Парканна історія Сичика й Хрущика і не тільки
Низький сезон для когось, а якщо в більш глобальному сенсі, ніж передбачувана тема нашої розмови з мистецтвознавцем Стасом Скориком, то зрозуміло, що він автоматично стає доволі вгодованим і навіть огрядним для інших. Це спостереження без претензій на прохання першого віджиму, та таки підтверджує свою правильність. Коли художник бачить реальність під іншим кутом, то часто виходять яскраві плоди. Звичайно, якщо все продумано, нехай інтуїтивно прораховано та приправлено найголовнішою спецією — індивідуальністю, тоді й чіпляє сюжет, манера та класика, особливою опуклістю, незалежністю від зав’язаності своїх бійцівських якостей, які, по суті, йдуть від комплексів. Усе це про художників-нонконформістів, зокрема одеської групи, які дивували у 60—70-ті роки. Їм дуже не хотілося бути тихими, як море під час штилю, постійно оспівуючи чи то свято урожаю, чи сталеварів біля вогню, чи комбайнерів у спекотний полудень. Хоча безумовно талановиті художники й ці сюжети обігравали так дзвінко і яскраво, що вони теж стали класикою. Раз так, розмірковуючи вголос і чекаючи на реакцію мого співрозмовника, милувалася з вікна його затишною студією, прикрашеною картинами та ретельно підібраною бібліотекою, яка про свого господаря розкаже навіть більше, ніж я знала. Милувалася цією красою, що восени обіймає чудову церкву. Цю особливу кольорову ненудність, як буває в цей час. Без надмірної правильності. Все так імпульсивно, так натхненно, і відчуваю, що це навіть, чесно кажучи, імунно заряджає, що в наш час дуже важливо.
Але тут нагадую сама собі, що ми ж хотіли говорити зі Стасом про зелений неодмінний паркан. Згадати той особливий паркан, давній, а точніше, це було 67-го року. Він просто обгороджував Одеський оперний театр під час його чергового ремонту. І зовсім несподівано, майже випадково дав старт такому поняттю, як «парканники». Поняття «квартирники» — своєрідні художні інтелектуальні тусовки — вже увійшло в життя на той час досить міцно. Зрозуміло, що особливою увагою влади та спеціальних знавців цю творчість не балували. Їм дуже важко було виставлятися і після свого усамітнення, коли кожен митець був зі своїм полотном наодинці, їм дуже хотілося взяти перерву, подарувати собі свято спілкування та показати, що ти створив, почути думку друзів. Головне — виставити свої роботи, поділитися своєю пристрастю. Адже люди, заряджені ідеями, не могли не творити. Та й заробляти треба було на життя. Втім, їм цікаво саме так, і постійно, себе не відсмикуючи,— мовляв, промовчи, якщо тобі це не по кишені. Вони були впевнені в собі, не ховали посилу своїх ідей. І будучи позбавленими можливості виставлятися у великих залах, а отже — спілкування з глядачами. Єдиним творчим повітрям було — це ось такі зустрічі.
Зрозуміло, що будь-які незначні деталі, об’єднавшись, згрупувавшись, не питаючи дозволу, вміють підняти свою значущість, створивши ніби критичну масу. Як зі знаком мінус, так і зі знаком плюс.Так і сталося з тим моментом, коли згодом два відомі одеські художники Станіслав Сичов та Валентин Хрущ, повертаючись зі своїми роботами зі «Спілки художників», куди їх, зрозуміло, не прийняли. Аж надто авангардний, метод подачі був якимось не радянським, та й пластика, і колір. Ну, загалом усе не так. Можливо, засмучені, а може, надто збуджені від несправедливості, або навпаки — їх накрила бунтарська хвиля і визрів миттєво план. Вони вирішили прикрасити цей типовий, нудний радянський паркан як належить — зеленого кольору, своїми роботами. Використати його як сцену для них, як подіум.
Одразу почали зупинятися випадкові відвідувачі, показує Стас мені старі фотографії. Я бачу, що люди посміхаються, бо митці назвали свою роботу «Сичик плюс Хрущик». Так їх називали друзі. Такий неформальний бенкет на вулиці на той час був дивиною, щоправда, тривав він недовго. Преса все ж таки встигла зафіксувати. На щастя, залишилися деякі кадри, фотографії. Але міліція швиденько навела порядок, розкидавши картини. Багато які вважаються загубленими, до речі.
Стас раптом підвів мене до однієї стіни і показав роботу Хруща під назвою «Жіночий торс». Звернула увагу, що все це без будь-якої зайвої, непотрібної ратизації, яка нав’язується в наш час доволі нахабно. Робота лаконічна, самодостатня. Стас придбав її, навіть не знаючи, що вона від «парканника». Але просто ім’я Хруща саме говорило за себе, та і його давно вже цікавлять шістдесятники. Вже зараз готує як куратор майбутню виставку легендарних художників-нонконформістів України одеської групи, яка планується на осінь наступного року у Національному художньому музеї України. Він розглядав старі фотографії цієї парканної виставки і звернув увагу, що його «Жіночий торс» теж там присутній. Тому ця картина також експонуватиметься в музеї. До речі, цікавість до художників-шістдесятників минулого століття вже не перший рік лише зростає. Чимало робіт вивезені з країни і перебувають у приватних колекціях за кордоном. До того ж це на той час було дуже легко, без жодних проблем. Відповідні служби швидко ставили печатку, що дозволяє вивіз таких картин з СРСР, вважаючи їх нікчемною мазнею, мало не сміттям, антимистецтвом. І краще, щоб ми їх зовсім не бачили. Як кажуть, «баба з воза...». Несприйняття зручних суспільству поглядів і традицій виштовхнуло свого часу багатьох художників в еміграцію. Так сталося, що Володимир Асрієв, колекціонер, одеський музикант, подвижник, я б сказала, а вже давно живе в Лондоні і меценат; він, їдучи, навіть майже тікаючи, залишив одеському літературному музею частину робіт, дещо вивіз. До речі, у його квартирі були найяскравіші, можливо, творчі тусовки, так звані квартирники. А вже живучи за кордоном довгі роки, він продовжує систематизувати, вивчаючи факти цього руху. Створив у Лондоні галерею, де виставляються українські художники. Він живе цією темою досі. І таким чином зібрав матеріал для книги, яку так ібуде названо — «NON». А весь цей матеріал наразі систематизують художники, батько і син Василь та Степан Рябченки. У рамках майбутньої виставки буде презентація цієї книги, і будь-хто зможе її придбати. Куратор цього проєкту — саме Стас Скорик, і його ідея організувати цю виставку. Його дослідницька натура, прискіплива, вперта, ретельна та натхненна водночас. По суті, він — як слідопит, одного разу взявши цікавий слід, не перестає переривати десятки джерел, довідників, каталогів, складати нюанси. Шукаючи непомітні деталі, передзвонювати, радитись, уточнювати. І в його сім’ї ще й маленькі діти. Іноді він, навіть не виспавшись, продовжує рити і рити, поки не зловить за хвіст відповідь. А знання завжди при ньому. І все це — найголовніше — через любов. А, як відомо, від неї не можна отримати негайне задоволення, його треба заробити. Стас точно це вміє.
Ось так із видом на Андріївську церкву ми ніби грали свою розмовну п’єсу, зелений цей паркан. І тут нічого немає випадкового, все вчасно з’єднується. Хрущик на його стіні, звернула увагу, дуже органічно виглядає. Але думаю, не знаю, чи він прийняв це серйозно, що йому нуднувато без Сичика. Адже вони на паркані були поряд, та й у житті теж. Ну, думаю, Стас знайде, якщо захоче, і візьме слід. Грати в пошуки — ось що його заводить і емоційно розвантажує.
Любить просто і все.
