Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Борщ із жоржин

Дитячі спогади моєї мами про 29 вересня 1941 року
11 вересня, 2015 - 10:43
ЕСМЕРАЛЬДА (НА ФОТО — ЛІВОРУЧ) РАЗОМ ІЗ ЗАГИБЛИМИ В БАБИНОМУ ЯРУ ПОДРУЖКАМИ — ФРІДОЮ ТА АЛЛОЮ. РАНОК 29 ВЕРЕСНЯ 1941 РОКУ. КИЇВ, ВУЛ. ГОГОЛІВСЬКА, 7 / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Моя мама пішла з життя 3 квітня цього року у віці 79 років. Померла уві сні. Була тиха ніч, осяяна якимось містичним величезним повним місяцем, який для мене тепер назавжди буде з нею асоціюватися. Між ними було щось спільне — велике, округле і світле. Пішла епоха. І багато з її спогадів про дитинство в окупованому Києві назавжди залишилося незафіксованим. Однак майже після смерті мами серед чернеток випадково трапилося записане мною з її слів, як мені здається, цінне свідоцтво про ранок 29 вересня 1941 р., того самого дня масового розстрілу в Бабиному Яру.

«В НІЧ НА 29 ВЕРЕСНЯ Я СПАЛА ДУЖЕ НЕСПОКІЙНО, ОСКІЛЬКИ ДВІ МОЇ ПОДРУЖКИ СКАЗАЛИ, ЩО РАНКОМ КУДИСЬ ВІД’ЇЖДЖАЮТЬ...»

«Я, Пугач Есмеральда Олександрівна, 1936 р.н. На початку війни ми з мамою проживали по вул. Гоголівський, 7, кв. 10 (будинок знесли у березні 1980 р.). В ніч на 29 вересня я спала дуже неспокійно, оскільки дві мої сусідки і подружки, Алла і Фріда, сказали, що ранком кудись від’їжджають, і я боялася проспати їхній від’їзд, аби попрощатися. Коли прокинулася, мене здивувало, що надворі стояв якийсь гомін. Я одяглася, вибігла на вулицю і побачила багато людей, які щось носили, грузили на візочки речі, розмовляли, хтось когось звав. Побачивши двох своїх подружок, запитала в них, куди вони їдуть. Вони відповіли, що точно цього не знають, але їдуть у якесь нове місце, де вони тепер будуть жити, і де їм, напевно, буде добре. Адже ті будинки, в яких вони мешкали на Гоголівській, — це були маленькі, напіврозвалені флігельочки. Дівчатка були повні очікування, та, водночас, їм було шкода розлучатися зі мною. Хтось із тих, хто залишався — моя мама Ніна Іванівна та моя хресна Марія Іванівна Шмерего, — на прощання напекли пиріжків... Однак я пригадую, що мама говорила про своє передчуття, що з цим від’їздом буде щось лихе.

Раптом — усі були здивовані: у під’їзд на повній швидкості в’їхав мотоцикліст у радянській військовій формі. Це був наш сусід Боря. Зараз точно прізвища не пам’ятаю (схоже на Гельдман). Всі кинулися його обнімати, цілувати і повідомили, що його рідні поїхали в евакуацію. Всі наперебій почали його вмовляти, щоб їхав із ними на нове місце, але він відповів, що буде пробиватися до наших, на фронт. Мама сказала, що треба негайно позбутися мотоцикла та переодягтися в цивільне. Діти покотили мотоцикл за школу, що була у дворі, в яр, за садком. Борі знайшли одяг, кожен щось ніс. Після цього мама посадила його за стіл, нагодувала. Ми з подружками дуже зраділи його появі, й не відходили від нього, обнімаючи і цілуючи. Потім він сказав: «Нумо, подружки, сідайте, я вас сфотографую». У нього був із собою фотоапарат, з яким він ніколи не розлучався. І він нас сфотографував....

Я попрощалася з дівчатками і пішла додому. Ми жили в бельетажі. Відчинивши вікно (пам’ятаю, як мама мене сварила, адже було прохолодно), примостилася на підвіконні й заходилася на своїй іграшковій пічці готувати для своєї ляльки борщ із пелюсток щойно зірваних жоржин. Усі наші сусіди проходили повз мого вікна, прямуючи до збірного пункту на верх Гоголівської, і привітно прощалися зі мною, махаючи руками, й вигукуючи: «До побачення, Есмеральдочко!»...

Боря пішов у комендантську годину, пробиватися до наших. І от, вже після війни, 1946 року, він повернувся з Бухареста у формі морського офіцера із дружиною Вірою — румункою, співачкою з ресторану. Тоді він і подарував мені ту саму фотографію — з моїми незабутніми подружками, яку проніс через усю війну. На ній я — ліворуч, повненька у центрі — Фріда, а праворуч, з чарівною посмішкою — Алла. Збереглося ще одне фото, на якому мене маленьку на руках тримають дві дорослі дівчини — ліворуч, красива дівчина Роза, старша сестра тієї самої Алли, а праворуч — Поліна Артамонова. Роза також загинула в Бабиному Яру».

ЗАГРОЗА БАБИНОГО ЯРУ КРУЖЛЯЛА І НАД МАМИНОЮ СІМ’ЄЮ

Через деякий час після розстрілів у Бабиному Яру мама з бабусею (здається, також із вітчимом) проходили повз Лук’янівське кладовище і натрапили на величезну купу обгорілих, але частково вцілілих документів — паспортів та перепусток. Без сумніву, це були документи розстріляних у Бабиному Яру. Бабуся почала ховати недопалені рештки паперів у сумку, намагаючись врятувати бодай якісь імена. Але тут з’явився німецький патруль, витрусив все з сумки та геть прогнав їх від цього місця.

Загроза Бабиного Яру кружляла і над маминою сім’єю. Невдовзі після розстрілу євреїв одна з сусідок, її звали Віра, вирішила донести на мою бабусю й маму в гестапо, мотивуючи це тим, що, мовляв, після знищення в Бабиному Яру євреїв настала черга комуністів. Адже мамин рідний тато, Михайло Іванович Воробенко, був якимось начальником у так званій легкій кавалерії — організації, що виконувала функції народного контролю. На той час він був далеко від Києва, але згодом, довідавшись про ті жахи, що випали на долю рідного міста, будучи практично глухим, пішов на фронт... і загинув під Ленінградом. За спогадами бойового товариша, через глухоту він не встиг вчасно зреагувати на звук артилерійського снаряду, що наближався...

Отже, сусідка з доносом вирушила до гестапо на вул. Короленка, 33 (зараз, вул. Володимирська), але, на щастя, її там перестрів спільний знайомий, Аркадій Миронович Буряк. Працюючи у Міськуправі, він займався підпільною роботою. Чоловік завірив донощицю, що «справедливість» буде відновлено, а сім’ю комуніста покарано. Вийшовши на вулицю, він упіймав якогось знайомого хлопця і звелів попередити Ніну Іванівну, мою бабусю, що їй негайно треба піти з квартири, адже через півгодини там буде гестапо. Тікаючи «в нікуди» разом із бабусею, моя мама примудрилася вхопити свою улюблену ляльку, яка згодом пройшла з нею усю окупацію й яку ми досі зберігаємо...

Ніхто з родичів, а у бабусі було кілька сестер, не погодився прихистити в себе гнану сім’ю, боючись розправи з боку німців. І лише з початком комендантської години, коли мама з бабусею сиділи на черговому ґанку ( Тургенєвська, 40) і плакали від безвиході, з’явився рятівник — друг сім’ї, який змолоду любив мою бабусю, — Шура, Олександр Григорович Пугач. Він прихистив їх у своїй кімнаті. Згодом вони з бабусею взяли шлюб, а маму привчили називати дядю Шуру татом. Крім того, мою маму, яка завдяки Вікторові Гюго, улюбленому в родині письменнику, отримала ім’я Есмеральда, охрестили в Іллінській церкві на Подолі, й вона стала Ларисою. Всі рідні згодом називали її Ларою.

Пугач Олександр Григорович, людина дивовижного благородства і хоробрості, назавжди став моїм дідом. Разом із бабусею під час всієї окупації вони співпрацювали з підпіллям. Маленька дитина — моя мама — вважалася хорошим прикриттям для всіляких операцій, на кшталт переносу в корзинці друкарського шрифту абощо. Мама могла неодноразово загинути в окупації, та, як завжди, рятував чарівний випадок.

Так, одного разу бабуся з мамою сиділи на лавочці в старому ботсаду за університетом, чекаючи на якогось підпільника. Неподалік прогулювався німецький солдат із вівчаркою. Побачивши мою маму, він дістав із кишені цукерку і поманив її: «Ком цу мір». Зголодніла дитина, не спитавши дозволу в своєї мами, підбігла до німця. А той неквапливо розгорнув цукерку і віддав... собаці. Моя бабуся, забувши про обережність, кинулася до німця, схопила його за шинелю й почала йому кричати, що скоро прийдуть наші, та їх, фашистів, повісять у центрі міста. Він розстібнув кобуру і почав діставати пістолет, як раптом звідкілясь з’явився офіцер, щось скомандував йому, висварив і відправив геть. Потім взяв під козирок, вибачився перед бабусею і пішов у своїх справах. Звісно, усе вирішувала якась мить.

Якось, при вимушеному переселенні на іншу квартиру, зайшовши у кімнату, мої побачили на столі обережно розставлені тарілки з уже задубілою кашею. На стінах висіли фотографії єврейської родини. За доносом сусідки, фольксдойче, усю сім’ю під час обіду забрало гестапо, разом із дівчиною не єврейкою, яка зайшла в гості до подружки. Сусідка згодом дуже переживала свій вчинок і часто, бувало, у хвилини каяття, кидалася бабусі в ноги й ридала над тим, що накоїла. Через багато років після війни, на початку 1970-х, увечері, після гостин у моєї двоюрідної бабусі Ліди ми з мамою і сестрою Ніною «ловили» таксі на Великій Житомирській. До нас підійшла немолода жінка і запитала у мами, чи вона не Лара Пугач. Мама сухо відповіла: «Ні». Не видали її й ми з сестрою. Жінка пішла геть. Коли ми запитали, чому мама не зізналася, вона відповіла, що це була та сама сусідка. Жінка відсиділа 25 років і повернулася у Київ.

НЕ ПЕРЕРАХУВАТИ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛА РОДИНА, ЯК І УСЕ МІСТО, ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ КИЄВА

Не перерахувати тих екстремальних ситуацій, які пережила родина, як і усе місто, під час окупації Києва. З тих, хто вижив, найбільше війна змінила життя маминого двоюрідного брата, Сергія Калька. Чотирнадцятирічним він зник безвісти. Лише, здається, на початку 1960-х відважився написати листа з Англії, а потім і приїхати до Києва, але вже як підданий Великої Британії. З’ясувалося, що в Києві він потрапив у облаву і його відправили на роботи в Райх. Під час оформлення документів німці вилучили в Сергія фотокартку моєї мами, яку вони визнали арійською дівчинкою, що трохи пом’якшило ставлення до нього. Цю фотокартку і зараз зберігає сім’я покійного дядька — його дружина Інед і син Грейм.

Восени 1943 р. у тодішнє помешкання на розі Павлівської й Тургенєвської (буд. 48/13) прийшла радісна звістка: наші в Києві. Сусідка з другого поверху, мати того самого Аркадія Мироновича Буряка, прибігла до бабусі на квартиру й покликала з собою на Євбаз зустрічати радянських воїнів: «Ніно, бери воду, пішли зустрічати наших». Вода була заготовлена, її набирали в підвалі та кип’ятили. Понесли прямо в чайнику. За спогадами моєї мами, вітаючи визволителів, вони стояли з того боку площі, де нині цирк. Танкісти з обличчями, закопченими як у шахтарів, до місцевих були насторожені. Від води відмовлялися, очевидно, побоюючись, що вона отруєна. Тоді бабуся стала змушувати маму пити прямо з носика чайника. Та пручалася: «Я не хочу пити». «Пий», — наполягала бабуся. Потім пила й сама. Всі жінки почали робити те саме. Тільки після цього недовіра почала танути. Танкісти стали пити воду і брататися з містянами, а мою маму хтось підсадив на башту грізної машини.

Того ж самого дня постукали у двері. Бабуся автоматично обізвалася: «Хто там?» німецькою. Виявилося, що це дід Шура із групою товаришів. Це були члени нового українського керівництва. Мама запам’ятала їхні прізвища: Сисоєв, Лебедєв, Гладченко, Гуляєв, Руденко і Давидов. Роман Руденко — той самий прокурор, який згодом був головним обвинувачувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі, а Олексій Давидов — згодом мер Києва, при якому 1961 р. новою трагедією обізвався Бабин Яр. Вигляд у них був жахливий, і знадобилася ретельна санобробка.

А от мій дідусь якимось чином опинився в охороні М. Хрущова, який оселився в окремому особняку. Дід Шура навіть примудрився отримати від Микити Сергійовича зауваження за паління вночі на посту, хоча дотепно йому заперечив, що, мовляв, він не військовозобов’язаний, що викликало у Хрущова посмішку.

Воєнні спогади надовго залишалися для мами жахіттям. Як і багато інших дітей, перед сном вона намагалася покласти під подушку бодай скоринку хліба. А раптом знову війна.

Не знаю, як так сталося, але після окупації мама брала участь у кінопробах до фільму про єврейську дівчинку, яка переховувалася в якихось ящиках, і хтось про це доніс німцям. Фільм називався «Нашестя». Бабуся чомусь не врахувала ступеню маминої психологічної травми, адже, коли на студії Довженка дитина побачила шибениці й чоловіків у німецькій формі, то втратила свідомість...

Мама стала кандидатом технічних наук і визнаним фахівцем із матеріалознавства. Дочекалася народження правнуків і зігріла любов’ю нерідних дітей. Прожила чесне, трудове й далеко не саме легке життя. Особливо важкими були останні 14 років. Вона поступово втрачала рухливість і дев’ять років взагалі не вставала з ліжка. У хвилини розпачу мама задавалася питанням: чому не загинула ще у війну, як її маленькі подруги, Фріда і Алла?

Ми не можемо знати, кому з тих, хто живе, пощастило більше, а кому менше. Завжди є хтось більш і хтось менш щасливий за нас. Так у наш, здавалося б, такий далекий від Другої світової війни час, гинуть діти, й не лише через неспроможність керівництва держави забезпечити їх ліками або оплатити коштовну операцію, але й унаслідок неоголошеної війни проти України на її сході. Це нові «діти війни».

Діти Бабиного Яру не пізнали, що таке любов і не побачили ні своїх дітей, ні онуків, ні правнуків. Нацизм — це абсолютне зло, незалежно від носіїв якої мови світу він походить. Скільки ще «Бабиних Ярів» має пережити людство, аби остаточно прозріти!?

Юрій ПИСАРЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments