«Несе Галя воду...»
Мешкаючи біля Андріївського узвозу, на вулиці з особливим шармом, давно звернула увагу, що тут всі щось постійно шукають: хто найменший пам’ятник гоголівському пустуну Носу, який не має жодного відношення до Гоголя, хто будинок-замок, запитуючи при цьому, як він точно називається, а той роками стоїть чи то у вічному очікуванні реставрації, чи то в надії, нарешті, знайти шанобливе до себе ставлення, хто альтанку на Володимирській гірці, хто прадавнє дерево біля Пейзажної алеї, хто простий обмінник. Є і більш прозаїчні бажання — протиснутися між машинами, що забили своїми «холестериновими» боками вузеньку змучену вулицю, на якій не лише мешкають транзитні турист та перехожі, а й просто живуть люди. Всі ці спостереження особливо загострюються у період свят, як, наприклад, у недавній День Києва. Тоді ти мимоволі стаєш одним великим репортерським вухом, одним великим блокнотом і зацікавленим глядачем одночасно. Радіючи сонцю і причепуреним людям, непомітно розчинилася в загальному хороводі, вирішуючи, що краще — віддати перевагу гастрономічному пікніку чи вибрати яку-небудь дрібничку з вічних щорічних маленьких покупок. Наприклад, вази на одну квітку, придбані в різні роки на Андріївському, вже і ставити нікуди, а я ще хочу. І чудово, адже, можливо, найкоштовніший актив — це бажання. Важко повірити, але спритні пропозиції допінгують лише на якийсь час, а я роками насолоджуюсь улюбленими дрібничками, і втрата бажань не загрожує, та й шопінг без пристрасті — збочення. Опинившись на Контрактовій, нарешті відчула наївну відкриту красу народного гуляння. Мені здалося, що на Андріївському було якось тьмяно від сонних продавців і байдужих гостей. Тут же, зупинившись у так званому грецькому кварталі, відразу була випещена увагою одягненого в накидку міфічного бога молодого парубка, який, як виявилось, теж збирає мідні турочки, їх на його кавовому столику побачила понад 20. Винахідник приніс їх просто для настрою. Отже, і для мого теж. Люб’язно базікаючи, випили разом чудову каву. Тут мою увагу привернули свіжі панянки, які наминали хачапурі вже у вірменському кварталі, і мимоволі почула, як, весело гримасуючи, вони обговорювали не кого-небудь з подружок, а вбрання французької першої леді. Чимось витончена дружина нового президента їх зачепила, можливо, збила зі звичної непохитної впевненості, що це їм треба бути в першому ряду будь-якого (і політичного у тому числі) театру, це вони б прикрасили собою пейзаж, а то у нас навіть у секретарки беруть до 25—27, а потім — все — скаржилися самі собі юні панянки, переказуючи побачене по телевізору, а виходило, ніби поряд стояли, все помітили: вік, деталі сукні, спрацював, мабуть, вишкіл від відвідин напівсвітських джунглів, де всі перемивають таємниці одне одного. Ці провінційні базіки вже багато чого знають не з чуток, але мають пройти роки, і все одно не факт, поки вони зрозуміють, що молодість триває набагато довше, ніж думають молоді.
Що й казати, і жіноча, і чоловіча, говорю зараз про телевізійну аудиторію, особливо нашу, сторопіла б — невже так буває, що жінка старша на 24 роки — кохана, більше того, чоловік називає її головним помічником і натхненником. Не було жодного коментатора, який би десятки разів не повторив, уточнив і обіграв цю цифру, особливо чоловічі голоси; намагалися, при цьому жодного разу не здивувалися звичному альянсу і в політичних глибоких водах теж, коли чоловік старший років на 30 від своєї обраниці. У нас особливо живучою є відсталість, консервативність в питанні жіночого віку. Ще не зникли з пам’яті відомі характеристики, що культивувалися за радянські часи, зокрема, і клубами для тих, кому за тридцять. Такий підхід, схоже, на генетичному рівні зберігається в реакціях, можливо, тому, що все так суворо, особливо суворо. Скільки разів чула за спиною — яка там вона молода у свої 30, адже у неї вже синові 10 років! Як смішно, цифри біжать і біжать, а шепіт за спиною — у тій самій тональності. Адже фейсконтроль не в паспорті. Він у ході, повороті голови, цікавості, точніше — в допитливості, спраги до всього нового, і, звичайно, в любові до дорослих дітей, яка зовсім не старить. Адже не молодитися треба, а бути молодою. Помилково забувають, що краса з часом для жінки стає все ж вторинною. Недоліки інколи виглядають так гарно, якщо жінка не заморожений броколі.
Ось чому так зачепило співрозмовниць все, що вони інтуїтивно вловили і що досягається не живописом на обличчі, а відмінною стрункістю, простотою, яка для француженки зазвичай формулюється теж просто, в усякому разі, в одязі — бездоганний крій, найвища якість матеріалу, мінімалізм. Сукня нової леді було стрункою і гнучкою, сміливою і статусною, і вже точно — цей вибір був не спонтанним. Може, жінка і сумнівалася — чи зможу це надіти, чи відчуватиму себе комфортно, а потім, припускаю, зітхнула глибоко і... зробила стрибок. І це, схоже, перше, що вона сказала світові, всім нам — не збираюся, мовляв, просочуватися ніби через дірочки сиру, аби всім подобатись, а елегантні пустощі в одязі можуть собі дозволити жінки будь-якого віку, якщо струнка і рухлива, впевнена в собі і щаслива. Та й прийшла вона в політичні кола не кутюр вигулювати, в її житті нині — безодня відтінків більш вагомих, ніж довжина маленької чорної сукні. Коли досягнуто внутрішнього балансу — пані відкрита і легка, стрімка і безстрашна. На одній з розкладок серед мідного кухонного начиння, звичайно, старовинного, затесався якийсь кумедний яскраво-червоний емальований глечик. Колір, вигини його носика і хвостика-ручки, стрункість маленької судини зачарували мене з першого погляду, але ціна не надихнула, хоч і була не дуже високою. Підійшовши до хазяйки через кілька годин, коли глечик ніби злегка притомився, ми швидко врегулювали ціну на мою користь, і він, червонуватий та ладненький, ураз опинився в моїй сумці. Вже зібралася вирушати, весело наспівуючи «Несе Галя воду», звичайно, поспішаючи до письмового столу, щоб відпрацювати незаплановану покупку, але затримала та сама тема, в зовсім вже народному викладі. Дві солідні тітоньки сміялися — ось Макроніха утнула, всіх нас, жінок, захистила, я навіть помолодшала, та й ти теж. Я б їй орден за жіночу відвагу вручила, а то ці мужики... ще й кожен з них вважає, що він — коньяк, а коньяк, мовляв, старим не буває.
Як смішно.
