Раденька, що дурненька
Якщо зазвичай пишу, як говорю, а говорю, як пишу, то завжди — що на думці, те й на язиці. Чи добре, чи погано, чи розумно, головне — щиро. До того ж, якщо самопросуванням не займаєшся, інтернет-слава не відома, а прагнення перетворити себе на бренд навіть у найвужчих колах не народилося, то доречно процитувати, скажімо, Ніцше, хоча уловлюю — практичніше і безпечніше цитувати зовсім інших персонажів. Отже, він сказав: «Чим ширші твої обійми, тим простіше тебе розіпнути». Ще недавно весь час бурчала, яка примітивна фотографія відкриває газетний «Післясмак», а тепер думаю — то і нехай. На ній ніби не я, а незнайома дивна жінка, проте цим і захищена від зайвої корозії, а, отже, ніщо і не зашкодить. Всі ці в’їдливі думки, зрозуміла, лише від того, що сонце освітило зимові вікна і з жахом усвідомила — далі миття відкладати не вийде.
Писати — легко, а ось відмити вікна після зими в квартирі з майже чотириметровими стелями чомусь непросто, хоча процес цей повторюється з року в рік: триметрова драбина, акробатичні пози, руки, що мліють, і зовсім вже нереспектабельний вигляд. Сиджу вгорі на останній сходинці драбини і думаю: який може бути смуток, якщо стільки пилу довкола. Доведеться плеснути трохи щастя по ходу цієї п’єси, не чекаючи якихось звершень. Знаю — таке вміння теж благо. Ось і подарую собі чисті вікна. Якось мені стало цікаво, скільки ж коштує така послуга в агентствах. Запитавши у знайомої продавщиці на ринку про всілякі розумні щітки і скребки, дізналася, що її день, коли вона підробляє прибиранням квартир, коштує 500 гривень, приблизно 100 гривень за годину Підрахувавши, що газетні одкровення коштують дешевше, вирішила, що прибиратиму, як і раніше, в своєму ритмі, а, отже, своїми руками. Помила одне вікно в кабінеті і, посміхнулася сама собі, пригадала одну пораду. Вона звучала так: у самотній тиші знайти поглядом що-небудь приємне, красиве (хай дерево, клумба...) і посміхнутися світу, причому, так щиро, аби навіть печінка усміхнулася. Як виявився в цьому випадку, це смішно.
Вікно виходить безпосередньо на клумбу, яка перед будівлею МЗС. Кожного вечора спостерігаю, як біжать господарі (до речі, багато хто з них часто мелькає по телевізору, дивуючи розумними словами), так от, біжать вони зі своїми собачками, великими і маленькими на Володимирську гірку, але на півдороги до неї — клумба. Собачки, не добігши, не дипломатично вирішують свої проблеми на цьому острові своєї свободи. Якби господар, хоч би один із них, тримав у руках пакет і совочок, (а на гірці, до речі, для таких відходів вже давно поставлено контейнери), то ще куди не йшло. Але проголошувати для інших мудрі промови — одне, а прибрати за улюбленою собачкою чомусь не хочеться. Звичайно, скоро зелень все прикриє та й двірники тут дуже ретельно прибирають, але якщо смітять постійно, то й, зачепившись у черговий раз поглядом, мимоволі жахнешся — а раптом і львівське сміття тут приземлиться, воно давно подорожує без віз. Так, бідна Європа, їй ще довго нас доведеться виховувати. Почавши мити наступне вікно, пригадала як переслідувало мене, особливо після європейських міст, бажання французького вікна. Коли скло майже на всю висоту кімнати, маленька маркіза за вікном і грати внизу. З перерахованого було дуже високе і вузьке вікно, яке все ж наважилася і продовжила до підлоги. Із зовнішнього боку обгородила чарівними гратками — ось вам і бажане. Залишалося дізнатись, як замовити маркізу. В офісі замовлення із задоволенням би прийняли, але напрочуд щира приймальниця (до речі, зайва щирість майже завжди за свій рахунок), поставила питання, яке здивувало.
«Над вами є ще поверхи?», — поцікавилася вона, і почувши, що ще два, почала відмовляти. Дивно якось. Не вхопилася чіпкими пальчиками за потенційного клієнта, а, навпаки, мене майже зупиняє словами: «Сигарети, ви забули про ментальність багатьох — недопалки за вікно. Для маркізи — це куля навиліт. Звісно, пожежі не буде — матеріали оброблені спеціальною речовиною, але поранення у вигляді дірочки забезпечене. І все — були у вжитку. Почувши такий прогноз, ідея з маркізою розтанула і, звичайно, від неї відмовилася, точно знаючи, що наді мною живуть запеклі любителі цигарок. Здивувалася — ті ж парижани палять страшенно, будь-хто підтвердить, але чомусь така проблема у них не стоїть. Бідолахи, мабуть, не навчилися метанню недопалків на далекі дистанції. Їх маркізам пощастило, а може, вони й дисциплінують. Може, і нам лише маркіз не вистачає, а решта проблем вирішено. Все ж варто пригальмувати, мудрувати на цю тему в нашому контексті майже аморально... Проте важливо не дуже знепилювати, ні, не вікна, а яку-небудь свою нову ідею. Адже навіть свої недоліки можна прихопити в дорогу, і вони в творчому казані можуть стати пікантними, додавши задуманому індивідуальності. Один редактор, давній колега, стверджує, що, скажімо, текст, написаний жінкою, але позбавленій жіночності — тьмяний і нудний. Що він мав на увазі — можна дофантазувати. Швидше за все, те, що в творчому горінні працює на ідею все, навіть власна недосконалість, а вже тим більше, жіночність, переплавляючись на щось нестандартне. Головне — виставити план перехоплення — всьому нудно-правильному, звично-розсудливому, повчально-завченому, чомусь, що, уловивши промах, відразу квапиться пригасити порив, мовляв, бур’ян росте для інших, їм його і косити. Моє перехоплення всім неприємностям, щоправда, не знаю чи звучить це жіночно, чи безстатево і скромно, але хочу жити, не боячись недопалків зверху, хочу бути нічиєю і сама собою. Ось так біля чистого вікна ніби випила з весною на брудершафт.
І тут навіщось пішов дощ, щільно притискаючись краплями до моїх чистих вікон. Вийшло все вже дуже по-рейдерськи, а я все посміхаюся, посміхаюся, посміхаюся — сама ж навіщось радила. Спочатку злегка удавала, що все це так, поки не стало так і не випарувалася прикрість, та й сонечко повернуло релакс, врівноваживши, підбадьоривши, подарувавши необхідну легкість настрою.
Кажу ж, посміхайтеся, а ще краще — смійтеся, панове. Півтори години сміху подовжують життя на 10 хвилин. Перевіримо...
