Навіщо мені півень у червоному вині?
Відповім, може, дещо плоско і навіть прозаїчно, а в чомусь і нахабно: щоб познайомитися, наприклад, із Францією, будь-хто скаже, можливо, пом’якшуючи порядну інтонацію — що, без півня ніяк? Можна, чому ні. Без усього можна обійтися, останні ковідні два роки ми достеменно знаємо, що подорожі настільки не пріоритетні у бідній країні, що дратувати себе зайвий раз, можливо, й не варто. Втім, зізнайтеся собі, я вже зізналася — подорожувати хочеться ще дужче, ще з більшою любов’ю ми вивчаємо свої туристські архіви, всі ці майже однакові фотографії, відео, розповіді.
Майже — ось ключове слово. Головний гід, звичайно ж, — власні емоції та вічна цікавість, але вона в десятки разів звучить яскравіше, якщо про тебе подумали організатори, ось як у цьому сюжеті — гастроподорожей. Як ця, у крафтовому варіанті, уточню: вони завжди з групою, відповідають за кожен нюанс, за кожну дрібницю і, якщо щось виникає, швидко, тут-таки на місці, вирішують проблеми. Назву агентства, звичайно, не афішую, щоб не запідозрили в рекламі, адже в мене інша мета: мандрувати разом із ними Європою, в стилі попурі, і як це не дивно, стартуючи з їхнього балкона, на якому подружжя і записує свої емоційні «балконні відео». Загалом, зараз мої подорожі, не буду лукавити, — заочні, але впевнена: мій варіант зручний, затишний, безпечний для гаманця, тому маю право на безтурботне зітхання. Я — простий глядач їхніх європейських сюжетів, щоправда, Андрію телефонувала, щоб сказати щирі компліменти та домовитися про зустріч для «Післясмаку». Сигнал у відповідь не отримала або Танине «ок» проґавила. Зараз, власне, розумію, чому їм не потрібна зайва увага преси. Тетяна сама у минулому журналістка, піарниця. До того ж яскрава, зухвала, дотепна, фахово жвава та добре підготовлена. Можливо, до своєї цієї мрії — чи то мати власний ресторанчик, чи то варіанти навколо цієї ідеї, про гастроподорожі тоді й не думали. В юні роки вона повсякчас читала все поспіль, що знаходила, про кулінарні ідеї різних країн світу, ніби готуючи себе завчасно до цієї ідеї смачно, навіть дуже смачно, подорожувати.
Натрапляючи повсякчас на різні кулінарні сюжети в інтернеті та на телеекрані, можу сказати, що іноді навіть не хочеться дивитися. Буває, що нав’язана за шоуменськими лекалами напруженість до такої міри пресує, що втрачається раціональність дії або вже дуже хочеться пропіаритися самій, вочевидь не маючи певного досвіду, щоб підкріпити таку необхідність. Глядач — особа норовиста, навіть у голкове вушко пролізе, але обов’язково зрозуміє: тут щирість чи гра, погоджена з вищою математикою грошових «заманух», коли, ніби, крихітка до крихітки, а в осаді — тільки прісне відчуття, або підлітковий бебі-шпинат у голові з простого кокетування. Так, власне й особистим життєвим збентеженням не варто перевантажувати програми, адже можна і стомити, і знеструмити. Ось чим відрізняється подружжя, власники агентства Андрій і Таня: якось в одному зі своїх відео, вони сміючись, жартома глузуючи з себе та водночас насолоджуючись тим, що у них вийшло, розповідали, як непросто прийшли вони до своїх гастроподорожей, і згадали особливо незабутній випадок: вичищаючи рибний холодильник у вишуканому італійському мішленівському ресторані, де вони як студенти проходили п’ятимісячну практику в найповажнішій італійській академії кухарського мистецтва ALMA, дивувалися, як за такі гроші, які вони заплатили, їм доводиться драїти від рибного запаху цю нескінченну ємність. Навіть, жартуючи, самі собі казали: треба вміти так влаштуватися.
Скажу тільки одне: подружжя не з тих, хто чекав слушної миті, вони впевнені, що це безперспективно. Така мить повсякчас вислизатиме, потрібно стартувати миттєво, якщо є величезне бажання. Вони не казали собі: живи на своїй глибині, то й не буде в тебе розчарувань. Працелюби-мрійники, артистичні й емоційні, так би мовити, харизматичні нежурейки. І свої мандрівки продумали теж такими, тому вся Європа їхнім туристам запам’ятовується набагато повнокровніше — не лише в лінійці руїн, замків таких-то століть, надзвичайно чарівних пейзажів, що дуже надихає, безсумнівно. Але в їхніх мандрівках кожен може занурюватися в інше життя: чи то вивчаючи в яскравому ресторані незвичайну кухню високого класу, стане гостем маестро-шефа в його родині, спробує португальський портвейн, слухаючи історію родини господаря, в чомусь загальну для країни, принагідно навчиться правильно нарізувати сир або вибирати приправи у Франції, чи то скуштує всі спокуси середземноморської кухні, запам’ятає рецепт римської страви, назва якої в перекладі звучить «стрибнути до рота» (телятина, прошуто, листочок свіжої шавлії) або ж вивчити, милуючись пагорбами Таски, дивовижний рецепт консервації про запас — лимон на сіль. Це, виявляється, особливо пікантний підсилювач смаку, і його за таким рецептом можна зберігати до пів року, але це, певна річ, потрібно вміти, Таня навчить. Довідатися, що треба для відкритого пирога з Ніцци або спробувати самому приготувати вславлений сливовий пиріг, який став легендарним із 1983 року, коли The New York Times опублікував маленьку замітку з рецептом цього пирога, і буває ж таке: взаємна любов виникла миттєво, причому, вона міцнішала рік у рік. Газета навіть хотіла припинити публікувати один і той самий рецепт, мовляв, можна вже запам’ятати, але читач вирішив інакше: хочемо й усе.
Мандруючи, ще раз нагадаю, заочно, сидячи за своїм робочим столом, нібито замовила собі манговий мус, переписавши рецепт, особливий коктейль із Rose (5 хвилин і 2 рухи), вирішила відшукати консервовані анчоуси в солі, щоб вони набули особливого характеру для гри з листковим тістом разом із цибулею двох сортів і травами. І, звичайно, Таня запропонує келишок чогось бажаного. «Привіт — я Андрій», «Привіт — я Таня» — так вони починають знайомитися зі своїми майбутніми попутниками. Андрій може додати: я адвокат цибулі порей. Не втримаюся і від себе: він адвокат майже всіх чудових страв, які він готує надзвичайно артистично. Таня в одному сюжеті, дегустуючи вино, уточнила: в таких подорожах і в наших із Андрієм історіях, кожен може побачити себе. А ще відкрила свою особливу таємницю — до 2015 року готувати майже не вміла, але, мріючи про ресторанний бізнес, розуміла, що освіти, безсумнівно, бракує. Якось вони, десь 2015 року, розпродавши все в Харкові, з трьома валізами увірвалися в незнайоме європейське буття, де ніхто їх не знав. Вірніше, розвідку вони, звичайно, зробили: подорожуючи, зуміли налагодити деякі взаємозв’язки, знайти таких самих одержимих, які вже стояли на двох ногах, опанувати кухарську майстерність на практиці, а через роки у власних балконних шоу, так віртуозно подавати свою історію, що їхня праця здається грою.
Звичайно, все це оманливо, за все було заплачено великою працею та грошима (Андрій якось назвав роботу на кухні у ресторані високого класу пеклом), тому кожну лекцію в академії не те що не пропускали, а цінували, запам’ятовували, смакували, повторювали, завчаючи майже напам’ять усі таємниці. Вони, в їхньому віці 42 та 38, усе робили вже усвідомлено та дуже відповідально. Якось я прочитала одкровення Андрія, де він сказав, що в його 42 роки вже, буває, і коліна болять, а він усе вчиться. І всі ці подорожі, і всі їхні починання, вже стали їхнім способом життя. Вони спромоглися за два місяці вивчити італійську, певна річ, на побутовому рівні, бо в ресторані всі кухарі-італійці розмовляли тільки своєю мовою, й упевнені: коли виходу немає, все вчиться набагато швидше. Ще додав, що і руки ставали все прямішими і прямішими.
Сновигаючи датами їхніх подорожей на 2022 рік, я зрозуміла, що хочу з ними скрізь: і до Тоскани, і до Португалії, і до Франції, та скрізь. Але особливо чомусь хочеться до Франції, бо дуже вже заінтригував цей півень у червоному вині. Не дає він мені спокою. А все тому, що Андрій його так смачно готував, так грайливо, легко, ніби жонглюючи, адже це страва мішленівського рівня, там усе дуже ретельно зашифровано. І, окрім знання рецептури, треба осягнути стільки стандартів, немудро скажу: шматочок дорівнює іншому шматочку, та все ж самовпевнено подумала, чи не приготувати і мені його на Новий рік? Якщо не вийде, то не вийде — буде вино окремо. І, впіймавши себе на цьому провінційному компромісі, пригальмувала: хіба це подорож? Хочу цього винного півня або пиріг із анчоусами. Десь у замку, у веселій компанії успішних людей, сидячи біля моря у легкому сарафані. Так, розмріялася, розсмакувалася, що геть забула про власний бюджет. Якось навіть і не помітила, але прикрощів від віртуальності зовсім не відчула. Ну, геть зовсім — не морочу.
P.S. Чомусь ніколи не забуваю, як у шкільні роки мама моєї однокласниці Томки Соколової, змучена тим, що її дочка не хоче геть нічого їсти, почала мене іноді запрошувати пообідати в них удома з Томою. При цьому вона повсякчас примовляла: «Подивися, як Люда їсть, а ти ложку не можеш до ладу піднести до рота». Як тільки мама відволікалася, Томка підкидала мені ще половинку, і я наминала й добавку. Щоправда, коли ці хитрощі розкрилися, обіди якось самі собою припинилися. Ось згадую це і думаю: гастроподорож я повинна здійснити, щоб і свій апетит перевірити. А допоки — живи, півню, ми обов’язково зустрінемося: якщо не в якомусь французькому замку, то на моїй кухні. А ще нахабно порадила сама собі — тримай фасон, ніби граючись у піддавки з Мішлен. Утім, може, простіше випити келишок червоного вина й обійтися без цього півня — знову вистрибнула думка.
Мабуть, варто поміркувати.
