Очікування, страхи та сподівання мелітопольців
Одинадцятий місяць поспіль одне з ключових міст півдня України – Мелітополь – живе під окупацією путінською ордою. За цей час мелітопольці за місцем фактичного перебування поділились на три основні групи: окуповані, внутрішньо переміщені особи (ВПО) та закордонні мігранти. І значна кількість серед представників кожної з цих груп із нетерпінням очікує на звільнення рідного міста силами ЗСУ.
За цей час накопичилось чимало проблем і труднощів, з якими доводиться стикатися представникам етнічних спільнот м. Мелітополя, які перебувають на окупованій території або змушені були покинути свої домівки. Звичайно, у соцмережах, засобах масової інформації, через «сарафанне радіо», іншими каналами інформація про реальний стан справ постраждалих від цієї жорстокої агресії путлєр-рейху мелітопольців періодично поширювалась. Та все ж справжніх домінуючих настроїв в середовищі як окупованих, так і внутрішніх переселенців та вимушених емігрантів за кордони України ніхто насправді не уявляв. Про це свідчили, наприклад, нав’язувані міжнародними фондами етнічним громадам з Мелітополя тренінги, основним меседжем яких була ідея примирення. А між тим, як свідчили самі втікачі від рашистської окупації, їм не потрібні подібні «вмовляння», вони ходять на такі тренінги заради пайків, які там роздаються як гуманітарна допомога. Самі ж ці люди хочуть помсти за свій втрачений дім, поруйноване місто та власні життя. Вони вважають недолугими, щоб не сказати, дурнуватими чергових імпортних «замирювачів» жертв і вбивць, що так нагло посміли зруйнувати всі їхні плани, пов’язані з життям у рідному місті Мелітополі.
Щоб допомогти міжнародним благодійним фондам та й українським громадським організаціям мати чітке уявлення, чого реально потребують, хочуть і з якими проблемами насправді стикаються представники різних етнічних громад Мелітополя у часи цієї війни, було проведено соціологічне дослідження, яке можна розглядати як доказову базу для розуміння ситуації населення Мелітополя як в окупації, так і біженців.
Уперше на значному масиві опитаних окупованого єдиного на сьогодні великого українського міста та біженців із Мелітополя був проведений науковий аналіз реальної ситуації. Звіт за результатами контент–аналізу, фокусгрупових дискусій та глибиних інтерв'ю в рамках реалізації проєкту за підтримки Ради Європи «Етнічні спільноти і спільність: запорука громадської активності та довіри» було представлено широкій громадськості наприкінці 2022 року (Визначення основних проблем та труднощів, з якими доводиться стикатися представникам етнічних спільнот міста Мелітополя, що залишилися на окупованій території, вимушено покинули свої домівки та виїхали на підконтрольну Україні територію, чи за кордон. Мелітопольска міська рада, Центр соціологічних досліджень Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького, Мелітополь-Запоріжжя, 2022. 114 с.).
Усебічне осмислення результатів дослідження ще попереду. Проте не можна утриматись від гніву проти рашистських окупантів, бажання помститися за страждання цих людей, співчуття до мелітопольців, читаючи наведені розповіді представників різних етнічних спільнот мелітопольщини (до війни більше 100 різних національностей мирно проживали на території Мелітополя та мелітопольщини. Сьогодні у місті залишилось не більше 40% мешканців. І все завдяки «русскому миру»!). Ці свідчення красномовніші за усі можливі аналітики.
Далі мовою оригіналу:
Окуповані говорять: «Я не понимаю, когда наступит завтра и уйдет этот ад, уже сил нет терпеть, а вдруг все будет как в Крыму и на Донбассе, и нас не освободят?» (Сергій). «Ви не уявляєте, що мешканці, які залишилися у тимчасово окупованому місті, живуть у постійному стресі, відчувають страх та тривогу, паніку, виснаження, спустошення тощо» (Галина). «С каждым днем становится все страшнее и страшнее, когда постоянно видишь людей с автоматами, сотни их техники, которая разрушает наши дороги, очереди в банки, в укрпошту, где выдают какую-то помощь, а выехать не могу. От нервов уже руки начали трястись. Как жить дальше? Когда же нас освободят? Дожить бы…» (Катя). «Невістка не знає, що роботи… до школи зрозуміло, дітей не водять…Але дуже страшно, що здадуть ті, хто водить…». «Навіть бояться вчителі.. ті діти, які залишилися в місті, практично не мають доступу до дистанційної освіти, бо страх за життя дітей, батьків, вчителів…». «…почалися репресії в місті». «Я дуже люблю Україну і мешкати під чиїмось натиском я і моя родина ніяк не можемо». «Викрадення людей: Де ваш чоловік? Перевернули все до гори дригом, все переламали, налякали маму з дитиною». «Небезпека, всі ці вибухи і постійні пересування техніки, солдатів, проблеми зі зв’язком, продуктами харчуванням. І коли діти перестали нормально спати…». «Наш дом теперь стоит без окон. Были взрывы, повылетали стекла, мы позабивали пленкой. Потом интернет, связь, продукты, техника вражеская по улицам города, люди с автоматами не всегда трезвые, ты не понимаешь, что у них в голове». «Заболела моя внучка, ей 5 лет, ей нужны были срочно антибиотики, и мы собирали по городу по 1- 2 таблетки». «Я ніколи не жила з Росією і не збиралась жити. Я в перші дні окупації активно брала участь у демонстраціях на підтримку України». «Ми мешкали цілодобово в підвалах». «Продукти харчування, всі дитячи продукти, памперси цього зовсім не було по місту». «Стало страшно, от людей слышим, что вселяют военных в квартиры, которые пустуют, а у нас в подъезде многие выехали… теперь и спать страшно…» (Марина). «Сім’ї військових рф відбирають квартири людей, які виїхали з міста» (Наталя).
Внутрішньо-переміщені (це на ООНівському канцеляристі, реально – біженці): «День починається з телеграм-каналу, щоб почитати, що сталося в Мелітополі. Дзвінки батькам одразу. І мені здається, що я менше дивлюся новини в Україні чим новини в Мелітополі. Особливо після того, як ми виїхали з міста і ти кожен день, кожен вечір «Що ж сталося?», «Як же так?», «Коли ж деокупація вже?», «Коли вже можна буде повертатися додому?». «Телефон не выпускаешь из рук и всё время следишь…». «Питання було одне «Чому ви не виїздили раніше?». Вони не розуміють, достеменно, що то дуже важко вирішити, залишитись або встати і виїхати». «Я боюсь людей после оккупации, боюсь говорить кому-то что-то, в общем боюсь общения» (Маргарита). «Боюсь выходить на улицу после взрывов, две недели сидела в кресле, было даже тяжело вставать» (Інна). «Я боюсь сирены, лифта, сразу цепенею и теряюсь…» (Ольга). «Мой ребенок боится, что не будет продуктов, постоянно прячет хлеб, кашу…» (Віктор).
Закордонні мігранти (теж фактично біженці): «Хочеться відзначити, що за цей період, 5 місяців війни настрій і ставлення до "біженців" стали відрізнятися. Більше немає, як раніше, гостинності та привітності, багато хто помічає роздратування, коли дізнається, що ти з України, але це стосується виключно тих, кого ми опитали. В плані психологічного стану також є проблеми. Найпоширеніша - бажання повернутися додому, депресивний настрій виникає через питання: «А що буде далі?» Зазвичай волонтери намагаються допомогти в психологічній стабілізації, але не всі переселенці визнають, що потребують психологічної допомоги» (Ганна). «Етнокультурні спільноти розкидані по світу через російську окупацію міста. Нова хвиля повномасштабної агресії Росії 24 лютого цього року вигнала караїмів з регіону українського Приазов’я, зокрема з інтеркультурного Мелітополя – рідного дому караїмів. 50 відсотків караїмських родин виїхало зі своїх домівок і зараз караїми знаходяться у Польщі, Литві, Хорватії, Ізраїлі, Німеччині, на західній Україні – у Львові тощо. Особливо морально й психологічно важко жити за кордоном» (Олена). «З вирваним корінням, у підвішеному стані, мені здається, що так себе почуває кожна людина, яка поїхала з України через війну» (Богдана). «Був у перші пару днів такий ступор, ти цілий день хочеш плакати, хочеш їхати назад (плести сітки маскувальні), все хочеш робити, але не бути так далеко від рідної країни». «Важко морально, важко фізично, іноді плачеш, іноді кричиш, іноді просто лягаєш спати без задніх ніг, але потім згадуєш, що комусь зараз набагато складніше, і тримаєш кулачки, допомагаєш і чекаєш». «Бачили б ви, як ми плакали над старими куртками і брюками, які приїхали в посилках…, ми розпаковуємо їх тремтячими руками і раптом зариваємося в складки обличчями. Наші речі пахнуть домом. Ви собі не уявляєте, що це значить – відчувати аромат минулого, якого більше немає. Навіть у тих, у кого все склалось на новому місці, немає головного – основи» (Оля).
Головний лейтмотив усіх розповідей мелітопольців: «Всі ми хочемо якнайшвидше повернутися до рідного міста». «Постійно шукаємо в інтернеті інформацію». «Ми підписані на багато телеграм-каналів українських». «Ранок починається з новин, і спати лягаємо з новинами». «По крихтам збираємо…радіємо…молимося…плачемо». «І рідні передають новини з рідного міста».
І головне запитання: «Коли…?»
