуальним, але з обмовкою: якщо мозок — восьми ніг не розучився одночасно жонглювати всіма викликами, на які такою винахідливою виявилася наша повсякденність, то переконана — рано чи пізно зміниться ситуація і не будемо соромитись, що у нас «сажотруси хати білять, землеміри небо ділять».
На щастя, цей доморощений cool-контроль перервав сусідську репетицію — це немолодий вже хлопець вигулював бархатистий тембр свого голосу, тренуючись за якоюсь крутою методикою, почувши від успішних, що такий голос дуже подобається жінкам. Господи, але мені за що мимоволі брати участь у його залаштункових справах, а може він ставить на славу і касу, і його методику можна засвоїти механічно, ніби на халяву, промайнула думка, але мені навіщо. Не знаю, а раптом — на чорний день згодиться, а може, бархатистий тембр чоловічого голосу — більш успішно конвертований варіант.
Але ж я жінка — нагадала сама собі. Ледве не забула, треба ж...
