«Нове покоління українців ідентифікує себе з незалежною Україною»
День «Дня» в ЖитомиріМинуло, мабуть, три роки відтоді, як з головним редактором їздили університетами країни. У редакцію прийшли молодші, які ще вчора складали ту студентську аудиторію — Ольга Решетилова, Марія Томак, Вікторія Скуба... Аж ось нещодавно випала нагода побувати в Житомирському державному університеті ім. Івана Франка. На читацькій конференції на тему «Історія — розмова про майбутнє» були присутні другокурсники-філологи (кафедра основ журналістики та редагування) та старшокурсники-історики. Вони ставили настільки розумні, гострі й актуальні запитання, що наприкінці було складно визначити найкращі, як це традиційно робимо. Ба більше. Спілкування продовжувалося буквально у черзі за автографами. Опісля — обмін думками та враженнями. Між собою і мені на диктофон. Зауважте, то вже друга зустріч. Від першої минуло якихось півтора року.
Наші зусилля таки виявилися не марними, хоч, напевно, дехто ставився до цього скептично. Ми не просто започаткували «Бібліотеку газети «День», яку щороку поповнюємо, і вже втринадцяте проводитимемо фотоконкурс — усе це робиться задля ЖИВОГО спілкування всередині країни (його мало би забезпечити передусім українське телебачення). У результаті бачимо, що нова альтернатива набирає сили. Як у випадку з житомирянами.
Пропонуємо найцікавіші фрагменти тієї читацької конференції.
— Сучасний світ переповнений не філософічністю, як казав Платон, а філозофічністю. Це не означає, що за кожним із нас стоїть неправда або нісенітниця. Виходить, що кожен має свою правду. Адже є правда материнська, солдатська... Завжди постає питання, а чи є загальнолюдська? Мені здається, що якраз газета «День» запрошує дивитися на світ через правду загальнолюдську, — передав слово головному редакторові ректор Петро Саух, до речі, філософ за фахом.
— Всі, хто зараз зацікавлений історією, особливо відчувають пульс сьогоднішнього дня, — розпочала Лариса Івшина. — Для того, аби що-небудь робити осмислено, неможливо не розібратися з найскладнішими питаннями, які у нас за плечима. А їх багато. Вони громадилися століттями. Вони не розібрані останні 20 років. А подекуди відчувається реверс, і ми ходимо довкола миргородської калюжі. У мене була стаття «Як ми заблукали в трьох соснах». Блукаємо в них певним чином не тільки від злого умислу чи інтриг наших конкурентів, а й від неготовності думаючої, активної частини суспільства стати на твердий шлях. І ця неготовність примножується від того, що політичні розчарування ніби звільняють нас від роботи над історією. Неправда. Політика дозріє. Треба, щоб суспільство її підштовхувало. У 1999 році, коли Україна на президентських виборах розминулася зі своїм шансом, я зрозуміла, що цей «дощ» надовго. Тоді сказала таку наполеонівську фразу: (читає з «Екстракту 150». — Ред.) «Відтепер ми будемо займатися суспільством. Бо коли рамки свободи звужуються, треба йти вгору. І ми пішли вгору. І піднялися вище політичних хмар-чвар — у стратосферу історичної пам’яті. Отже, з 2000 року з цього найвищого ракурсу ми намагалися осягнути основні вузли українських проблем». Завдяки найпатріотичнішій партії України — партії істориків, а також філософам, культурологам, філологам, математикам, зрештою, розумним людям було створено, на мій погляд, сильну «Бібліотеку «Дня», об’єднану назвою «Україна Incognita»! Вона — додаток до українського паспорта. Адже не можна бути громадянином країни, не знаючи її історії. Й історичні борги, очевидно, доведеться здавати екстерном.
Коли їхала до вас, роздрукувала з сайта російського «Мемориала» отакий монументальний труд. Очевидно, Петре Юрійовичу, вас це зацікавить. (Передає — Ред.) «Обнародован масштабный план с десталинизации России. (Читає. — Ред.) Он, в частности, предусматривает запрет на службу для госчиновников, которые отрицают преступления тоталитарного режима в СССР. Документ подготовила рабочая группа при президентском совете по правам человека».
Україна кілька разів бралася за це. Спорадично. Не було системної роботи. Не було відчутно участі держави. Однак неготовність держави ніяк не звільняє прогресивну частину суспільства від тієї роботи. Насправді, наша країна на пострадянському просторі могла б її очолити. У 2004-му, принаймні, для цього були всі можливості. Просто золотий дощ не на тих вилився, хоча дуже багато зроблено з відкриттям архівів Служби безпеки України, коли її очолював Валентин Наливайченко. А тепер, можна сказати, президент Медведєв виконує програму помаранчевої революції. Так, парадоксів чимало. Ось при Януковичу порушена кримінальна справа проти екс-президента Кучми. Ми не готові сказати, наскільки вона дійде до суду і буде вирішена. Але, напевно, це — парадокс. Як і у випадку з нашим північним сусідом. І неважливо, чи це — передвиборна гра або гра у поганого і доброго слідчих. Важливо, що зроблено правильний крок. Таку Росію ми розуміємо, підтримуємо і готові бути поряд в тій роботі. Українцям тоталітарним режимом нанесено глибокі рани, до яких додалась інфекція новітньої історії, тож будемо гнити довго, якщо не робитимемо радикальних кроків. Ось чому історія — розмова про майбутнє.
Так головний редактор озвучила тему читацької конференції, якій передувало її вступне слово. Після того були зачитані доповіді. Старший викладач кафедри редагування та журналістики Сергій Стельмахович, що називається, торкнувся практичного боку питання. Назвавши «День» виданням, яке найповніше пише про наше минуле, він взяв за основу дослідження відомі рубрики «Україна Incognita» та «Історія та Я». І дійшов висновку, що переважно їхні матеріали торкаються найважливіших і найболючіших тем минулого: постать Івана Мазепи, доба УНР, Голодомор 1932—1933, протистояння між вояками УПА та ветеранами ВВВ... До того ж, та публіцистика, на його думку, може бути оформлена в окремий розділ — історична журналістика. До речі, кілька років тому Лариса Олексіївна брала участь у чат-конференції з читачами російського сайта www.inosmi.ru. Тоді вперше прозвучало, що «День» — найбільш історична газета на пострадянському просторі. Тезу «Історія — розмова про майбутнє» підкріпила магістрант історичного факультету Вікторія Панченко, згадавши промовистий вислів канадсько-американського літератора Лоренса Пітера про те, що історія змушена постійно повторюватися, тому що її ніхто не слухає. Тут другокурсник філологічного факультету Олексій Андріюк доречно згадав відносно свіжий ляп Міносвіти, мовляв, підручники з історії писатимемо у співавторстві з росіянами. «Якщо це українська історія, — висловлював той свою думку, — то нехай її пишуть вітчизняні науковці!». Лариса Івшина відреагувала миттєво: «Про нашу історію можуть писати і люди інших національностей, якщо володіють повнотою матеріалу. Якщо вони за справедливість. За правоту. Згадаймо Джеймса Мейса. Тема Голодомору завжди жила в народній пам’яті, проте довший час до неї підходили болюче. А Джеймс знав, як її потрібно донести, — з пристрастю, глибиною і розумінням. Хоч попереду були Василь Барка, Лідія Коваленко, Володимир Маняк, але з такої висоти — трибуни Конгресу США — про трагедію сказав не українець».
Далі спілкування перейшло у формат запитання — відповідей.
Віталій КIЧКIРУК, член Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив», студент історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка:
— Вперше з «Днем» познайомився у 2000 році. Тоді шкільний вчитель з історії порекомендував читати газету, назвавши її, по суті, єдиним джерелом правди. З того часу в нашому інформаційному просторі не так багато змінилося. Це було слово читача. А ось запитання: Ларисо Олексіївно, на вашу думку, чи не призвела поведінка багатьох журналістів до суспільного збайдужіння?
Л.І.: — Вітчизняний інформаційний простір нагадує латане рядно. У нашій країні немає надбудови над інформаційним простором. Візьмімо ту ж Росію, де багато нішевих каналів, зокрема, канал «Культура». На їхньому телебаченні мені особисто подобається програма «Вільний університет», де розумні люди, серед яких історики та філософи, і в режимі on-line говорять зі своїм слухачем. Це спілкування збирає великі аудиторії. Ми не вповні усвідомлюємо, що в них є такий цікавий прошарок. До речі, якось відбувся обмін шпальтами між «Днем» і «Российской газетой». Обидва видання ставили запитання: «Яку Україну/Росію я люблю?». Мені здається, наші аргументи були сильніші: говорили про Росію Чаадаєва, Герцена, про Віктора Астаф’єва, який, до речі, сказав, що Сталін переміг Гітлера, але підірвав Росію. Ось — інші могутні імпульси для розуміння історії та країни, які треба переплавлювати в газетні/журнальні тексти, розмови в студіях... У більшості вітчизняних журналістів примітивний спосіб спілкування зі своїми гостями — вони зрідка порушують питання «високої планки». На каналі «Інтер» було годинне інтерв’ю з патріархом Кирилом. А пішли з життя могутні українці! Той же Павло Загребельний з його романом-явищем «Я — Богдан» чи романом «Диво» про Софію. Певна, молодше покоління нічого про це не знає.
Нещодавно я мала зустріч з інтернами, які стажуються в парламенті, урядових комітетах. Зібралися енергійні молоді люди з двома освітами. Тільки троє з них знали Сергія Кримського. А він — філософ нашого часу, рівнозначний великим європейським мислителям! Чому вони його не знають? Тому що не всі дають собі труд читати «День», а з телебачення нічого розумного з тієї високої полиці не пробивається. Отже, ми — та країна, якій треба ще дуже багато вчитися, обдумувати, аналізувати, докладати корисної дії. Інакше можемо непомітно деградувати. Кожній дитині треба пояснити, що вона несе відповідальність за особистий життєвий проект: йти вгору і розвиватися чи скласти руки і падати на соціальне дно.
На одній обкладинці нашого двотомника «Екстракт +200» промовистий малюнок геніального карикатуриста Анатолія Казанського. На ньому написано: «Тату, мені йти до школи чи допомагати тобі в боротьбі?». Я завжди кажу, що всі ці роки ми якось неправильно боролися, якщо в нас такі результати...
Євген ТАРАСЕВИЧ, студент філологічного факультету ЖДУ ім. Iвана Франка:
— Ви сказали, що Медведєв взяв схожий із «помаранчевими» курс. Виникає запитання: в яких сферах? Чи не в журналістиці? Тоді як пояснити напади на журналістів у Росії? Найсвіжіший приклад — побиття Олега Кашина, кореспондента видавничого дому «Коммерсантъ»? А також жорстку цензуру на державних каналах? На ОРТ, приміром, були вирізані прощальні слова Володимира Познера у програмі з Горбачовим.
Л.І.: — Прекрасно, що ви за всім так стежите. У моє щоденне «меню» теж входить перегляд багатьох сайтів, телепрограм... Отже, в даному випадку йдеться про один обнадійливий сигнал. Ясна річ, це ще не державна політика. Група при російському президентові, яку очолює Михайло Федотов, підготували главі держави товстелезний документ. До речі, нам би теж не завадило такий свій підготувати. Хтось може сказати, мовляв, в Україні сталінізм засуджений вже давно. Нічого подібного. На моє переконання, ми досі живемо в парадигмі ХХ з’їзду комуністичної партії неіснуючої країни. Ми досі не взяли тоді ще поставлену планку. Зараз у Запоріжжі сидить хлопець за те, що обезголовив пам’ятник Сталіну... Подібні проблеми примушують ловити ті обнадійливі знаки Росії, тому що хочемо, аби поряд була демократична (наскільки можливо) країна. Ви ж розумієте, що нереально одномоментно росіянам переосмислити тисячолітню тиранічну традицію. Тим не менше, там є багато людей, незадоволених сьогоднішнім станом речей. І буде правильно, коли ми примножуватимемо спільні зусилля.
Усе інше — теж правда. «День» багато писав про Настю Бабурову. Ви бачили, щоб українські ЗМІ висвітлювали ту неймовірну драматичну історію?.. А Настя — громадянка України, іменем якої, до речі, названий факультет журналістики в Сорбонні. (Коли присвоювали ім’я, на події був присутній міністр закордонних справ Франції). А українці до своїх громадян не мають інтересу? Особливо українські журналісти? Коли була в Криму, мене запитували, що думаю про журналістику півострова. Я хочу спершу бачити цю журналістику.
Дівчина із Севастополя поїхала навчатися у Московський університет — там постійно агітують, що тільки в Москві можна здобути щастя. Настя ж отримала кулю в голову. Чому? Тому що бачила проблеми Росії, зокрема, профашистські рухи, проти яких виступала, працюючи в «Новой газете». Підтримувала адвоката Маркелова, яких теж виступав проти них у судах. Почала вчити українську мову — в Москві їй відкрилася Україна. Що це не цікава тема? Також це мова про те, що Росія — різна, і вона потребує глибокого вивчення.
Наталя МIСЯЦЬ, директор Центру полоністики ЖДУ ім. Iвана Франка:
— Щойно прозвучало, що «День» був єдиним джерелом правди. Я хочу використати репліку героя одного фільму. Він сказав: «Я — не один. Я — перший!». Тепер щодо вашого книжкового проекту, зокрема, польськомовного видання «Війни і мир». Я — давня прихильниця творчості Ліни Костенко. Колись навіть писала дипломну роботу про антропоніми в її доробку. Потім робила дослідження про використання нею полонізмів. Але ніде не могла дізнатися напевно, чи знала поетеса польську мову. Тільки здогадувалась. Перший чоловік Ліни Василівни — Єжи Пахльовський — поляк. І от відкриваю книжку та з інтерв’ю Ліни Василівни дізнаюся, що та таки знала польську. Навіть перекладала Херберта, Шимборську... В антологію польської поезії, що вийшла в 60-ті, вони не потрапили через цензуру. Це був той камінчик, якого не вистачало в моїй мозаїці!
Чи дивлюсь на обкладинку. «Матейко, — думаю. — Але ж ні. Він здебільшого малював батальні сцени Війська польського». Точно! «Вернигора»! Бачила багато репродукцій художника, однак не знала, що зображав українців.
Ларисо Олексіївно, гарантую, що «Війни і мир» не лежатимуть на полиці, а постійно будуть у студентів на руках. Для студентів-істориків, які вивчають польську, звідтіля вже знайшла матеріали для круглого столу.
В улюбленої мною Ліни Костенко є прекрасні рядки: «Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!» Так і з газетою: день, день, день, і раптом усвідомлюєш, що «День» — це новітня історія України! Отож вашу газету читають і чекають.
Л.І.: — Дуже дякую за такі теплі слова.
Валентин ДУБОВИЙ, студент II курсу філологічного факультету ЖДУ ім. Iвана Франка:
— Три роки тому я переїхав сюди з Придністров’я й хочу отримати українське громадянство. Але мене непокоїть ось що: від представників радикальних партій (бритоголових, одягнутих у камуфляжні форми й армійські чоботи) часто чую, що я — москаль, що, не володіючи українською, прагну стати громадянином цієї держави, та й нецензурщину загалом. Отже, вони, які, можна сказати, такою поведінкою псують репутацію України, є її громадянами, а мені, який прагне вивчити мову, засвоїти історію та культуру, ним стати не можна? Ларисо Олексіївно, не вважаєте, що подібні партії, у яких прихильників стає дедалі більше, не туди спрямовують людей?
Л. І.: — Націонал-демократи формувалися ще перед перебудовою. Потім був національний рух, після чого, як відомо, відбулося багато розколів і виник вождизм. Далі з’явилися «помаранчеві» лідери, які, проголосивши великі цінності й ідеали, не втілили їх у життя. І це девальвувало даний напрям. Очевидно, зараз багато зацікавлених у тому, аби ситуація радикалізувалася — тоді можна буде на наступних виборах розігрувати нові схеми, маючи своїх екстремістів під боком, а з іншого — шовіністичні російські партії. (Так, Одеса нині, здається, вибрана як полігон для українофобства). Тому треба максимально сприяти всім якісним альтернативам: освіті, молодіжним організаціям іншого спрямування... До речі, міносвіти, смикаючи якісь чутливі сторони, теж піднімає радикальну хвилю. А коли ця молодь інколи немає достатньо освіти, культури і виходу енергії, для неї це стає небезпечним подразником. Згадаймо багатотисячний мітинг біля стін Кремля 11 вересня торік як реакцію на соціальні проблеми. Фашизація — найпростіший шлях: чужий винний, він зайняв моє місце, ми його викинемо і заживемо. Так у сучасному світі проблеми не вирішуються.
На мою думку, наша країна була і буде толерантною. Їдучи сюди, розмовляла телефоном з Оксаною Пахльовською. Колись у «Дні» був надрукований її матеріал «Тим Україна Європа, що вона знає категорію «інший». Але повинен бути спільний державний знаменник. Звичайно, ви маєте розуміти свої культурні цінності, однак повага до країни, до якої приїжджаєш, — неодмінна. Проходить якийсь період і у Франції чи Німеччині складають іспити на знання французької чи німецької, історії цих держав... У нас, на жаль, такого немає. Всі чудово розмовляють російською і розуміють одне одного. Погано, що на державній службі на українську махнули рукою і говорять російською, навіть виступаючи на телебаченні. Це неправильно. Це теж підтримує радикалізм. Валентине, ви торкнулися гострої проблеми. Треба всім над нею думати, бо одного рецепту тут немає. А погіршуватиметься ситуація — буде більше радикалізму.
Тетяна ДУКIЛЬ, студентка історичного факультету ЖДУ ім. Iвана Франка:
— Ларисо Олексіївно, як вважаєте, національна ідея — реальність чи міф? Чи правильно, що в той час, коли повинно відбуватися становлення національної ідеї, розвінчуються наші герої — Тарас Шевченко, Іван Мазепа? На мою думку, українці саме будують не тільки майбутнє, а й реконструюють минуле, в якому чимало білих плям.
Л. І.: — Якщо говорити про деміфізацію та десакралізацію, то треба сказати, що наша молода сучасна література зробила чимало неточних рухів. Завжди собі думаю, чому б тим письменникам з їхніми талантами не взятися за написання біографії наших Великих. В Україні живе унікальний чоловік — Євген Грицяк. Про нього знає відомий історик Ігор Чубайс, брат того самого Чубайса. Дізнавшись, що я їду в Івано-Франківськ, попросив взяти автограф в Євгена Степановича. Та коли приїхала туди, місцеве начальство не знало, хто це такий. Штрих промовистий. Грицяк був лідером Норильського повстання в ГУЛАГу (під його проводом об’єдналися росіяни, євреї, прибалти...). Про ту подію знає історична наука, на Заході зняті фільми. Таких людей у нас одиниці. Ми повинні їх мати за морально-духовних лідерів. Бо той же Євген Степанович нам продемонстрував, як можна було вирватися на свободу і залишитися живим. Перебуваючи в камері-одиночці, він вивчив англійську. Мова потрібна була йому для опанування йогою, що, безперечно, допомогло вижити. Очевидно, ми знаходимося в складних обставинах, але ж не настільки, щоб не взяти навіть ті уроки навчання та вдосконалення. Отож ніхто не написав біографії Грицяка, натомість почали стягувати з п’єдесталів Лесю Українку, Тараса Шевченка. Навіть лунали розмови, щоб деміфілогізувати Василя Стуса. Людям замало місця. Вони знімають з п’єдесталу когось, щоб самим туди залізти. Хибний шлях.
Друге. Я часто кажу, що ми національну ідею практикуємо, як от зараз із вами. Національна ідея абсолютно очевидна. Це — ідентичність і модернізація. Тобто — розвиток, збільшення кількості українців — красивих, здорових, розумних та духовних, завоювання конкурентних позицій у своєму регіоні й світі, утримування духовного потенціалу... Ми повинні зберегти себе в кращій формі, яка нам дісталась за цивілізаційні періоди, і примножити той спадок. Людина — постійні зусилля бути людиною. Так само народ — постійні зусилля бути народом.
Один парадоксальний мислитель сказав, що люди мають здатність робити правильні вчинки, коли в них немає виходу. Сподіваюся, наша ситуація — це той випадок.
На завершення розмови — традиційно кращі запитання були відзначені книжками із «Бібліотеки «Дня» та річною передплатою на газету. Щоправда, експертна комісія на чолі з модератором завкафедрою основ журналістики та редагування Андрієм Близнюком мала клопіт: їх було багато. Усе ж подарунки приймали: Олексій Антонюк, Тетяна Дукіль, Валентин Дубовий і Наталя Місяць. Наталя Купріянівна одержала ще й «Річку Геракліта». «Я взяла із собою цю книжку, — зауважила головний редактор, — будучи переконаною, що обов’язково в цій аудиторії знайдеться хтось, хто любить Ліну Костенко». А Петро Саух, отримавши «гарячого» Дашкевича (у київському видавництві «Темпора» вийшов друком Ярослав Дашкевич «Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика»), насамкінець побажав усім неспокою думки та історичного оптимізму. «Цього оптимізму, — сказав, — додає нам ваша-наша газета».
КОМЕНТАРІ
Микола КОЗЛОВЕЦЬ, доцент кафедри філософії ЖДУ ім. І.Франка, доктор філософських наук:
— Найперше, вважаю важливою розмову, яка йшла на конференції, щодо методики викладання історії — дуже слушною є думка, що її специфіка у вищих навчальних закладах має докорінно та якісно відрізнятися від шкільних курсів. У вишах більший акцент повинен робитися на методологічних і світоглядних проблемах. Отже, історія України має розглядатися в контексті загальносвітових процесів, взаємовпливів, а її вивчення повинно спрямовуватися на осмислення ролі й місця української нації у світі. У цьому плані українська історія є надзвичайно суперечливою, навіть драматичною. Україна завжди перебувала в центрі світових і, насамперед, європейських історичних процесів, українці зіграли помітну роль в історії інших народів, мали відчутний вплив на них.
Я згоден з Ларисою Івшиною, що є багато історичних подій, яскравих постатей, які до сьогоднішнього дня залишаються поза належною увагою з боку науковців, художників, письменників. В інтерв’ю «Дню» Василь Шкляр говорить, що про часи Київської Русі ми знаємо набагато більше, ніж про 20-ті роки ХХ століття. Герої, які боролися за незалежність України, оголошувались зрадниками, і в цьому — трагізм України. Про що «День» часто пише.
У газеті ми бачимо надзвичайно широку панораму політичного, економічного, культурного життя, і по ходу дискусії про це говорилося. Важливо, що конференція викликала велике зацікавлення у молоді, і це свідчить про те, що зростає нове покоління українців, які ідентифікують себе з незалежною Україною. Газета «День» — одне з небагатьох видань, яке робить значний внесок у формування національної свідомості та ідентичності українців, пробуджує інтерес не тільки до минулого, але й до сьогодення і майбутнього України. Слід зазначити, що це видання розраховане на мислячих людей, які вміють аналізувати, мають активну життєву позицію, — оскільки газета відстоює національні інтереси й цінності.
Сергій ДУНЄВ, магістрант історичного факультету ЖДУ ім. І.Франка:
— Я вважаю, що такі виставки потрібні тому, що головний редактор газети «День» Лариса Івшина може спілкуватися з читачами, може бачити їхнє сприйняття надрукованих матеріалів. У мене тільки позитивне ставлення до таких заходів. А суперечка на читацькій конференції з хлопцем з Придністров’я була не такою, як її сприйняли — я не звертався особисто до нього, а мав на увазі загальну систему, яка склалася з прийняттям громадянства України. Люди, які його отримують, не знаючи ні нашої мови, ні нашої історії, ні нашої культури — вони просто йдуть працювати на базари, часто нелегально, і ніякої користі від них країні немає. У певному аспекті мої думки співвідносяться з тим, що друкується в газеті «День», тому що, наприклад, у двотомнику «Екстракт +200» є статті цікавих людей, які так само ставляться до таких ситуацій.
Загалом про День «Дня» в Житомирі можна говорити й говорити. Фотовиставка передає Україну такою, як вона є, подає українців такими, які вони є, розкриває багато людських душ, можливо, навіть спільну українську душу.
Віталій КІЧКІРУК, член Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив», член громадської ради при Житомирській облдержадміністрації:
— Дискусія досить цікава, але перетікала в дуже багато русел. Вона починалась з того, як висвітлюються історичні питання на шпальтах газети, як вони перетворюються на соціальні. Крім того, зачіпалися питання викладання історії в школах, питання фінансування газети, деякі провокативні моменти. Суперечка навколо використання української мови мені здалась дещо натягнутою. Не можна розцінювати дії, наприклад, деяких провокаторів як позицію всього народу. Загалом подібних дискусій потрібно багато. Зле, що місцеві журналісти були лише на відкритті, а телевізійники на дискусію не прийшли. А це треба показувати.
Микола КОСТРИЦЯ, доцент кафедри економічної теорії Житомирського державного технологічного університету, голова обласної молодіжної громадської організації «Центр розвитку туризму», кандидат економічних наук:
— Враження чудові, тому що спілкування і збагачення такими зустрічами — це позитив в нашому нинішньому житті. Сьогоднішня дискусія на круглому столі більше стосувалася історичних моментів, що, напевне, одні з найважливіших питань для України — щоб визначити, куди рухатись, треба спочатку зрозуміти, де ми знаходимось. Думаю, ті думки, які звучали, для багатьох будуть давати старт для осмислення і прийняття рішень, що робити у житті. Я постійний читач і передплатник газети «День», тому, звичайно, слідкую за публікаціями в ній. Газета вважається одним із кращих взірців якісної преси. Хотілося, щоб принципи якісного інформаційного простору, які пропагує та сповідує «День», стали принципами й інших засобів масової інформації. Особливо на телебаченні. Тому питання, як Лариса Олексіївна Івшина бачить розвиток медіа в плані наповнення їх якісним контентом, і хто диктує інформаційний бруд, є дуже важливими. Щоб знати, як не потонути в тому мотлосі інформації. Газеті «День» це вдається. Як зробити, щоб досвід роботи «Дня» передався іншим мас-медіа в Україні? Ось це я ще хотів би почути.
Олексій АНДРІЮК, студент другого курсу ЖДУ ім. І.Франка (кафедра редагування та основ журналістики):
— Я вже другий раз на зустрічі з пані Ларисою Івшиною, і кожного разу, коли вона приїжджає, — торкається нових тем, які зараз дуже серйозно стоять в українській політиці й суспільстві. Думаю, що газета «День» робить величезні кроки вперед для того, щоб розбудити українську націю, підняти український дух. Щоб Україна дійсно стала тієї країною, про яку ми знаємо з історії — в якій були Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа.