Три «поверхи» інтересу до філософії, або Як вдовольнити «запит на сенс»?

Ідея цієї багаторівневої дискусії виникла на полях першого конкурсу філософських стартапів, який провели в Києві до Дня філософа, 15 листопада. «Конкурс філософських стартапів для нас і наших читачів був певною мірою великою несподіванкою. Коли розповідала про нього, переконувалася, що всі люди радо реагують на те, що є паралельний розумний світ, який не завжди віддзеркалюється в наших медіа і на телебаченні», — зазначила на початку розмови головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

Учасники зустрічі мають бути добре відомі тим, хто цікавиться нашим «розумним світом». Це Сергій Пролеєв, Олег Хома і Андрій Баумейстер — люди з науковими ступенями, за словами Сергія Вікторовича, «філософологи», але також і мислителі. Забігаючи наперед, на цій зустрічі Андрій Баумейстер зазначив, що зараз західні автори апелюють до думки про те, що всі ми — філософи, хоча інколи цього навіть не підозрюємо. «Будь-яка сучасна людина повинна вміти оцінювати новини, слова політиків, моральний стан суспільства, його цілі тощо. Все це — філософія. Філософія — це відповідь на запитання про те, як бути громадянином», — переконує Андрій Олегович. Як використати це вміння (навіть глибоко приховане) бути філософом? Чому нам необхідні гострі дискусії про цінності? Чим загрожує криза публічних інтелектуалів? Зрештою, як проголосувати на виборах думаючій людині? Про такі глобальні й більш практичні питання йшлося під час розмови.

«У ТІ ЧАСИ, З ОГЛЯДУ НА БЕЗПЕКОВУ СИТУАЦІЮ, ОРІЄНТИРОМ ДЛЯ УКРАЇНИ МАЛО БУТИ ПЕРЕДУСІМ НАТО. ЄВРОСОЮЗ — ТРОХИ ІНША ІСТОРІЯ. ВЗАГАЛІ Ж У ЦЬОМУ КОНТЕКСТІ Я ЗАВЖДИ ЖАРТОМА ЛЮБЛЮ ПОВТОРЮВАТИ, ЩО БІЛЬШЕ ХОТІЛА БИ, ЩОБ УКРАЇНА СТАЛА ЧЛЕНОМ БРИТАНСЬКОЇ СПІВДРУЖНОСТІ...»

ПАРАДОКС «РЕНЕСАНСУ ФІЛОСОФІЇ»

Лариса ІВШИНА: — Що зараз стимулює те, що, за виразом Андрія Баумейстера, є філософським ренесансом? Ще два роки тому ви говорили про це в блозі для «Дня». Якою стала ця тенденція? Як філософське осмислення має допомогти журналістам, всій спільноті зрозуміти наш час і ставити собі нові цілі «на виріст»?

Сергій ПРОЛЕЄВ: — Ви сказали про ренесанс філософії, радше — публічної філософії. Це явище містить певний парадокс. Він полягає у тому, що публічна активність і цікавість до філософії сполучається з тривкою тенденцією витіснення філософії зі структури університетської освіти. На тлі такого офіційного «фе», так би мовити, з боку освітянського начальства, бачимо інший процес знизу — зростаючу зацікавленість філософією, активне залучення все більшої кількості людей у простір філософського дискурсу. Причому йдеться не просто про абстрактну цікавість. Здебільшого відвідувачі публічних заходів платять за це. Вдумайтеся: в нинішніх злиднях люди готові платити за те, щоб слухати філософські міркування. Значущий симптом!

Такий вибухоподібний процес відбувається буквально в останні два-три роки, коли ця сфера дуже активізувалась і майданчики публічного дискурсу зростають як кількісно, так і в своїй інтелектуальній потузі. Ми відчули, що конче потрібно підтримати цей рух, щоб він сам відчув себе як рух — а не просто як окремі проекти, розкидані по Україні. Цікаво, що тематика цих стартапів філософська, але часто їх організаторами виступають не філософи. Конкурс філософських стартапів, який ми провели, покликаний не оцінки виставити, хто кращий. Його сенс у тому, щоб створити форум спілкування, контактів, обміну досвідом — підтримати гідні поваги зусилля ентузіастів.

«ВІДРОДЖЕННЯ ВЖЕ НЕМОЖЛИВО НЕ ПОМІЧАТИ»

Олег ХОМА: — Наголошу, в чому моя мотивація стосовно конкурсу філософських стартапів. Оскільки всяка наука досягає досконалості, якщо користується математикою, спробуємо зробити певні підрахунки, які увиразнюють картину. Я одразу підтримав тезу Андрія Баумейстера щодо ренесансу філософії... І в останні роки ця тенденція не те що змінилася — вона настільки розвинулась, що це неможливо не помічати. Візьмемо як приклад стартап, який існує з весни цього року і на конкурсі посів упевнене друге місце — «Платонівська печера», Plato’s Cave. За півроку існування «Платонівська печера» провела більше 60 заходів. Як сказала співорганізаторка цього проекту Ксенія Зборовська, на заходах у них буває від 20 до 60 осіб. Нехай у середньому кожну подію відвідує близько 30 осіб, це навіть не середнє арифметичне. Це означає, що на десяти заходах присутні 300 осіб, а на 60 — десь 1 800. Причому це дуже різнопланові події: від презентації розумних книжок до дискусій на складні теми. Припустимо, що це не 1 800 різних людей, що, наприклад, половина з них відвідала хоча би два-три заходи (тобто 900 «умовних» відвідувачів перетворюються на приблизно 400 реальних осіб). Отже, за найприблизнішими підрахунками, десь 1 200 — 1 300 осіб у Києві відвідали цю «печеру» за півроку.

У мене є підозра, що ті, хто взяв участь у конкурсі філософських стартапів, — це не більше однієї десятої від тих ініціатив, які реально існують у країні, така собі класична верхівка айсберга. Саме тому поняття філософського стартапу ми запропонували максимально загальне. Однак звідки взялися ці феномени, які нині стають помітними? З того, що традиція неформального філософського спілкування у нас взагалі виникла не зараз.

«ДУЖЕ ВАЖЛИВОЮ І ТАКОЮ, ЩО ВИКЛИКАЄ НЕЗМІННИЙ ІНТЕРЕС, Є СЬОГОДНІ ТАКОЖ ТЕМА СВОБОДИ, РЕАЛЬНОСТІ «Я», РЕАЛЬНОСТІ ТОГО, ЩО НАША ОСОБИСТІСТЬ СПРАВДІ ІСНУЄ, А НЕ Є ПРОСТО ІЛЮЗОРНИМ ЕФЕКТОМ. ЦІ ПИТАННЯ ГОСТРО ПОСТАЮТЬ У ЗВ’ЯЗКУ, ЗОКРЕМА, З ОСТАННІМИ НАУКОВИМИ ВІДКРИТТЯМИ»

Скажу з власного досвіду: філософський гурток при нашій кафедрі філософії та гуманітарних наук у Вінницькому національному технічному університеті існує десь із 1997 — 1998 року. Це доволі камерне середовище, там більше двох десятків людей не буває. Гурток існує, і я не збираюся висувати його на якісь конкурси, бо немає мети розширюватися, вузьке середовище для цього формату є найкомфортнішим. І таких середовищ (або інших, подібних до, наприклад, різноманітних бізнес-шкіл, які проводять «гуманітарні дні» за участю філософів тощо) по країні десятки, а, можливо, і більше сотні. Отже, ініціативи, які привернули до себе увагу зараз, які прагнуть розширення й публічності, вказують на нову якість, якої досягла вже доволі давня тенденція. Ці прагнення — відповідь на новий рівень запитів.

«ДУМАЮ, ЦЕ ПЕРШИЙ ЕТАП ПОСТАННЯ ПРАВДИВОГО МИСЛЕННЯ»

Л. І.: — Можна замиловуватися таким процесом скільки завгодно, але про який стан суспільства це свідчить?

С. П.: — На мою думку, цей процес засвідчує існування потужного суспільного запиту на сенс. Ми маємо драматичну ситуацію, коли офіційні інституції культури, освіти, загалом розуму не відповідають цьому запиту і прагненню. З різних причин. Або їх відповіді надто недосконалі та формалізовані. Головне, що ці відповіді, які начебто лунають потужними медіаканалами — наповнюють телебачення, радіо, деякі друковані ЗМІ, — цей запит не задовольняють. На противагу цьому постають самодіяльні майданчики філософського дискурсу, в яких є, як на мене, дуже важлива ознака — щирість інтелектуального пошуку та самовідданість зусиль. Можливо, це перший етап постання правдивого мислення, не виключено, що і в країні загалом.

У своїй історичній традиції ми мали доволі специфічні інтелектуальні продукти. Були і видатні вчені, і непогані інтелектуали, але передусім у сферах академічного дискурсу. У той же час розум як інстанція вирішення всіх суспільних справ був і залишається незадіяним. В одній зі своїх статей я писав, що розум в Україні не має прав. Це, на жаль, і сьогоднішня ситуація.

Л. І.: — Якщо говорити про феномени, то філософські стартапи — це теж феномен сьогоднішнього часу. Так, вони ще не затребувані ані політиками, ані владою. Але треба формувати контекст, який змінить це. І мені здається, що вихід філософів у публічний простір знаменує собою великі зміни, які на нас чекають. Головне — нам до них підготуватися.

«СЕРЕД РІЗНИХ ВІКОВИХ РІВНІВ Є ПОПИТ НА ІДЕЇ...

Андрій БАУМЕЙСТЕР: — Олег Хома зазначав, що в Україні завжди були філософські групи, але зараз це піднялося на інший рівень. Чому саме зараз? Для мене це доказ того, що Україна все-таки вже є частиною світу, оскільки це світові тенденції, які приходять із Заходу, з Європи, зі Сполучених Штатів. Приходять паралельно з Україною. Те, що відбувалося тут, не є реакцією на західний тренд, а виникло паралельно. Це 2013, 2014, 2015 роки. Молодь більш інтегрована у світ і бачить цінність ідей, запитів, сенсів, бо відчуває себе вже у трохи іншій реальності...

Можу назвати три поверхи інтересу до філософії. По-перше, нещодавно ми відзначали переможців філософської олімпіади для школярів. Вона проводиться вже п’ятий рік. У ній брали участь не менше 100 школярів, вони писали есе, причому трьома мовами, зокрема англійською. Вони роблять це, попри те, що філософія в школі не викладається, хоча, я переконаний, мала би викладатися.

Другий рівень — молодь, яка створює стартапи, це студенти, аспіранти.

Третій рівень, з яким я часто працюю, — реалізовані зрілі люди. Юристи, бізнесмени, політики середньої і нижчої ланки.

«КОЛИ МИ ГОВОРИМО ПРО ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ, МАЄ МІСЦЕ ПЕВНА МАНІПУЛЯЦІЯ. АДЖЕ СПІВІСНУЮТЬ КІЛЬКА «КАТАЛОГІВ» ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ: КАТАЛОГ ЄВРОТЕХНОКРАТІВ, КАТАЛОГ ЛІВИХ ТОЩО. З ОГЛЯДУ НА ЦЕ, ЗАВЖДИ ДОРЕЧНО ДЕТАЛІЗУВАТИ, ЩО САМЕ МАЄТЬСЯ НА УВАЗІ. І ТОМУ ВАШ ЖАРТ МАЄ ГЛИБОКИЙ СЕНС, БО БРИТАНСЬКА СПІВДРУЖНІСТЬ — ЦЕ ЩЕ ОДНА ВЕРСІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»

Тобто йдеться про охоплення доволі серйозних рівнів від школи через університет аж до людей, які відчули потребу в цьому, які вже успішні у своїх сферах і готові виділяти час на зустрічі з філософами. Є попит на нові книжки, на ідеї серед різних вікових рівнів. І мені здається, що поєднання такого інтересу і наша інтеграція до західного простору можуть дати важливий ефект, навіть емоційний, коли смаки молодих людей не будуть збігатися з тим, що пропонують наші еліта, влада, телеканали. Наші зусилля також мають полягати в тому, щоб розширювати сферу «живих» ідей до людей, які, наприклад, живуть у райцентрах.

ПРО 40% ТИХ, ХТО «НЕ ВИЗНАЧИВСЯ»

С. П.: — Ми дійсно відзначаємо, що це живе і змістовне явище. Хоча тут є і проблеми, свої небезпеки, загрози, які теж треба усвідомлювати, щоб мінімізувати їх негативний вплив.

Зазначу тенденцію, яка викликає стурбованість. От на ICTV нещодавно був проект «Нові лідери». Там ми теж побачили цілком інноваційні постаті, реальних людей із селищ і районів. Начебто в країні є чимало людей нової якості. Але з іншого боку, все, що відбувається в усталених форматах, в інституалізованих формах, — це, м’яко кажучи, далеке від реальної інноваційності, зокрема і так званий процес реформ. Тут виникає дражливе питання. Як так, ці люди начебто є, але їхній вплив на визначення питань, що структурують наше життя та пріоритети, — мінімальний.

Ми знаходимося в дуже гострій ситуації. Лише один маркер: невдовзі одні вибори, інші, когось підтримує стільки-то відсотків, того — більше. Але поруч із цим ледь не 40% людей не визначилися. Кажуть, що їм нема за кого віддати голос. Це загрозливий стан суспільства.

А. Б.: — В одному з інтерв’ю пані Лариса висловлювала занепокоєння щодо того, що ці перспективні молоді люди на певному етапі зупиняються. Але якщо правильно вас зрозумів, ці сили живуть паралельним життям, не мають своїх репрезентантів на рівні політичних процесів,.

С. П.: — Не тільки політичних. І понад те, це життя в паралельній реальності — певна стадія існування різних категорій людей, умовно, офіційної площини і цієї паралельної. Дуже сподіваюся, що та, офіційна, буде, так би мовити, розкладатися, втрачати свої можливості, а інша, наша паралельна, зрештою буде підніматися і стане визначальною реальністю в Україні.

Умовні 40%, які «ніде», — це, звісно, гетерогенна категорія, там є частка розчарованих, байдужих, інертних, але я думаю, що більшість цих людей громадянсько зрілі. Вони розуміють недоброякісність політикуму і очікують на нове, що потроху визріває, що вже існує, але не стало визначальним чинником нашого життя.

«ПОТЕНЦІАЛ ЗАМОВЧУВАННЯ СКЛАДНИХ ТЕМ У НАС ДУЖЕ ВЕЛИКИЙ»

Л. І.: — За це середовище повинна йти боротьба. Влада, яка існує, будь-яка, буде рекрутувати з них конформістів, а активне суспільство має робити з них учасників змін. Ми у багатьох питаннях «доїдаємо» радянську спадщину і живемо конструкціями влади, про яку я в 1995 році сказала, що не для того ми втікали з табору, щоб потрапити в «малину». Ми запитуємо у влади, чому в школах не достатньо годин історії, в університетах — філософії... Але водночас ми приймаємо як даність, що ця влада була створена саме так, хоча це не зовсім те, що підходить  народу...

А. Б.: — Політики завжди реагують на публічні запити, і самі по собі вони не зміняться.

Л. І.: — Влада сама не розуміє, яку небезпеку створила для себе, якщо в неї немає доступу до свіжих ідей. Проте суспільство знаходиться в такому стані, і якщо не буде філософських клубів з претензією на перетворення на громадянські ініціативні рухи, це буде «зігріванням космосу» й дасть результат хіба що в далекій перспективі.

Ми з Сергієм Вікторовичем говорили про те, коли на початку 1990-х філософи ухилилися від публічного обов’язку, і в 1999-му — так само... Думаю, 1999 рік був рубіконом, коли ми могли піти вслід за Польщею, а пішли шляхом створення олігархату, потім пішли на Майдан, сподіваючись, що цим народницьким сценарієм витягнемо країну. Не витягнемо. На другому Майдані внаслідок цього великого потрясіння не з’явилося жодної партії, жодного проекту, який би претендував на переосмислення та ідеологічне представництво. Так чи інакше, не може бути жодних змін, доки ця енергія в масах не буде об’єднуватися з інтелектуалами свого часу, які будуть чесні в діалозі. Треба робити такі обговорення. Потенціал замовчування складних тем у нас дуже великий. Треба навчитися безстрашно думати про такі речі.

«ФІЛОСОФІЯ — ЦЕ ЖИВА ПРАКТИКА МИСЛЕННЯ»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ: — Кілька місяців тому в іспанській газеті El Pais вийшло знакове інтерв’ю з філософом Юрґеном Габермасом під заголовком «Заради Бога, жодних можновладців-філософів». Як відомо, в Європі, наприклад, у Франції, в 1960-х і пізніше інтерес суспільства до філософії був надзвичайно потужним. Водночас у згаданому інтерв’ю Габермас констатує занепад постаті публічного інтелектуала на Заході й пояснює це, зокрема, відсутністю відповідної аудиторії. Як ви це прокоментуєте? Можливо, суспільству потрібна не філософія взагалі, а якась певна філософія?

С. П.: — Філософія, зрештою, — це не просто якась дисципліна, персоналізована у постатях Платона, Аристотеля, Фуко тощо. Філософія — це природна властивість мислити. Коли ви починаєте замислюватися над своїми можливостями розуміння, то вже потрапляєте в царину філософії. Філософія завжди поруч із людиною. Є інституційні форми, розвинені формати тощо, але взагалі філософія — це рух думки, спрямованої на самоосмислення. Коли людина починає задумуватися, як вона мислить, — все, вона потрапляє у філософську царину. Тому в цьому сенсі філософія — не щось із великої літери, у храмі з колонами, а жива практика мислення.

«ТЕПЕР ГОСТРИМИ ТЕМАМИ ОПІКУЮТЬСЯ МАРГІНАЛИ»

А. Б.: — По-перше, маю сказати, що хоча Габермас є одним із геніїв ХХ століття, в цьому питанні я з ним не погоджуюся. Добре розумію, в якому контексті він мислить. Йдеться про вже застаріле на сьогодні побоювання великих ідей та людей, які можуть приймати сильні рішення. Після Другої світової багатьом здавалося, що на публічний рівень не варто виносити сильні ідеї. Філософи ж поставали в образі «підбурювачів» — носіїв таких сильних ідей. Мовляв, давайте залишимо ринок, який себе регулює, й позбудемося зайвих думок. Натомість контрпозиція, яку відстоює зокрема американський філософ Майкл Сендел і яка близька також мені, полягає в тому, що сьогодні ми, навпаки, повинні повернути в публічну сферу гострі дискусії на тему чеснот, моралі тощо. Це своєрідний «антиГабермас». Мені хотілося б запитати Габермаса: чим сьогодні обернулося його занепокоєння великими ідеями. Адже з тих пір небезпек стало ще більше?!

«НАГОЛОШУЮ: НАЙБІЛЬШ ВІДЧУТНИМ Є ЗАПИТ НА СЕНС. ЛЮДИ ВІДЧУВАЮТЬ ЦЮ ПОТРЕБУ, ВОНИ ПРАГНУТЬ ПОЧУТИ ЩОСЬ ЗМІСТОВНЕ. ЩОСЬ ТАКЕ, НА ЩО МОЖНА БУЛО Б ОПЕРТИСЯ В БУДЬ-ЯКОМУ З ВИМІРІВ ЇХНЬОГО ЖИТТЯ — СОЦІАЛЬНОМУ, ОСОБИСТІСНОМУ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ»

Тішить, що ця тенденція, як мені здається, сьогодні йде на спад. Політичні й інтелектуальні реалії в Європі та США показують, що замовчування гострих тем наражає нас на ще більші небезпеки. Адже як наслідок — з’являються різноманітні екстремістські рухи та партії, які, попри все, звертаються до цих питань. Гострі теми однаково постають, але тепер ними опікується не респектабельний політикум, а маргінали. Знаходяться люди, які роблять на цих проблемах політичний капітал. Вони досягають успіху не через свою політичну привабливість, а через те, що в суспільстві вже є певне напруження. Ми бачимо такі приклади в Німеччині, Італії, Австрії, Угорщині, Польщі.

ПРО КРИЗУ ДЕМОКРАТІЙ І ПУБЛІЧНИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

С. П.: — Гадаю, сьогодні справді йдеться про певний занепад публічних інтелектуалів. Це явище не одного дня чи року. Про цей занепад, зокрема у Франції, пишуть вже протягом кількох десятиліть. Адже саме у Франції постать публічного інтелектуала завжди була найбільш знаковою. Вагомий чинник, пов’язаний із цим явищем, — це криза і занепад сучасного університету.

Одним із вимірів цієї кризи є якраз статус і потуга публічного дискурсу. Серед іншого — і філософія в межах університету вироджується в «професорську філософію», або, якщо сказати різкіше, у філософське філістерство. Є підстави казати про квазіпублічність. Публічних розмов не стало менше, вони всюди — на телебаченні, на радіо. Однак характер цих розмов такий, що вони не зачіпають нерва суспільного життя.

Йдеться також про проблему діагнозу стану суспільства розвинених демократій, зокрема про глибоку кризу демократичного врядування, яку ці суспільства переживають. На цю тему написано чимало досліджень, згадаймо хоча б П’єра Розанвалона та інших французьких мислителів. Демократичне врядування — це засновок свобод, засновок, до речі, і культурної ролі університету. Йому кидають виклик з різних боків. Зокрема, бачимо суголосність двох викликів — виклику радикальних рухів і виклику євробюрократії.

А. Б.: — А політика та ідеологія євротехнократів сформульована такими людьми, як Габермас. Таким чином, «трикутник» замикається. Інтелектуали мовчать, бо вони живуть у середовищі університетів і залежать від академічних статусів, грантів.

Але є й інший приклад — Паризька декларація «Європа, в яку ми віримо», підписана першорядними західними інтелектуалами й опублікована в інтернеті дев’ятьма мовами 7 жовтня 2017 року. З цього приводу я написав блог для сайта «Дня». До слова, на відміну від «Дня», на Заході серйозні авторитетні газети проігнорували цей матеріал. Підписанти маніфесту мали сміливість визнати, що Європа зраджує своєму корінню, розповіли про загрози, які її підстерігають.

«УКРАЇНІ ПОТРІБНА ЄВРОПЕЙСЬКІСТЬ ТУТ»

Л. І.: — Україна хоче в Європу. Але наше природне, вже ніби застаріле, прагнення зустрічається з новими викликами — поки ми збиралися, в самій Європі картина змінилася радикально.

С. П.: — Я б заперечив, що нам потрібно туди прагнути. Говорив про це ще у 2002 році. Кучма зібрав тоді конференцію за темою євроінтеграції. І я у своєму виступі наполягав, що нам не треба прагнути кудись — Україні потрібна європейськість тут. Хай би євроінтеграція йшла собі власним шляхом, з огляду на політичну та економічну прагматику. Однак головне — це все ж правдиві європейські цінності. Вони потрібні нам не для того, щоб бути на когось схожими. Йдеться просто про плідну якість людського життя.

Л. І.: — Переконана, що в ті часи, з огляду на безпекову ситуацію, орієнтиром для України мало бути передусім НАТО. Євросоюз — трохи інша історія. Взагалі ж у цьому контексті я завжди жартома люблю повторювати, що більше хотіла би, щоб Україна стала членом Британської Співдружності...

А. Б.: — Це важливо. Коли ми говоримо про європейські цінності, має місце певна маніпуляція. Адже співіснують кілька «каталогів» європейських цінностей: каталог євротехнократів, каталог лівих тощо. З огляду на це, завжди доречно деталізувати, що саме мається на увазі. І тому ваш жарт має глибокий сенс, бо Британська Співдружність — це ще одна версія європейських цінностей.

«ВАРТО СПРОБУВАТИ ТРОХИ ТРАНСФОРМУВАТИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР»

Л. І.: — Чи можлива, на ваш погляд, модернізація національного характеру?

С. П.: — Передусім слід прояснити сам концепт національного характеру. Якщо ми візьмемо його як певну даність, за аналогією з характером людини, то опинимося в хибній ситуації. Поняття національного характеру має складну і суперечливу історію. Його не можна сприймати так «натурально».

А. Б.: — Уявлення про національний дух, національний характер — це конструкції, створені інтелектуалами. У нашому випадку йдеться про інтелектуалів середини ХІХ—ХХ століть — поетів, письменників, діячів еміграції. Вони створили певну модель, яка мені, відверто кажучи, не дуже подобається. Завдання філософа сьогодні, з одного боку, критичне — ми маємо проаналізувати, яким чином, ким, в яких контекстах був створений цей імідж. По-друге, варто спробувати його трохи трансформувати, додати риси, на які ми не звертали уваги. Адже йдеться про не модерний, доволі етнографічний, трохи іронічний, романтичний образ. Це почалося ще з романтики у творах Гоголя. Це образ «з глибинки», дещо периферійний, провінційний. Натомість ми потребуємо зовсім іншого модерного образу — образу великих мегаполісів, сучасної культури. Тут нам ще є над чим працювати.

«ЗАВЖДИ Є НЕОБХІДНІСТЬ ПРОГОЛОСУВАТИ ПРОТИ БІЛЬШОГО ЛИХА»

Марія ПРОКОПЕНКО: — Як згадував пан Сергій, сьогодні, за різними оцінками, майже 40% виборців ще не визначилися щодо свого кандидата на посаду Президента. Якщо гідний претендент так і не з’явиться, як має в такому разі чинити людина, яка мислить? Адже в будь-якому разі когось таки оберуть...

С. П.: — Можу розповісти про власний досвід. Так трапилось, що я сумлінно брав участь майже у всіх виборах за часів незалежності. Вважав, що ухилятися від цього обов’язку не можна, пам’ятаючи закон Солона, за яким він карав великим штрафом тих громадян, які в ситуації вибору не ставали на бік тієї чи іншої партії. Водночас щиро зізнаюся, що жодного разу я не мав можливості проголосувати за когось. Відтак голосував проти певних кандидатів. Завжди є зло, менше зло і суцільне лихо... Завжди є можливість, потреба ба навіть необхідність проголосувати проти більшого лиха. Оскільки в будь-якому разі місце не залишиться порожнім, ми повинні здійснити свій вибір.

«ФІЛОСОФСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ МОЖЕ ЗІТКНУТИСЯ З РАДИКАЛІЗМОМ»

О. Х.: — Андрій висловив цікаву думку з приводу того, що публічні інтелектуали, які мали би продукувати сенси, дуже серйозно думають, що їм говорити, і більшість того, що думають, не кажуть. Відповідно, з’являються сили, які готові говорити і завдяки цьому «знімають вершки», але при цьому не думають. Маю сказати, що аналогічна ситуація складається у сфері філософських стартапів. Наше суспільство, безумовно, має запит на сенси, тому публіка й реагує саме на філософію, а не, наприклад, на історію. Адже я не чув про велику кількість історичних стартапів, за винятком хіба що клубів реконструкторів.

Водночас зараз ми підходимо до певної стадії загроз. Всі бачать, що є запит, який необхідно задовольняти. Офіційні інституції зробити цього, зрозуміло, не можуть. Все це створює передумови для появи різноманітних псевдоінтелектуальних феноменів, які також спробують отримати з цього певну вигоду. Поки що вітчизняна філософська спільнота може забезпечити певну кількість спікерів для таких подій. Адже зазвичай у подібних заходах провідну роль відіграє саме запрошений філософ. Оскільки ж університет, як було сказано, переживає кризу, а місце філософії в університеті — це ще сумніша історія, відтворення необхідних кадрів може просто не відбутись. А сам по собі «народний порив» не здатен забезпечити якісний рівень філософування. Виникає потреба в школах, у структурах відтворення. Зараз, ще повною мірою не сформувавшись, вони здебільшого зникають. Філософське відродження може зіткнутися з двома ключовими загрозами: шарлатанством і радикалізмом.

А. Б.: — Це важлива думка. На жаль, для багатьох людей певні радикальні ідеї з претензією на інтелектуалізм виглядають дуже привабливо, і ми можемо бачити це, зокрема, в телевізійних ефірах.

С. П.: — Навіть наявність у деяких подібних персонажів цілком офіційних звань і ступенів зовсім не є гарантією відсутності маячні. Що ширший буде цей простір, то більше неякісних речей на ньому поставатимуть. Ми започаткували конкурс філософських стартапів і для того, щоб задавати певні стандарти. Якщо утворюється певне інтелектуальне поле, «будякам» вирости на ньому набагато важче.

ПРО ФІЛОСОФІВ ТА ФІЛОСОФОЛОГІВ

С. П.: — Нові публічні формати виробляють специфічне філософське мовлення, яке, у свою чергу, утворює особливий автономний дискурс — новий спосіб існування думки. Він не кращий і не гірший, ніж академічний дискурс. В академічного дискурсу — одні можливості, в публічного — інші.

Ототожнювати філософію винятково з академічним дискурсом не правильно. Професори та академіки не є філософами, ми — «філософологи», знавці філософії, науковці. Саме в такому статусі нас беруть на роботу, в ньому ми залучені до освітніх і дослідницьких процесів тощо. Філософ — все-таки дещо інший суб’єкт. Хоча це, безумовно, не означає, що науковець не може бути філософом — коли так є, це чудовий варіант.

Суб’єкти, які можуть з’явитися в площині публічного дискурсу і на яких уже зараз до певної міри перетворюємося й ми, будуть інтелектуалами іншого рівня, інтелектуалами неакадемічного плану. Але рівень мовленнєвої культури, дискурсивної вправності, аналітичних можливостей можуть бути у них аж ніяк не меншими, ніж у якісного академічного фахівця. Гадаю, сам процес публічного дискурсу і є природним способом існування філософської думки. Адже Сократ не ходив в інститут філософії чи університет! Він спілкувався з перехожими на площах.

О. Х.: — Утім, записали результати такого спілкування все ж у Академії.

«ЛЮДИ ПРАГНУТЬ ПОЧУТИ ЩОСЬ ЗМІСТОВНЕ»

Л. І.: — Якщо українські філософи надумають написати маніфест, ми в «Дні» готові надати для цього майданчик. А які теми сьогодні є найбільш дискусійними в середовищі українських публічних філософів?

А. Б.: — У різних групах та аудиторіях, в яких ми з колегами працюємо, регулярно лунають певні ключові слова. Це: спільне благо, ідея цілісного мислення, прийняття сильних рішень.

С. П.: — До цього також варто додати комплекс екзистенційних проблем: шляху та пріоритетів особистого розвитку, самовизначення тощо. Як людині бути самій з собою. Внутрішній світ людини, його суперечності. Як витримати тягар зовнішнього буття.

О. Х.: — Дуже важливою і такою, що викликає незмінний інтерес, є сьогодні також тема свободи, реальності «Я», реальності того, що наша особистість справді існує, а не є просто ілюзорним ефектом. Ці питання гостро постають у зв’язку, зокрема, з останніми науковими відкриттями.

С. П.: — Наголошую: найбільш відчутним є запит на сенс. Люди відчувають цю потребу, вони прагнуть почути щось змістовне. Щось таке, на що можна було б опертися в будь-якому з вимірів їхнього життя — соціальному, особистісному, інтелектуальному.