Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Чесна розмова

19 вересня, 2003 - 00:00

Газета «День» не боїться проблем складних і неоднозначних. Її автори не прагнуть до абсолютної апологетики однієї позиції та повного заперечення іншої. Навпаки. Газета ставить собі за мету донести до читача інформацію, котра б допомогла розібратися у певній проблемі, пролити світло на найбільш гострі й насущні її аспекти. Але «День» має й власну позицію, навіть стратегію — чітку, продуману, добре сплановану. Свідченням цього є друга книга у «Бібліотеці «Дня» за загальною редакцією Лариси Івшиної «Дві Русі».

Квінтесенція видання — українсько-російські відносини. Проголошення 2003 року Роком Росії в Україні — непоганий формальний привід для порушення цієї проблеми, як зазначає Лариса Олексіївна в «Слові до читачів». Але це дійсно лише привід. Така книга все одно з'явилася б. Адже вiдносини між Україною та Росією вимагають аналізу — фахового, історичного, аналітичного, суспільно-політичного. Аналізу, котрий допоміг би на сучасному етапі знайти компроміс, дав би можливість двом незалежним державам ефективно співпрацювати і бути рівноправними партнерами. Саме вдалу спробу такого аналізу ми бачимо у книжцi «Дві Русі».

Редактор видання Лариса Івшина та його упорядники Віктор Горобець, Сергій Махун та Ігор Сюндюков розвивають тезу Миколи Костомарова про дві Русі: Київську та Московську. Це цілком правомірно. Але незмінною й домінуючою є позиція про те, що ці дві Русі — різні, незалежні, рівноправні. За радянських часів ми неодноразово чули тезу про «общерусский» характер спадщини Київської Русі. Очевидно, не треба дискутувати й переводити проблему в політичну площину. Згадаймо тезу Михайла Грушевського про те, що доба Київської Русі була «общеруською, але в тім значенні, що вся Русь, в широкім розумінні — вся Східна Європа, яка входила в круг політичних і культурних впливів нашого українського центру, жила його політичним і культурним змістом. Та центр був таки український» (М.Грушевський «Історія української літератури»).



Дослідженню питання про національну приналежність спадщини Київської Русі присвячено розділ перший «Києво-Руська держава. «Синовці» та «ізгої»: чия спадщина?!» В статтях на основі конкретних історичних фактів і подій подається аргументована й виважена відповідь на поставлене запитання. Ця спадщина — українська. Не заперечується, що з неї виросли, нею живилися і Росія, і Білорусь, та центр — Київ — все ж український.

Далі видання представляє читачеві картину того, як розвивалися вiдносини між Україною та Росією (Московiєю) в інші історичні періоди: Козацька держава та її занепад, складне ХIХ століття з прагненням українцiв відродити нацiональну ідею за часів дії Валуєвського циркуляру та Емського указу, Україна в складі СРСР. Одна з найскладніших проблем розділу — міфи та реалії Переяславської Ради. Головна мета (це дуже важливо!) — подати проблему не в світлі певної сучасної політичної ідеології, а дати політично неупереджений науковий погляд. Певно, що з'явиться ще не одна стаття з приводу Переяславської Ради. Ще будуть дискусії. І вони потрібні. Але це мають бути дискусії наукові, виважені, а не політико-ідеологічні. Актуальною є стаття «Дорога втрат — незалежність української церкви» Клари Гудзик. Київський і Московський патріархати все ж мають знайти компроміс, зробивши висновки з історичного досвіду.

Цікавим є розділ книги «На перехресті культурної взаємодії». Бачимо, що українська й російська духовність перепліталися, були тiсно пов'язанi, але все ж вони були, є й завжди будуть різними, адже йдеться про дві нації, про два національних менталітети, про два способи світосприйняття. Не залишить байдужим читача стаття доктора філології Володимира Панченка «Жорстокий романс Афанасія Фета». Колізії та перипетії життя цього митця надзвичайно промовисті й водночас неповторні.

Завершується книга «Дві Русі» розділом «Обрії». Тут вміщено дві фундаментальні статті — Ліни Костенко та професора філософії Сергія Кримського. Не можна не погодитися з нашою видатною мислителькою та поетесою у тому, що не треба українцям трактувати себе виключно як жертву, адже багато народів мають складну долю. Треба усвідомити свою силу й неповторність.

Завдання книги «Дві Русі» — сприяти єдності дій мислячих людей України та Росії в пошуку спільних координат дій. Автори прагнуть до того, аби запрацювала теза, озвучена Ларисою Iвшиною: «Чим більше Україна буде українською, тим здоровішою буде Росія».

Оксана СЛІПУШКО, кандидат філологічних наук, викладач Київського нацiонального університету імені Тараса Шевченка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments