Свобода це кіно
Минулого тижня на фестивалі документалістики Docudays UA показали стрічку відомого іранського режисера-дисидента Джафара Панахі «Це не фільм» — твір настільки примітний, що про нього хочеться сказати кілька слів поза рамками стандартної рецензії.
Панахі прийшов у режисуру в середині 1990-х, швидко здобув авторитет на міжнародних фестивалях, завойовував нагороди в Каннах, Венеції, Берліні, Локарно. У березні 2010 року заарештований, пізніше засуджений на шість років домашнього арешту за антиурядову діяльність і участь в акціях протесту проти офіційних підсумків виборів 2009 року. Йому також заборонено — на 20 років! — знімати кіно, контактувати з іноземними журналістами і виїжджати з Ірану. Унікальність показаної в Києві стрічки полягає в тому, що її знято всупереч заборонам і вивезено з країни контрабандою.
Утім, фільм цікавий не лише історією свого виникнення. Він не піддається однозначним визначенням навіть на жанровому рівні — не можна з цілковитою упевненістю сказати, документальне це кіно чи ігрове. Назва також містить у собі захопливу амбівалентність: згадується картина французького художника-сюрреаліста Рене Магрітта, де намальовано трубку для паляння тютюну, а напис під нею свідчить: «Це не трубка». І справді, це не трубка, це лише її зображення; з другого боку, свідомість, привчена сприймати мистецтво буквально, уперто сигналізує нам, що це трубка й ніщо інше. Виникає украй цікавий смисловий розрив, що дає щедру поживу для роздумів.
Зрозуміло, що в Панахі назва обігрує контекст: якщо вже заборонено знімати, то ось, будь ласка — «Це не фільм», які можуть бути претензії? Але іронія — зовнішня, риторична прикраса. Все набагато складніше.
Спочатку Панахі — в ролі самого себе — намагається дізнатися у свого адвоката, які перспективи його апеляції на вирок. Пролог оманливий: злободенні реалії — привід для набагато серйознішої розмови. Панахі розповідає своєму співавторові й операторові Моджтабу Міртохмасбу задум одного зі своїх нереалізованих проектів. Розкладає із смужок паперу план просто на килимі: ось такий вигляд матиме помешкання героїні, тут — вікно, тут — ліжко, тут — двері, завжди замкнені, тому що батьки заборонили дівчині виходити з дому, побоюючись, що вона поїде до столиці і вступить до університету, трохи далі — провулок, де часто з’являється сусідський хлопець, в якого дівчина закохується. Панахі читає вголос текст сценарію, показує фотографії натури і акторських проб, але якоїсь миті дія заходить в глухий кут.
Насправді, кіно — передусім візуалізація. Чи можна передати словами історію, призначену для екрану? У чому взагалі сутність кіно — чи лише в «картинці»? Чи може сам задум бути рівним його втіленню? Як отримати ту саму правду мистецтва, до якої так прагнуть усі митці, — за допомогою акторської імпровізації? Правильно вибраного ракурсу? Віртуозного монтажу? Панахі намагається знайти відповіді, показуючи й коментуючи уривки зі своїх старих фільмів, займаючись домашніми клопотами, спостерігаючи за чарівною ручною ігуаною, яка нечутно пересувається по будинку, з’являючись в найнесподіваніших місцях. На вулиці — свято феєрверків, вогні і вибухи, чи то карнавал, чи то побоїще.
Тієї миті, коли здається, що історія вже вичерпалася в безплідних пошуках, в кадр зовсім випадково вривається молодий хлопець, прибиральник сміття, студент, який підміняє свого родича саме цього вечора. І на наших очах давній нереалізований сценарій починає втілюватися, виникають просто приголомшливі паралелі. Справжнє диво.
Була то геніальна режисура чи просте везіння документаліста, яким Панахі зумів скористатися, — неважливо. Головне, що йому, за допомогою однієї камери, без освітлення і знімальної групи, не виходячи з дому, вдалося зробити те, що можна назвати на кшталт трактатів епохи Просвітництва — Парадоксом про кіно. Так, це не фільм — і водночас один з найкращих фестивальних фільмів останніх років. Він про свободу і несвободу одночасно. Про те, що зрештою саме автор диктує свою волю реальності, а не навпаки. Про те, що рукописи не горять і що сценарії врешті-решт опиняються на екрані, нехай і дуже дивним чином. Про те, що внутрішньо вільна людина вільна скрізь і що робить її вільною саме мистецтво, а не політичні пристрасті. І про багато-багато іншого. Зрештою, це не фільм — це кіно.
P. S. На жаль, тиск держави на кінематограф — улюблене заняття влади не лише в тоталітарному Ірані, а й у нашій цілком світській і начебто демократичній країні. Наприкінці минулого тижня альманах «Українські злі» (автори — той самий колектив вітчизняних кінематографістів, що раніше працював над альманахами «Мудаки. Арабески» та «Україно, гудбай») із нез’ясовних причин було знято з прокату. З огляду на це продюсери вирішили зробити альманах доступним для широкого загалу, виклавши його в Інтернеті. На сьогодні 4 короткометражки «Злих» можна переглянути на сайті megogo.net.
