Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Українці й поляки: альтернативи спiвробiтництву немає

29 квітня, 2004 - 00:00


«Багатовікова, складна, суперечлива історія вiдносин, де було все: й кривава ворожнеча, й усебічне співробітництво, й живий інтерес до найближчого сусіда, тим більше продуктивний, чим глибшою є повага одного народу до другого». Так, мабуть, могла б виглядати абстрактна, узагальнена, в принципі правильна, але дещо схематична формула українсько-польських взаємин протягом останнього тисячоліття. Ця формула потребує деталізації, вона вимагає чесного, копіткого й, головне, — абсолютно щирого та об’єктивного дослідження «темних», «незручних» для влади в Москві, Києві або Варшаві сторінок нашого спільного минулого. Не забуваймо, що українці й поляки — члени спільної слов’янської сім’ї, вічні сусіди й партнери, й за умови взаємної пошани та справжнього взаєморозуміння обидва наші народи, без сумніву, рухатимуться в одному, європейському цивілізаційному напрямку (слід визнати, що тут Польща дуже суттєво випередила нас, бо не гаяла дорогоцінний час на вагання: а куди йдемо? Яке суспільство будуємо? Що скаже сусід на Сході?).

Що ж до отих замовчуваних, «вирваних» iз офіціозних сторінок підручників історії, то їх у обох наших країнах вистачає. «День» не раз докладно й грунтовно висвітлював, наприклад, Волинську трагедію 1943—1944 років. Сьогодні ми пропонуємо читачам іншу, але багато в чому пов’язану історичними причинно-наслідковими зв’язками з Волинськими подіями тему: депортації українців і поляків наприкінці Другої світової війни та Люблінська угода вересня 1944 року, що їх започаткувала. Своєрідними «гідами» в лабіринті цих непростих проблем будуть гості «Дня», постійні автори газети, доктори історичних наук, професори Юрій ШАПОВАЛ, Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ і видатний український поет, громадський діяч, колишній Посол України в Польщі Дмитро ПАВЛИЧКО.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ — ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Лариса ІВШИНА:



— Шановні гості! Сьогоднішню нашу бесіду хотілося б побудувати таким чином. Передусім, ви як експерти могли б окреслити вашу оцінку того, чим була викликана Люблінська угода й ті трагічні події, що відбувалися потім, який був реальний зміст цієї угоди і що їй передувало, оскільки це справді маловідома широкому загалові українців сторінка історії. І, по-друге, хотілося б почути вашу думку про ті висновки, які ми маємо зробити з цього періоду нашої спільної з Польщею історії на перспективу. Оскільки ви, Юрію Івановичу, є автором ідеї нашого «круглого столу» й підказали його тему, вам першому слово.

Юрій Шаповал : — Хотів би зазначити — й для мене важливо, що мою думку поділяє Дмитро Васильович Павличко, — що й обговорення Волинської трагедії, й багато інших моментів нашого нещодавнього минулого доводять: ні Україна, ні Польща не можуть дозволити собі втягуватись у ситуації, коли дається взнаки той конфронтаційний потенціал, який, будьмо відверті, накопичувався між нашими країнами впродовж багатьох століть. З iншого ж боку, ті переселення, що про них було домовлено у вересні 1944 року та про які далі йтиметься, дають нам чудову нагоду поговорити про те, що польський і український народи не лише були жертвами комуністичних режимів, а й виявляли безумовну солідарність один iз одним — і це на тлі колосальних страждань людей.

Зокрема, досліджуючи ці роки, ми бачимо спроби порозуміння польського та українського підпілля (хай невдалі), де, з одного боку, польська сторона була представлена Армією Крайовою та іншими структурами, а з iншого — існувала Українська повстанська армія зі своїми загонами. Тому це — хороша нагода поговорити не лише про конфліктний потенціал між нашими країнами (про нього теж, звичайно, не слід забувати), а й про те, чому, власне, український і польський народи стали об’єктами таких дій.

Нагадаю, що угоду в Любліні підписав у вересні 1944 року Микита Хрущов від УРСР як голова Уряду УРСР, а від Польщі — Голова Польського Комітету Національного Визволення (ПКНВ) Едвард Осубка- Моравський. Чому ж Хрущову, провінційному за кремлівськими масштабами лідеру, надали можливість поставити свій підпис (і, більше того, його підпис є на документах не лише 1944-го, а й 1945 року, коли в Москві розроблялась міжурядова угода з Польщею)? Багато фахівців вважають, що це було зроблено спеціально: Кремль дав своєрідний карт-бланш на всі наступні акції, але зробив так, щоб уникнути будь- якої юридичної відповідальності, і, отже, знову залишити поляків «тет-а-тет» з українцями.

Л.І.: — А що саме було передбачене угодою?

Ю.Ш. : — Йшлося про переселення на територію УРСР всіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В Угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною, тому примус не може бути застосований ні прямо, ні опосередковано. Термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944 року до 1 лютого 1945 року. На вимогу однієї із сторін цей термін міг бути продовжений за взаємною згодою.

Однак той термін ніколи не був виконаний, а закінчилося все тим, що в травні 1947 року було зроблено офіційну заяву про завершення цього переселення.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ:



— Власне, цей термін iз самого початку був нереальний.

Л.І.: — А чому?

Ю.Ш. : — Насамперед тому, що до 1945 року включно це переселення здійснювалося, скажімо так, за більш-менш добровільними мотивами, але, починаючи з 1945 року, обидва режими почали застосовувати насильницькі дії, тиск та терор.

І, нарешті, хотілося б звернути ще раз увагу на те, про що вже не раз говорилось на зустрічах у «Дні», присвячених польсько-українській історії. А саме: й поляки, й українці в черговий раз виявилися втягнутими в новий тур протистояння, саме такими були об’єктивні наслідки тих подій. Більше того, ми не можемо згадувати про ці переселення, не згадавши про те, що їхнім головним наслідком стала сумнозвісна операція «Вісла»! «Вісла» прямо виросла з цих акцій, коли йшлося вже про депортацію винятково українського населення. І мені здається, що треба сьогодні вказати на безпосередній зв’язок, який існує між Люблінською угодою й цією брутальною акцією польського прокомуністичного уряду.

КОРДОНИ НАШІ ТА КОРДОНИ ПОЛЬСЬКІ — ОДВІЧНЕ ПИТАННЯ

Л. І.: — На превеликий жаль, не слід забувати, що переважна більшість людей в Україні не має належного уявлення про цю акцію та про ті наслідки, які вона мала для подальших вiдносин України й Польщі. Що могли б наші шановні гості розповісти про ці наслідки? Очевидно, їх можна правильно зрозуміти, лише згадавши передісторію подій...

С.К. : — Сьогоднішню проблему можна тлумачити правильно, лише включивши її у відповідний історичний контекст. І тут ми виходимо на «одвічне», ширше й конфліктне запитання: а де, власне, закінчується Польща й починається Україна й навпаки? У зв’язку з цим не можна не згадати про події, пов’язані з народженням польської держави в 1918 році. Починаючи з листопада того року й до року 1944-го (зрозуміло, за різних обставин і з різними діючими особами) тривало визначення східного польського кордону. Зрештою, остаточне рішення було близьким до того, яке розробила ще Паризька мирна конференція за підсумками Першої світової війни. Але для того, щоб так сталося, потрібні були два з половиною десятиліття й величезні жертви з обох боків...

Я не раз обговорював зі своїми польськими колегами питання: чому ж так трапилося, які причини цього жорсткого протистояння, чи не могли обидві сторони прийти до якогось спільного знаменника? Причини того, що трапилося, багато в чому зводяться до того, що в 1918 році почала відроджуватись як держава Ягеллонська Польща (тобто Польща в кордонах історичної, старої Речі Посполитої). Вона включала в себе й етнічні землі українців, литовців та білорусів. Саме такими бачила межі своєї майбутньої держави, прагнучи до її відродження, польська шляхта впродовж усього ХIХ століття.

Зрештою, на завершальному етапі Першої світової війни було вироблено спільний підхід: повинна відродитися незалежна Польща, та Польща, що існувала у XVIII столітті. І до складу цієї держави мали увійти й території, населені українцями, бо поляки їх вважали своїми. Якою мірою відбувався би цей процес і яким саме чином, залежало вже від конкретних обставин. Щоб передати складність проблеми, нагадаю, що тоді існувала прикордонна смуга шириною майже 200 кілометрів, де протягом віків разом жили (зрозуміло, в різних пропорціях) і поляки, й українці. Де ж проводити східний кордон Польщі? Оце й було головним питанням.

Згадаймо й події 20—30-х років, коли, на тлі явних прагнень Німеччини, що набирала сил, знищити Версальську систему договорів і ревізувати підсумки Першої світової війни, Польща відчула, що опинилася між двома сильними агресивними державами — Німеччиною та СРСР. А подальший розвиток подій призвів до «Пакту Ріббентропа — Молотова» 1939 року, внаслідок якого Польща як держава була знищена. І під час «розподілу» цієї держави СРСР (точніше, Сталін) спочатку «взяв» значно більший обсяг території, ніж в остаточному варіанті (зокрема, й Люблінське воєводство, й половину Варшавського воєводства). Чому ж за цей місяць, що минув між кінцем серпня та кінцем вересня 1939-го, змінилися погляди Сталіна, який віддав Гітлеру «назад» Польщу та обмежився українськими й білоруськими землями, своєрідно «піднявши на щит» те, за що боролася Українська Народна Республіка на конференції у Версалі 1919 року?

Тому, що між цими двома подіями — «Пакт Ріббентропа — Молотова» та радянсько-нацистським «Договором про дружбу та кордон» кінця вересня пролягла ще одна дата: початок Другої світової війни, 1 вересня 1939 року. Моє пояснення: щоб не втрутитися в ту війну, яка вже почалась, Сталін і обмежився українськими й білоруськими землями. Це було зроблено так «ефективно», що й польський уряд нічого не міг тут вдіяти — попри те, що явно був порушений Ризький договір 1921 року в частині кордонів між СРСР та Польщею. Оця тенденція об’єднувати «свої землі», яка тут виявилась, йшла від країн, які зазнали поразки в Першій світовій війні — це, насамперед, Німеччина, а також Угорщина та деякі інші держави. І це загалом впливало на розстановку сил.

Л.І.: — А щодо депортацій?

С.К. : — На завершальному етапі Другої світової стало ясно, що при спілкуванні зі США, іншими державами Заходу не можна «спиратися» на лінію кордону 1939 року, бо вона нерозривно пов’язана з «Пактом Ріббентропа — Молотова». З iншого боку Сталін робив все, щоб не віддавати ці землі. І що цікаво: практично всі територіальні зміни 1945 року, після поразки Німеччини, «зав’язані» на українсько-польському конфлікті. Тут треба згадати Атлантичну хартію 14 серпня 1941 року, укладену Рузвельтом і Черчіллем. Однією з провідних її ідей була така: переможці не забирають території в переможених (зовсім новий підхід у порівнянні з Першою світовою війною). Але прагнення Сталіна були іншими: відновити все, що колись було втрачене, — навіть дореволюційною Росією. І Захід мусив iз цим рахуватися. У результаті довелося «перекроювати» Польщу.

Л.І.: — І це вимагало зміни кордонів.

С.К. : — Абсолютно точно. Повоєнна Польща — це вже була зовсім інша Польща. Для того, щоб віддати Західну Україну й Західну Білорусь СРСР (а це 200 тисяч квадратних кілометрів території) і не ображати саму Польщу, через яку, власне кажучи, й розгорілася Друга світова війна, треба було «нагородити» її за рахунок переможеної Німеччини. Тим більше, що малися на увазі ті землі (колись польські), що були колонізовані німцями за шість-сім поколінь до того. У результаті переділу кордонів Польща відродилася національно однорідною, а перед цим 13 мільйонів німців було виселено з території попередньої, довоєнної, Німеччини — тепер Польщі.

Потім, коли все стабілізувалося, кордон проліг практично точно по «лінії Керзона». Але треба було зробити черговий крок. Про цей крок, власне, йдеться на нашому «круглому столі». Тобто для того, щоб зміцнити цей кордон, треба було всіх поляків по цей бік кордону переселити в Польщу, а всіх українців з того боку кордону — переселити в СРСР. Спочатку дали якийсь час на переселення, але, звісно, мало хто пішов на це добровільно. Назву одну цифру: понад 800 тис. поляків було депортовано через кордон. А дуже багато українців (особливо лемки) з того боку кордону не хотіло переїжджати «до колгоспів», як вони казали. От, коротко кажучи, загальна картина подій.

Л. І.: — Хочу запитати Дмитра Васильовича Павличка. Чи вичерпаний зараз, на вашу думку, конфліктний потенціал між поляками та українцями, який раніше завдав стільки лиха двом народам?

ЗАЛИШИТИ КОНФЛІКТИ МИНУЛОМУ ТА... ІСТОРИКАМ

Д. П. : — Я думаю, що вичерпаний. Звичайно, можливі якісь окремі спалахи, й вони виникатимуть. Одначе якщо розглядати загальну ситуацію в контексті цілої Європи, то передусім важливо те, що кордони між Польщею та Україною визнані усіма державами та є віднині непорушними. З цього й слід нам виходити.

Повертаючись до ролі Сталіна у подіях 1939—1944 років, варто, на мою думку, наголосити, що Сталін (і будь-хто із його оточення) керувались, звісно, не мотивами так званого возз’єднання західноукраїнських земель, а абсолютно іншими міркуваннями. Якби вони були чесними хоча б мінімально, то послались би на досвід та історичну спадщину Західно-Української Народної Республіки, яка справді прагнула цього возз’єднання.

Тому поділ Польщі між сталінським СРСР та гітлерівською Німеччиною — це, по-перше, величезна трагедія для Польщі, але також це було трагедією для українців. Згадаймо, як перестріляли у в’язницях мало не всю західноукраїнську інтелігенцію! Незалежно від того, чи були вони членами ОУН, чи ні — якщо тільки вони ходили у вишиванках — їх винищували, їхньою кров’ю були затоплені всі тюрми...

Український вплив на розвиток ситуації з переселеннями та встановленням кордонів полягав у тому, що ми створили УПА, загони якої — і це важливо — почали активно діяти й у Закерзонні, тобто на території сучасної Польщі. І ці загони являли собою майже таку саму силу, як у Галичині та на Волині. Отже, УПА діяла дуже активно, й саме через це операція «Вісла» була задумана не стільки як етнічна чистка території (хоч і це, звичайно, малося на увазі), скільки як наслідок тієї страшної боротьби, що тривала на землях по обидва боки кордону.

Отож, сучасна лінія українсько-польського кордону є результатом страшних, трагічних подій, переплетіння багатьох і зовнішніх, і внутрішніх чинників. І головне — вона зараз влаштовує обидві сторони. Звичайно, є нюанси. Ми, українці, не забуваємо, що в Перемишлі була велика українська громада, що саме там, нагадаю, Михайло Вербицький написав музику до гімну «Ще не вмерла України». Ми знаємо, що на землях Лемківщини народився один iз найбільших українських поетів Богдан- Ігор Антонич. Тобто ці землі історично завжди продукували українськість...

Юрій ШАПОВАЛ : — До речі, в Холмі народився Михайло Грушевський.



Д. П. : — Саме так. Що ж стосується ролі Хрущова в обговорюваних подіях, то в чотиритомнику спогадів він пригадує, як він ставив перед Сталіним питання про створення Холмської області в складі УРСР, і визнає, що дуже цього хотів і займався цим дуже наполегливо. Ним уже заздалегідь були підготовлені відповідні вказівки — така була людина...

Ю.Ш. : — Навіть карту Холмської області склали.

Д.П. : — Так, і нині більшість фахівців-істориків, які аналізують ці події, обстоюють погляд, згідно з яким не можна було уникнути всього, що сталося. І справді, можна погодитися, що колізії, яких не можна було уникнути з багатьох причин. Але важливо бачити, який вигляд має ця проблема зараз, у наші дні. Повторюю: питання про перегляд кордонів тепер не виникає. Є окремі політики, які, сказати б, «мають свій погляд».

Так, я знаю одного нашого депутата, який, перебуваючи в Польщі, заявив буквально таке: «Лемківщина — то українська земля. Віддайте нам Лемківщину!» З iншого боку, й у Познані є такий дурень, що закликає «сідлати коней та вирушати звільняти Київ»... Що можна сказати? Дурні є і в нас, і в Польщі, але ми бачимо їх там, де вони й існують: на маргінесі.

Нам слід зосереджуватись на тих процесах, що відбувались і відбуваються вже в сучасній історії наших країн, за часів незалежної України та незалежної Польщі.

Л.І.: — А як ви гадаєте, що ми нині мусимо зробити з поляками?

Д.П. : — Ми, кожен зі свого боку, і в Польщі, і в Україні, повинні уважно проаналізувати, що ми ще маємо додатково зробити, щоб закріпити те стратегічне партнерство, що склалося за роки незалежності. Слід реалізувати якнайповніше той потенціал, що був закладений у відомому українсько-польському документі «До порозуміння та єднання», підписаному президентами Кучмою та Квасневським у 1997 році.

Працюючи Послом України у Варшаві, я склав проект (дещо пізніше, у 2000 році) аналогічного документа, на розвиток попереднього; він називався «Україна — Польща: разом у ХХI століття». МЗС України підтримало цей проект. На жаль, цей проект не був схвалений. Крім іншого, там були намічені нові підходи до оцінки обома сторонами ролі УПА. Адже тепер ми можемо сказати, що саме дії УПА створили таку ситуацію, коли стало ясно, що Галичина й Волинь можуть бути відібрані в України лише ціню великої крові. І ми маємо зараз насамперед вклонитися цим героям, які воювали за нашу незалежність — і на території сучасної Польщі теж.

СПИРАТИСЬ НА ТЕ, ЩО ОБ’ЄДНУЄ

Л.І.: — Гадаю, ми обов’язково повинні пам’ятати не тільки про наші численні конфлікти з поляками, але й про те, що нас об’єднує.

Д.П. : — Не можна забувати, що серед польських інтелектуалів були й такі видатні люди, як Єжи Гедройц. У своєму журналі «Культура», що видавався в Парижі, він ще в 50-х роках минулого століття обстоював тезу: ми, поляки, повинні зректися претензій на Львів і Вільно — задля власного майбутнього, задля повноправного входження в європейську сім’ю. І цей заклик Гедройца, видатного сина Польщі, ім’ям якого нам давно слід було б назвати вулицю у Львові, і не тільки там, відіграв колосальну роль у 1989 році, коли Польща стала справді незалежною. Бо до слів Гедройца дослухалась уся Польща, його журнал читала вся мисляча інтелігенція. І варто підкреслити, що саме на цій позиції стоїть і зараз польська влада; заслуга Гедройца тут є величезною.

Існують і такі польські політики, котрі стверджують: нам слід орієнтуватися передусім на Росію, українська держава якщо не сьогодні, то завтра остаточно впаде, вже зараз політика Києва йде у фарватері Москви... Важливо зрозуміти, що наша непроста зовнішньополітична та внутрішньополітична ситуація дає поживу для таких розмов. Доводилося чути й таке: Україна не матиме іншого виходу, окрім як теж стати членом цього «дикого» союзу між Росією та Білоруссю...

Л.І.: — І що ви думаєте з цього приводу?

Д.П. : — Можу з повною відповідальністю заявити: всі польські уряди, з керівниками яких я спілкувався (й уряд Міллера, й уряд Бузека, й більш ранні уряди), визнавали існуючі кордони й жоден iз них не ставив питання про їхній перегляд. Кордони закріплено на віки. І зараз, у Рік Польщі в Україні, нам варто було б поглянути на нашу історію ширше, нам треба б запитати себе: чому ми, українці та поляки, були настільки, дуже м’яко кажучи, нерозумні, що протягом віків так криваво бились одні з одними. А перемагала завжди «третя сила». Хто був у виграші тоді, коли Богдан Хмельницький «брав землі» за Віслою, тоді, коли українські козаки гинули під Берестечком? Аж ніяк не поляки, не українці. Бо ми належимо до двох менших народів, які опинились між двома більшими народами, котрі створили імперії (Росію та Німеччину).

Л.І.: Не підлягає сумніву, що нам, Україні та Польщі, в цій ситуації залишалось тільки одне: бути разом, щоб створювати спільний фронт оборони проти сильніших сусідів.

УНІКАЛЬНИЙ ШАНС

Д.П. : — Та ситуація, що склалась зараз, є в наших вiдносинах винятково сприятливою — бо ніколи ще ми не мали таких перспектив для щирої дружби та плідного партнерства. До речі, згадаймо, що засновником Кракова, колишньої польської столиці, був чоловік дочки Володимира Великого. А Данило Галицький був правнуком польського князя Болеслава Кривоустого. Ось тільки два окремі приклади з історії наших багатовікових зв’язків. І були моменти, коли ми намагалися бути разом. І саме тоді ми перемагали! На жаль, не були використані можливості, які надавав військово-політичний союз «Пілсудський — Петлюра». Але це — окрема тема.

Л.І.: — До речі, ми плануємо дати про це окрему публікацію в «Дні».

Дмитро ПАВЛИЧКО : — Хочу ще раз підкреслити: ми з Польщею маємо на сьогодні кращу ситуацію в двосторонніх відносинах, ніж будь-коли. І треба зауважити: польські політики підтримують і розуміють наше прагнення включитись до європейських структур, бо ні Україні, ні Польщі звідти немає загрози. Ще, здається, такий польський політик, як Анджей Стельмаховський, вперше підтримав ідею вступу України до ЄЕС, до Ради Європи. Такою була позиція практично всіх депутатів Європарламенту від Польщі. Згадаймо, як президент Квасневський говорив Бушу про необхідність зустрічі між президентами США та України.



Ю.Ш. : — Дмитре Васильовичу, а згадайте про той епізод iз президентом Бушем, про який ви мені розповідали.

Д.П. : — Під час візиту президента Буша до Варшави я серед інших послів був присутнім на урочистому дипломатичному прийомі. 120 послів; Буш, швидко потиснувши кожному руку, рухається далі. Але, коли він підійшов до місця, де стояв я, Квасневський акцентував його увагу, сказавши: «Пане президенте, ось стоїть посол України». Буш зупинився, і я дістав змогу сказати особисто Бушу: «Пане президенте, не забувайте про Україну!» Буш відповів: «Я завтра говоритиму про Україну в своєму виступі в бібліотеці університету — приходьте послухати».

І справді, наступного дня в своєму виступі президент США говорив про Україну, про її місце в Європі, про дружбу з Польщею. Ще раз хочу акцентувати: Буш зробив виняток із встановлених правил, адже порядок таких заходів не передбачає, щоб президент США надовго затримувався для спілкування з послами будь-яких держав, усе розписано по секундах.

Л.І.: — Гадаю, що зараз особливо актуальним є завдання глибшого взаєморозуміння наших народів. І тут незамінною є роль культури. Що ви думаєте з цього приводу?

Д. П. : — Польська культура є для нас особливо близькою. Згадаймо: хоч польські повстання ХIХ століття в цілому не були підтримані українським народом, але вони мали сильне відлуння в творчості видатних українців. Яскравий приклад — та роль, яку відіграло в житті Шевченка повстання 1830 року, те, як воно потім відбилося в його поезії. Шевченко був свідком того, як поляки повстали зі зброєю в руках і вигнали московське військо зі своєї столиці!

Я переконаний, що це вразило Шевченка на все життя. Змагання поляків показало нашій інтелігенції, нашій духовній еліті, що боротьба проти російського самодержавства є можливою. І більше того: саме Шевченко сформулював підхід українців до відносин iз Польщею, коли написав у «Гайдамаках», що тяжко згадувати про криваві справи минулого, але попри все — треба брататися. І ще написав, звертаючись до гетьманів у посланні «І мертвим, і живим...»: «Польща впала і вас задавила». І написав, що всі ми, й українці, й поляки, можемо ім’ям Христа «відновити наш тихий рай». Тільки ці його цитати допомогли мені як послу створити таку атмосферу, котра вирішила питання про спорудження пам’ятника нашому геніальному поету у Варшаві.

До речі, я знаю, що в нас у Києві буде встановлено пам’ятник великому польському поетові Юліушу Словацькому (на вулиці Трьохсвятительській) — і це абсолютно справедливо, бо ще до Шевченка, у 1835 році, Словацький написав поему «Вацлав», де одному з героїв, боягузу й зраднику, адресуються пророчі слова: «Не знатимеш, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне!» Навіть не всі поляки про це знають. Твори Словацького перекладені українською; ми, в свою чергу, готуючись до наступного року — Року України в Польщі — повинні подумати, які саме твори Сковороди, Франка, інших наших світочів духу запропонувати полякам до перекладу. Це треба робити тепер, щоб вони не думали, що ми такий собі «хутір»; досить почитати лише Франка, у якого є пророчі прогнози на все ХХ століття!

І зверніть увагу: за ці 13 років незалежності ми видали польських книжок в два- три рази більше в порівнянні з кількістю українських книжок, що вийшли в Польщі.

Л. І.: — І ось яскравий приклад подвижницької праці для зближення двох культур: перед нами книга Дмитра Васильовича «50 польських поетів», що вийшла вже другим виданням. Ми обов’язково про це напишемо. А зараз хотіла б запитати в Юрія Івановича: очевидно, інтелектуальний потенціал пошуків історичної істини про ті драматичні події, про які в нас іде мова, ще не вичерпаний? І які уроки ми тепер маємо засвоїти з цих подій?

Ю. Ш. : — Для мене найбільший урок (і це, безперечно, підтверджують обговорення цієї теми з польськими істориками) — не можна робити відповідальною лише одну сторону та взагалі говорити про те, у кого ця міра відповідальності більша. Не треба віддавати перевагу стражданням якогось одного народу — українського чи польського. Цей урок випливає із обговорення Волинської трагедії.

І дуже неприємно, коли польські представники або наші люди починають висувати взаємні звинувачення. Навіть дані статистики (понад 800 тисяч поляків переїхали з України та Росії, а, з iншого боку, за станом на весну 1947 року, півмільйона українців було переселено з польської території) показують, що це — хибний підхід. Ми не повинні шукати винних лише на одному боці.

Д. П. : — Хотів би додати, що я дивлюсь у майбутнє наших відносин, хоч би що там було, з оптимізмом. Впевнений: і тоді, коли в Польщі буде новий президент, збережеться лінія нашого стратегічного партнерства. А хіба прикладом саме цього партнерства не був той факт, що такі яскраві польські політики, як Яцек Куронь, Адам Міхнік, ще в 1989 році були на першому з’їзді Руху?

Беззаперечно, є й складні проблеми в наших відносин. Наприклад, якщо проаналізувати процес приватизації Гути-Ченстоховської, то, відверто кажучи, багато чого в ставленні польських партнерів до нас не може не викликати щонайменше подив (не буду казати — обурення). І все ж таки хотiв би наголосити: тісній співпраці з нашим західним сусідом немає й не буде жодної альтернативи. За однієї, головної умови, якої нам не уникнути: якщо прийдемо до справжнього зміцнення української державності. Не забуваймо: в порівнянні з Польщею ми дуже сильно втратили час.

Л. І.: — Отже, можна сказати й так: якими будуть вiдносини між Україною та Польщею, залежить від того, якою буде Україна.

Бесіду вели Лариса ІВШИНА, Наталя ТРОФІМОВА, Ігор СЮНДЮКОВ, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ