Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Світло віри Олеся Гончара

Роздуми з нагоди 100-річчя від дня народження
2 квітня, 2018 - 17:32

«За «Собор» цькують, отруюють життя. Не гребують нічим», — запише 12 квітня 1968 року в щоденнику 50-річний Олесь Гончар.

Роман «Собор» вперше був опублікований в січні цього ж року в журналі «Вітчизна», тираж — 20 тисяч примірників. А в березні з’явився в популярній серії «Романи і повісті» видавництва «Дніпро». А яким накладом! Нечуваним як для сьогоднішніх днів. 100 тисяч примірників. І нечувана увага. Як читацька, так і провладна. Увага «керівної і спрямовуючої сили». Компартії. Одні, звичайні читачі колеги та письменники, називали роман «знаменним в сучасній прозі», «святом української літератури», «піснею світлих соборів людських душ» (Олесь Лупій), інші, передусім партійні функціонери, їхні прислужники, кар’єристи, та ті, хто обкидав брудом письменника від імені «трудящих», наклепом на радянську дійсність, антисовєтчиною, ідеалізацією козаччини...

А в той час читачі, прихильники його таланту буквально засипали письменника листами і телеграмами, вітали з появою нового твору під символічною назвою «Собор», висловлювали своє захоплення, підтримку і солідарність, цитували: «Собори душ бережіть... «Тобто совість в душі бережіть!»

«Керівна і спрямовуюча» партійна рать не дрімала. Стривожена такою широкою популярністю «Собору», вимагала від письменника визнання «деяких своїх помилок», каяття, погодження шляхом перероблення твору з висловленою, а саме, організованою критикою. А письменник як на зло партії не каявся. І не переписував роман. Та й читачі в цьому підтримували письменника: «Звідусіль пишуть: не робіть цього! Не руйнуйте самі свого собору...»

За дорученням Політбюро працівники Центрального комітету Компартії України на чолі з другим секретарем ЦК Олександром Ляшком чотири години переконували-вимучували письменника, щоб він визнав «слушність партійної критики» і «переробив» «Собор», тобто щоб сам знівечив його, вийняв із нього душу». Та Олесь Гончар на цей жахливий для митця компроміс із власною совістю не пішов.

Напередодні ювілею лауреата Ленінської, Державних премій СРСР і УРСР, Шевченківської премії, нагородженого двома орденами Леніна, першого секретаря правління Спілки письменників України Олеся Гончара, а саме 29 березня 1968 року, відбувається пленум ЦК Компартії України, на якому секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко, який упізнав себе в образі Володьки Лободи, змішав із брудом роман, вимагаючи найсуворішої партійної кари за ідеологічно шкідливий твір. Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, хоча й не читав роман, про що признався за два дні до пленуму в розмові з автором «Собору», виступив також із критикою твору, підтримуючи цього дніпропетровського, за словами Гончара, «обжеру, сквернослова, батькопродавця».

Цинічні, облудні парадокси комуністичної культурної політики. Слава Гончара-письменника надзвичайна, особливо після появи «Собору», який отримав не лише всесоюзний, як тоді писали, розголос, але й світовий. Партійна влада стривожена: «Радіо Ватикану» повідомило, що Папа Римський має намір висунути роман «Собор» на Нобелівську премію. Паніка в лавах Політбюро ЦК Компартії України: капіталістичний Захід збирається цей роман «використати в антисоціальних цілях». А книжка поширюється, десь продається, а десь заборонена. Ціна «Собору» із серії «Романи і повісті» — 29 копійок. Кажуть, у Дніпропетровську один примірник продається за 8 карбованців. У Луцьку, де зібрався партактив для засудження антирадянського роману Олеся Гончара, після перерви не можуть скликати учасників зборів — не заходять, бо стоять у черзі за «Собором». І лише одну книжку в одні руки.

Через п’ять років після появи друком «Собору» на XXIV з’їзді Комуністичної партії України, делегатом якого є Олесь Гончар, це «дніпропетровське Мао» — Олексій Ватченко, згадує письменник, і з цієї трибуни  «не посоромилось зводити рахунки» — продовжував шельмувати автора «Собору».

Минає десять років, і «колишній дніпропетровський бос, головний цькувач «Собора» вручає у ранзі голови Президії Верховної Ради УРСР «авторові «Собора» Золоту Зірку». 29 квітня 1978 року, на другий день після вручення Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці, Олесь Терентійович занотує в щоденнику: «Кажуть, що це було зворушливо, коли він пригвинчував Зірку до борта піджака. А в декого було враження, що він не Зірку прикручує, а серце викручує з автора роману...»

Олесь Гончар бачить, усвідомлює, що його, як свого часу Миколу Бажана, Володимира Сосюру, намагаються розчавити не Колимою, а «в інший спосіб — званнями та нагородами, як це вмів робити той підступний кремлівський кат», вбити творчо, залишити жити в терорі так, щоб душа надалі кровоточила. І раніше письменник догадувався, усвідомлював, що всі ці звання, премії, нагороди, величання, мільйонні тиражі книжок у перекладах чи не всіма мовами народів СРСР та за кордоном, передусім у країнах соціалістичного табору — свідома, цілеспрямована політика тоталітарного режиму на прикуплення, «запрягання» його таланту в ідеологічно пропагандивну колісницю під умовною назвою «Розквіт братніх літератур народів СРСР».

Пригадую, які ідейні акценти проставляли на його «Прапороносцях». Гімн інтернаціональній дружбі радянських народів, які побороли гітлерівський фашизм, романтичне уславлення радянського воїна-визволителя, головний герой твору — політрук, який уособлює комуністичну партію — натхненника і організатора переможного походу визволителів Європи від коричневої чуми...

Що ж, і ці ідеологічні міфологеми фігурують у цьому творі, але слід бачити, вичитувати в «Прапороносцях» те, чим жив, про що мріяв, заради чого воював автор знаменитої трилогії.

Наповнений почуттям свята й надії гвардієць-мінометник виконав моральне зобов’язання перед загиблими і живими побратимами написати, якщо тільки зостанеться живим, про тих, хто поклав голови на полях війни і хто пережив, вистраждав і здобув перемогу над гітлерівським нацизмом.

У кожному творі Олеся Гончара, виразно проглядається конфліктне протиставлення добра і зла, краси і потворності, любові й ненависті, творення і руйнування. Скажімо, в «Прапороносцях» молодий письменник-фронтовик зумів із особливою мистецькою вправністю поєднати лірико-реалістичний стиль-«настрій» із жорстокою реальністю тяжких, з кров’ю, потом, смертями воєнних походів і боїв. Так, у трилогії багато високих, патетичних, емоційно бурхливих, піднесених інтонацій, які з часом важко сприймалися новим поколінням читачів, особливо тими, хто не переживав жахіть найжорстокішої за всю історію людства світової війни. А доля самого автора цього твору? Стражденна, драматична і навіть трагічна. Та водночас і щаслива. Бо зазнав великої слави. Як митець і громадянин. Як син свого народу, патріот України. І великого болю від принижень і страждань у німецькому полоні, від співпереживань української долі.    

І навіть коли писав роман «Людина і зброя», в якому так багато крові, поту, болю і переживань на грані між життям і смертю, згадував про поетично-реалістичну домінанту стилю в «Прапороносцях» і не жалкував про свій дивовижний ідеалізм і піднесені настрої: «Бо воювати довелось за свободу, за Україну, за її майбуття — принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах... Так, ми були ідеалістичними, багато що уявлялося не таким, яким постало потім після війни, але ж це вже не наша вина... Брежнєвські танки душили не тільки празьку весну, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда.

Ні, юнацький ідеалізм у людині — це таки прекрасно!»

27 січня 1992 року Олесь Гончар посвідчить у щоденнику: «Ось я: скільки в моєму житті трагізму, як мало довелось зазнати світлих днів!». І справді, дитяче сирітство, голод 1933 року, в червні 1941 року доброволець в студентському батальйоні, оточення, колючі дроти Білгорода, полон, повільне вмирання від голоду і виснаження у концтаборі на Холодній горі в Харкові, окупація, знову фронт, окопи, поранення, а по війні цькування за оповідання «Модри Камень», за «Собор»... У трагічному 1942 році зізнається собі, що йому судилося молоду свою «душу розбиту кожен день на розп’яття нести». Нести заради України: «Тобі, Україно прийдешня, в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух трепетав».

Нині, коли ми завдяки опублікованим дружиною письменника Валентиною Гончар щоденниковим записам, завдяки поки що частково оприлюдненому листуванню маємо змогу глибше пізнати внутрішній світ митця, його сокровенні думки, переживання, мрії, можемо сказати: його дух трепетав від сподівання, від передчуття найщасливішої миті в долі України — здобуття незалежності. Олесь Гончар усе життя про це мріяв і намагався жити й творити в ім’я цієї високої історичної мети. Вважав, що його синівський обов’язок перед своїм народом, обов’язок художника — духовно возвеличувати людину, плекати в її душі віру й надію на гідне вільної людини самоздійснення, єднати цей розколотий, розтерзаний, розбалансований циклонами історії український національний світ і світ планетарного людського буття.

Письменник був переконаний, що культура, духовність, інтелект — це ті базові константи, без яких само звершення української цивілізації неможливе. Бо вірив, що культура народжується з поривання духу нації до самоздійснення, за досягнення суверенності, повної незалежності. «Суверенність націй, повнота їх незалежності — єдиний вихід», роздумує в лютому 1990 року Олесь Гончар у лікарні, перебуваючи після інфаркту в реанімації. Його гнітить цей надсуворий режим реанімації, що нагадує своєю ізольованістю, самотою, цією карою неволею карцер, але єдина розрада — можливість думати. І письменник роздумує над цим неприродним, штучним псевдодержавним утворенням, яким є «державна гігантоманія — СРСР. Як можна компетентно «керувати цим штучним поєднанням різних географічних зон і штучно зігнаних в одну імперію безлічі національностей... Що спільного між ними? Тільки те, що всі принижені, безправні».

Проживаючи більшу частину свого трудженого життя в цій за його словами, «дивній цивілізації», яка «на татарщині замішана, на крові та вбивствах», письменник не почувався вповні щасливим. Не дозволяла бути щасливим доля України.

«Феофанія... Палата... Згасаю, як свічка.

Нічого не страшно. Болить лише мені — постійно! — доля України. Якою вона буде?»      — тривожиться Олесь Гончар після чергового інфаркту в серпні 1993 року

Ні, не купався безжурно і щасливо Олесь Гончар в бурхливих хвилях аплодисментів, слави, почестей — про інше свідчать його щоденникові записи, наповнені переживаннями за рідну мову, за природу, за українську людину.

Письменник особливої, до сердечного болю відповідальності за українське слово, за скалічені «тоталітарним дияволізмом» українські душі намагався повернути наш спримітивізований комуністичною системою народ до віри, до краси, піднести людський дух до висот національної гідності й національної єдності. «Якщо не буде єдності — нічого не досягти. Скільки тих усобиць та чвар зазнала наша історія — саме ж вони й згубили Україну. Боже, дай нам піднестись до єдності!». І вже за рік до смерті наголосить: «Якщо здобудемось на всенаціональну єдність, нас не здолає ніхто!»

Живив душу мрією про щасливу долю України, вірив в силу рідної мови, в її майбутнє, був переконаний: «Мова для нас, українців, — це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова — це й пам’ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова — це саме життя». Закликав дивитись у високість, у блакить, у небо. «небо — синонім Бога, образ ідеалу, недаром же воно всім народам у всі віки давало відчуття безсмертя».

Віриться, що саме небо, українське небо й дарувало безсмертя творцю духовних соборів в людських душах.

26 березня 2018 р.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ